АРМІЯ В ІКОНОБОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ. Частина ІI.

АРМІЯ В ІКОНОБОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ (ЧАСТИНА ІІ. ПРАВЛІННЯ ІМПЕРАТОРА МИХАЙЛА І РАГНАВЕ (811-813) ТА ЛЕВА V ВІРМЕНИНА (813-820)

АРМИЯ В ИКОНОБОРЧЕСКОЙ ПОЛИТИКЕ ВИЗАНТИЙСКИХ ИМПЕРАТОРОВ (ЧАСТЬ II. ПРАВЛЕНИЕ ИМПЕРАТОРА МИХАИЛА I РАГНАВЕ (811-813) И ЛЬВА V АРМЯНИНA (813-820)

ARMY IN ICONOCLASTIC POLITICS OF BYZANTINE EMPERORS  (PART IІ. REIGN OF EMPEROR MICHAEL I RANGABE (811-813) AND LEO V THE ARMENIAN (813-820)


Автор Сергій Мілютін – аспірант кафедри всесвітньої історії історичного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка

УДК 94 (4) «726/815»

Стаття опублікована у журналіНаукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2016. – Вип. 46. – С. 261-270.

У дослідженні акцентується увага на тому, що армія не завжди підтримувала політику імператорів-іконоборців, а в окремих випадках виступала на захист ікон. У статті визначено, що перші представники ісаврійської династії використовуючи власний авторитет і зовнішньополітичні успіхи перетворили армію на соціальну базу для популяризації іконоборських ідей. У свою чергу імператор Лев V Вірменин не виступав, як ініціатор іконоборських настроїв серед військових, а був виразником опозиційного відношення армії до ікон.  

Ключові слова: іконоборство, ікона, армія, Лев ІІІ Ісавр, Костянтин V Копронім, Лев V Вірменин.


irina__pala_doroІмператриця Ірина

Після того, як імператрицю Ірину було усунуто від виконання імператорських обов’язків, трон зайняв логофет Никифор, він старався не виказувати симпатії жодній із протидіючих сторін, але через складну економічну ситуацію, що у першу чергу була обумовлена правлінням його попередниці був змушений вдатися до непопулярних дій – увести податки для монастирів. Никифор намагався врятувати державу та витягнути її із стагнації, але його реформи не знаходили підтримки серед широких мас населення, а часті набіги арабів та болгар тільки завдавали шкоди авторитету імператора. Никифор здійснив декілька спроб розбити ворогів на Балканах, але під час однієї із битв загинув неподалік від Пліски при цьому втративши більшу частину армії. Згодом, після нетривалого правління Ставракія, сина покійного імператора, влада перейшла до родича Никифора – Михайла І Рангаве.

Новий імператор правив доволі короткий період часу (811-813) та знаходився під сильним впливом патріарха й монахів. Окремі історики називають його смиренним сином церкви й захисником інтересів православ’я [9, c. 209]. Аналогічну позицію висловлює Д. Норвіч: Михайло І був не тим імператором, на котрого надіялися його піддані. Відверто слабкодухий, він легко піддавався впливу свого оточення та став маріонеткою в руках патріарха Никифора і Феодора Студита [39, c. 181-182]. Такої ж думки дотримується Т. Сеніна стверджуючи, що у Михайла не малося ніякої особливої позиції: нерішучий та несамостійний, він все своє недовге правління слухав то одних то інших радників, здебільшого із церковного середовища та знаходився під впливом власної дружини [40, с. 13].

michael_i_roman_emperor_coronation
Коронація Михайла І

 Невдалі спроби Михайла І зупинити болгар у 812 р. призвели до втрати значної частини фортець на кордоні з болгарами. Михайло Рангаве своїм перебуванням на троні був зобов’язаний імператорській гвардії, частині знаті, столичним чиновників та константинопольському патріарху, незважаючи на відверту слабкість він розумів,  що для того, щоб закріпитися на троні йому була потрібна перемога над зовнішнім ворогом.

Імператор вирішив організувати каральну експедицію проти войовничих сусідів і таким чином врятувати свою репутацію. На початковому етапі ситуація складалася на користь візантійців. Михайло І почав збирати війська із усіх кінців імперії, однак більша частина військ підійшла занадто швидко і в очікуванні прибуття імператора та його гвардії, деякий час займалася спустошенням околиць та грабувало населення Фракії, що у свою чергу призвело до падіння дисципліни серед солдат й зменшило і без того низький авторитет імператора [1, с. 344].

У той час у столиці, як свідчить патріарх Никифор сталася знаменна подія: «Коли ж громадяни разом з архієреєм здійснили молитву у храмі святих Апостолів, деякі із нечестивих прихильників єресі богоненависного Костянтина, проваливши ворота імператорської усипальниці – при цьому ніхто не звертав на це увагу по причині великого скупчення народу, – влаштували так, що ті зненацька відчинилися, якби мовити під впливом якогось чуда, і увірвавшись всередину, вони опустилися до його могили, почали молитися йому, а не Богу, промовляли наступне: «Воскресни та допоможи врятувати державу від занепаду» [40, с. 14]. Цей інцидент, винуватцями якого здебільшого були солдати, яскраво ілюструє, якою у той час була атмосфера у Константинополі [40, с. 15].

800px-chludov_nikephoros_i_of_constantinople
Патріарх Никифор, який стоїть над іконоборцем.

Рівень очікування був надзвичайно високим, населення, а у першу чергу, армія були готові спрямувати свою діяльність, проти здорового глузду, пропонуючи у якості кандидатів на трон сліпих синів давно покійного імператора Костянтина V, котрі у той час були неспроможні здійснювати управління імперією в умовах військових конфліктів з сусідами, однак приналежних до династії, котра у свій час успішно займалася вирішенням подібних проблем [41, с. 65], [42]. Н. К. Кутраку, зазначає, що для військових, що у 813 р. залишалися вірними іконоборству, імператор Костянтин V був свого роду «військовим святим» [43, с. 187], [48, с. 68].

Описуючи тих хто примкнув до іконоборців, патріарх Никифор писав: «А більше за все їх ряди прикрашає немала кількість воїнів, із яких одні відслуживши термін залишили військову службу, а інші прогнані із лав армії за злочини та безсоромні вчинки. Із них більшість по великому своєму невігластву і нерозумінню притримувалося давнього та нечестивого вчення, через що вони тепер об’єдналися [40, с. 15], [24, с. 125].

Феофан згадуючи про  вирішальну битву між болгарами та військами Михайла І писав: «22 червня християни та болгари неподалік від Адріанополя приготувалися до битви, напередодні якої великий страх оповив християн, і вороги таку перевагу отримали, що після першого удару побачили християн, що рятуються втечею. Круммос [Крум] здивувався цьому, вважаючи, що противник вдався до військових хитрощів та планує засідку, і утримував деякий час свої війська від переслідування. Однак зрозумівши, що це хаотична втеча, він розпочав переслідування втікачів, побивши велику кількість воїнів, захопив обоз та безліч різного майна» [17, с. 262].

448px-clasm_chludov
Приклад знищення ікон

На думку Д. Хелдона обидві армії утримувалися від активних бойових дій. У декількох частинах, що прибули із Малої Азії почало назрівати невдоволення діями імператора, саме ці частини у своїй більшості були укомплектовані із недосвідчених призовників. Нарешті втративши терпіння, стратіг Македонії Аплак повідомив імператора, що він сам атакуватиме противника і покладає надії на підтримку центру та іншого флангу, що знаходився під командуванням Льва Вірменина [1, с. 345].

Напередодні битви Аплак мав у своєму розпорядженні з’єднання із Фракії і Македонії, чисельність яких приблизно становила 8000 солдат. Під командуванням імператора знаходилась гвардія та війська із феми Опсікій, загальною кількістю до 10000 чоловік. Лев, командував анатолійськими військами, що у своїй більшості складалися з каппадокійців, чисельністю 8000 [1, с. 346].

Аплак особисто повів македонські частини у стрімку атаку вниз по схилу, прямісінько на противника, котрий займав невигідну позицію. Йому вдалося досягти локального успіху, та відтіснити ворога, але болгари не почали відступати на, що покладав надії перед організацією атаки Аплак. Після стрімкої атаки візантійської кінноти, болгари відступили до табору, куди хан Крум направив усі свої резерви з наказом зупинити противника. Нажаль для Аплака, імператор не віддав наказ про початок загального наступу. Війська імператора та Льва Вірменина стояли на своїх позиціях та спостерігали за ходом бою. Прорахунок Михайла Рангаве дозволив Круму сконцентрувати всі сили на знищені з’єднань Аплака. У цей момент фланг, що знаходився під керівництвом Льва, почав неорганізовану втечу з поля бою [1, с. 346].

nicephorus_sends_an_epistle_to_emperor_michael_ii_in_favour_of_the_icons_restoration_chronikon_of_ioannis_skylitzes
Патріарх Никифор просить імператора Михайла ІІ відновити іконошанування

Феофан Сповідник, що був сучасником цих трагічних подій пояснював такий результат бою тим, що багато із солдат, що взяли участь у битві з болгарами тільки видавали себе за християн, а по суті були павлікіанами [17, с. 261]. Однак таке виправдання негативного для візантійців результату битви біля Виршинікеї далеке від історичних реалій. Д. Хелдон у свою чергу вважає, що солдати, котрі входили до з’єднань Льва Вірменина не мали бойового досвіду і через страх перед загрозою неминучої смерті почали панічно тікати.  

Якщо варіант реконструкції битви, що запропонована Д. Хелдоном відповідає дійсності, тоді Аплак допустив прорахунок і самовільно повів свої з’єднання на противника при цьому він розраховував на те, що його прикладу послідують імператор та Лев Вірменин, таким чином стратіг македонської феми поставив своїх колег у невигідне положення. Крім того, не слід відкидати можливість того, що не витримавши психологічного тиску частина підконтрольних Аплаку військ самовільно атакувала болгар, що могло завадити чіткій координації дій між з’єднаннями візантійської армії. Звичайно якби візантійці завдали по болгарським військам спільного удару то мали б шанс на успіх. Але імператор мав надто нерішучий характер, що завадило йому взяти на себе ініціативу.

 З іншого боку до дій Льва Вірменина під час битви біля Виршинікеї також є ряд зауважень: навіть автори, що ставляться до майбутнього імператора відверто вороже не заперечують його військових талантів, відповідно виникає запитання чому він не підтримав план Аплака – завдати удару по позиціям противника, адже візантійці займали більш вигідну позицію для проведення наступальних операцій, відповідно противник міг налагодити ефективну оборону тільки при значній консолідації власних сил на вузькому територіальному відрізку, але навіть при цьому на стороні імператорських військ була значна чисельна перевага.

Окремі автори вважають, що Лев Вірменин свідомо спланував втечу своїх військ з поля бою, щоб залишити імператора у невигідному положенні, а самому скориставшись ситуацією захопити владу в імперії. Зокрема Продовжувач Феофан стверджує, що ще не встигла розпочатися битва, як Лев, що постійно мріяв про царську владу, повернув назад і втік з поля бою [44, с. 15]. Однак Д. Тернер вважає, що версія втечі Льва Вірменина із поля бою виглядає недостовірно, дослідник заперечує той факт, що військовий з таким досвідом, як у Льва свідомо полишив свої позиції, ризикуючи своїми військами тільки для того, щоб підставити під удар імператора [45, с. 194].

image_theopanes_nicea
Феофан Сповідник

У «Хронографії» Феофана міститься фрагмент, котрий історики часто використовують для того, щоб спростувати той факт, що Лев Вірменин намагався захопити владу таким віроломним шляхом у чому його звинувачували хроністи пізнішого періоду. Цар, під впливом втікачів повернувся до міста, проклинав воїнів та командирів і поклявся скласти з себе корону царську, і повідомив він це Леону патрицію воєначальнику східних фем, мужу благочестивому, хороброму, до всього здібного, котрий міг управляти державою; але Леон не погоджувався прийняти царство, і цар, залишивши його керівником легіонів, 24 червня прибув до столиці з наміром скласти з себе імператорські повноваження, вибрати іншого правителя, у чому з ним не погоджувалися дружина та чиновники. Однак Никифор святійший патріарх дав свою згоду стосовно цього наміру й ручався за спасіння його дітей і його самого, якщо таким чином він передасть кому-небудь свою владу. Воєначальники разом з військом, дізнавшись про втечу царя і не маючи надії, щоб він продовжував правити над ними, порадившись між собою, попросили Леона воєначальника східних областей допомогти спільній справі та прийняти на себе благоустрій християн [17, с. 262].

У столиці розуміли, що Лев Вірменин являється найбільш прийнятним кандидатом на престол, і його прихід до влади намагалися презентувати легітимним для просто народу [45, с. 195-196]. Лев, у свою чергу, теж намагався не створювати проблем, через що прагнув вгодити патріарху давши обіцянку підтримувати православну віру, а своєму попереднику, дозволив разом із усім сімейством переселитися до монастиря [40, с. 45]. Д. Афіногенов вважає, що поворотним моментом, для реставрації іконоборської політики на державному рівні, став розгром візантійської армії при Виршинікеї – не тільки тому, що він привів до влади Льва Вірменина, але головним чином у силу того, що чергова принизлива поразка у кінцевому рахунку довела частині візантійського суспільства – Бог прогнівався на імперію за вшанування «ідолів» [46, с. 60].

Питання чи був Лев V іконоборцем до того, як зайняв імператорський трон викликає активні дискусії. Окремі історики вважають, що основним мотивом у боротьбі за імператорську владу для Льва V Вірменина було бажання відновити гоніння проти ікон. Однак така позиція останнім часом викликає критику істориків. Зокрема О. Величко стверджує, що почавши своє правління, Лев Вірменин не відчував симпатій ні до однієї із сторін конфлікту по відношенню до святих ікон. Звичайний військовий, що все своє життя провів на війні слабко розумівся у догматичних нюансах християнського богослов’я і малоймовірно, що імператор мав глибокі переконання з цього приводу [15, с. 234]. Д. Тернер навіть висловив припущення, що у будь-якого «солдатського» імператора, котрий прийшов до влади у той період, не було шансів відмовитися від проведення іконоборської політики [45, с. 201].

leo_v_the_armenian
Лев V Вірменин

Окремі автори, що наголошують на приналежності Льва Вірменина до іконоборства ще до того, як той захопив імператорську владу стверджують, що у солдат, котрі походили із східних провінцій православний культ вшанування ікон викликав враження відчуженості їм здавалися законними та обґрунтованими будь-які міри спрямовані проти тих хто поклонявся зображенням на дошках чи стінах [47, с. 40]. Коли Лев V вперше увійшов до столиці у ранзі імператора він не проявив іконоборських настроїв, однак є свідчення, що його солдати напередодні Різдва 814 р. кидали каміння в ікону. Згодом ікону було знято, а на її місце знову встановлено хрест, як у часи Костянтина V [12, с. 60]. О. Величко, вважає, що відчувши на собі тиск армії, в якій переважали іконоборські настрої, імператор при зустрічі із патріархом звернувся до нього з наступними словами: «Люди виступають проти ікон, говорячи, що ми не вірно вшановуємо їх і за це вороги перемагають нас» [15, с. 234].

На думку О. Васільєва, Лев V був змушений тримати у таємниці свої іконоборські переконання під час правління своїх православних попередників, при котрих він користувався великим впливом, як енергійний і талановитий воєначальник, однак як тільки він усунув від влади Михайла Рангаве й закріпився при владі, то відкрито розпочав проводити іконоборську політику.

В окремих першоджерелах можна знайти таку цитату, яку приписують імператору: «Ви бачите, що всі государі, котрі визнавали ікони та поклонялися їм, померли перебуваючи у вигнанні, чи на війні. Тільки ті государі, що не вшановували ікони, померли своєю смертю на престолі й були із усіма почестями перенесені до імператорських усипальниць та поховані у храмі Апостолів. Я також бажаю їх наслідувати й знищити ікони, щоб після мого довгого життя й мого сина царство наше утримувалося до четвертого і п’ятого покоління» [9, с. 210].

У відповідь на це патріарх Никифор писав: «Якщо ж віру потрібно вимірювати перемогами, звершеннями, довголіттям і тому подібними якостями, що визначають благополуччя та щастя теперішнього життя, відповідно навіть у такому випадку виходить, що будь-які досягнення Костянтина V не перевершили досягнень його благочестивих попередників: Август правив Римською державою стільки, скільки продовжувалося земне життя Костянтина, а будівлі, що зведені Феодосієм прекрасніші та довговічніші ніж ті, що було збудовано Костянтином [48, с. 72].

800px-madridskylitzesfol12vdetail
Коронація Лева V

М. Поснов, стверджує, що у середовищі військових іконоборські тенденції були досить популярними; про часи правління Костянтина Копроніма в армії збереглася пам’ять, як про світлий період в історії імперії, а невдачі останніх імператорів пояснювалися реставрацією вшанування ікон [49, с. 462]. Успіхи іконоборського богослов’я не мали ніякого відношення до рішення імператора відновити гоніння на ікони, в уявленнях сучасників взаємозв’язок між військовими успіхами імперії та іконоборською позицією перших представників Ісаврійської династії спонукали Льва V повернутися до іконоборської політики [50, с. 27]. Г. Острогорський, також не відкидає дану позицію, великі полководці та в свою чергу іконоборці Лев ІІІ та Костянтин V слугували для нового імператора прикладом для наслідування. Його програма базувалася на відновлені могутності імперії та відроджені іконоборської традиції. У Льва V та його послідовників не виникало жодних сумнівів у тому, що причинами військових невдач останніх років стало вшанування ікон [51, с. 266].

Намагання вгодити численним прихильникам Льва ІІІ та Костянтина V мало сенс, однак симпатії вказаних груп в першу чергу залежали від військових і зовнішньополітичних успіхів імператора. Без відчутних досягнень у цих сферах ніяке іконоборство, не допомогло б Льву V втриматися при владі, рано чи пізно ідеологічні аспекти його діяльності відійшли б на другий план.

Саме тому представляється ймовірним, що через відновлення іконоборства Лев V прагнув змінити розклад сил в імперії не просто на свою користь, а на користь імператорської влади як такої [46, с. 67], [40, с. 51].

69531187_image1

Висновки

Візантійська армія іконоборського періоду представляє із себе динамічну структуру. Лев ІІІ Ісавр не був тим імператором, котрий при рішенні видати іконоборський едикт керувався настроями в армії. Звичайно вважати його раціоналістом чи реформатором у вузькому розумінні в якому ці терміни вживали стосовно Льва ІІІ історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. буде не вірно, але слід зазначити, що він чудово розумів які проблеми в імперії може викликати стрімке збільшення популярності ікон, при цьому акцентуючи увагу не тільки на духовних потребах солдат із східних регіонів держави, а оцінюючи ситуацію на загально імперському рівні. Сепаратиські тенденції в імперії були дуже сильні, тодішні елементи самоідентифікації ґрунтувалися у першу чергу на релігійних вподобаннях. Для того, щоб зберегти державу цілісною, на думку Льва ІІІ, потрібно було уніфікувати те, що виступає об’єднуючим фактором для більшості населення імперії.

Те, що на початковому етапі іконоборського періоду у Візантії частина армії виступала опозиційно проти наміру імператорів заборонити вшанування ікон доводять повстання Козьми, а згодом Артавазда, звичайно їх лідери могли керуватися намірами просто узурпувати владу, але для того, щоб збільшити кількість своїх прихильників, вони використовували демагогічні заклики про те, що їх боротьба обумовлена бажанням відновити вшанування ікон.

У популяризації іконоборських ідей серед військових Лев ІІІ та Костянтин V використовували свою популярність, що у першу чергу була обумовлена зовнішньополітичними звершеннями та стабілізацією внутрішньо-економічного становища імперії, а з іншого боку за рахунок здійснення військово-адміністративних змін у структурі фем, вони домоглися того, що їх контроль над військовими з’єднаннями значно зріс, також зростанню іконоборських настроїв серед військових посприяв успішно проведений Костянтином V синод у Ієрії 754 р. на якому ікони було визнано ідолами та заборонено.  Але стверджувати, що вся армія після цього стала прихильниками іконоборства буде помилково. Після смерті Костянтина у 775 р. популярність іконоборства почала падати, що доводить  штучний характер цього вчення. 

Після реставрації вшанування ікон у 787 р. частина армії ще залишається вороже налаштованою стосовно поклоніння образам. Відновлення іконоборської політики із боку Льва V Вірменина у 815 р. було ініціативою імператора, а не потребою переважної частини суспільства й носило політичний, а не релігійний характер. Новий імператор не мав тієї підтримки, що перші представники ісаврійської династії. Навіть, якщо Лев Вірменин підтримував іконоборські ідеї ще до того, як став імператором він не мав такого сильного авторитету, як його попередники, а намагання просто слідувати політиці Льва ІІІ та Костянтина V у сфері віровчення, при цьому не володіючи усім арсеналом засобів, що мали перші імператори-іконоборці у боротьбі проти православних захисників ікон було хибним вектором спрямування власних інтересів. Лев V на відмінно від Льва ІІІ та Костянтина V був виразником іконоборських ідей частини армії, а не джерелом цих ідей, як його попередники.

byzantine_empire_themata-950

На сучасному етапі проблема вивчення діяльності армії під час релігійного конфлікту довкола ікон, залишає декілька невирішених запитань. Зокрема історики не можуть дійти згоди стосовно того, що спонукало армію до боротьби проти монастирів: авторитет імператорів, неприязнь частини солдат до вшанування ікон чи меркантильні бажання військової верхівки збагатитися за їх рахунок. На нашу думку інформація про гоніння армії проти монахів, була відверто перебільшеною православними хроністами та істориками, що співчували захисникам ікон. Інша крайність, що простежувалася у працях окремих радянських істориків стосовно пояснення іконоборських настроїв армії, як своєрідного засобу для військової верхівки заволодіти монастирськими багатствами та землями також є гіперболізацією. Звичайно монастирі та монахи постраждали від іконоборської політики імператорів, але слід зауважити, що вони часто виступали, як крупні землевласники й були інтегровані у загальноімперську систему господарства, відповідно знищення монастирів та надмірно активна передача їх земель та іншої власності могла з одного боку посилити роль військової еліти, а з іншої зменшити ефективність господарства держави, що не входило у плани Льва ІІІ та Костянтина V. Така практика гіпотетично могла бути вигідною на користь Льва V, котрий потребував сильних союзників, але не для перших імператорів ісаврійської династії.


Список джерел та літератури

  1. Хэлдон Д. История византийских войн / Д. Хэлдон. – М.: Вече, 2007. – 464 с.
  2. Haldon J. Byzantine praetorians: an administrative, institutional and social survey of the opsikion and tagmata, c. 580-900 / J. Haldon. –Bonn.: Habelt, 1984. – 669 p.
  3. Haldon F.  Ideology  and  social  change  in  the  seventh  century / J. F. Haldon // Klio – Beiträge zur Alten Geschichte. Volume 68. Issue 68.   P. 139–190.
  4. Brubaker L. Byzantium in the iconoclast era c. 680-850: a history / L. Brubaker, J. Haldon. – Cambridge.: Cambridge UNIVERSITY PRESS, 2011. – 818 p.
  5. Мохов А. С. Византийская армия в середине VIII – середина ХІ в.: развитие военно-административных структур / А. С. Мохов. – Екатерингбург.: Издательство Уральского университета, 2013. – 278 с.
  6. Томоми К. Внутренняя политика византийского императора Константина V (741-775 гг.): проблема и её разработка: дис. кандидата исторических наук: 07.00.03 / К. Томоми. – СПб., 2006. – 140 с.
  7. Шафф Ф. История христианской церкви. Средневековое христианство 590 – 1073 г. по Р.Х. / Ф. Шафф. –СПб.: БИБЛИЯ ДЛЯ ВСЕХ, 2008 – 511 с.
  8. Герцбергерь Г. Ф. История Византии / Г. Ф. Герцбергерь. –М.: 1897. – 674 с.
  9. Васильев А. А. История Византийской империи Т 1. / А. А. Васильев. – СПб.: Алтейя, 2010. – 510 с.
  10. Kitzinger E. The Cult of Images in The Age before Iconoclasm / E. Kitzinger // DOP. Vol 8. P. 83-150.
  11. Раевская Н. Ю. Священные изображения и изображения священного в христианской традиции: дис. кандидата философских наук: 09.00.13 / Н. Ю. Раевская. – СПб., 2006. – 205 с.
  12. Белитинг Х. Образ и культ. История образа до эпохи искусства / Х. Бельтинг. –М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 544 с.
  13. Беликов А. В. Эстетический смысл канона в византийском искусстве: дис. кандидата философских наук: 09.00.04 / А. В. Беликов. – М., 2014. 230 с.
  14. Лемерль П. Первый византийский гуманизм. Замечания и заметки об образовании и культуре в Византии от начала до Х века / П. Лесерль. – СПб.: «Свое издательство», 2012. – 490 с.
  15. Величко А. М. История Византийских императоров. От Льва ІІІ до Михаила ІІІ / А. М. Величко. – М.: Вече, 2012. – 416 с.
  16. Болотов В. В. История Церкви в период Вселенских Соборов / В. В. Болотов. – М.: ПОКОЛЕНИЕ, 2007. – 720 с.
  17. Феофан Византиец. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Фиофилакта / Византиец Феофан. – Рязань.: Богослов, 2005. – 276 с.
  18. Shedlock J. The iconoclastic edict of the Emperor Leo III, 726 A .D. / R. J. Shedlock. – Massachusetts.: 1968. – 89 p.
  19. Steacy S. C. Iconoclasm: a Christian dilemma – a byzantine controversy. / S. C. Styacy. – Oklahoma.: 1969. – 269 p.
  20. Успенский К. Н.  Очерки  по  истории  Византии. Ч. 1. / К. Н. Успенский – М.: Изд. о-ва при историко-филос. фак. Моск. высших женских курсов, 1917. – 274 с.
  21. Auzépy M.-F. La destruction de l’icône du Christ de la Chalcé de Léon III: Propagande ou réalité? / M.-F. Auzépy // Byz. 1990. vol. 60. P. 445–492.
  22. Банников А. В. Византийская армия  (ІV – ХІІ вв.) / А. В. Банников, М. А. Морозов. – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2013. – 688 с.
  23. Банников А. В. История военного флота Рима и Византии (от Юлия Цезаря до завоевания крестоносцами Константинополя) / А. В. Банников, М. А. Морозов. – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2014. – 592 с.
  24. Творения святого отца нашего Никифора, архиепископа Константинопольского. – Минск.: Харвест, 2001. – 510 c.
  25. Rochow I. Kaiser Konstantin V: Materialien zu seinen Leben und Nachleben / I. Rochow – Frankfurt am Mein.: Berliner Byzantinistische Studien, – 253 s.
  26. Rochow I. Bemerkungen zur Artabasdos aufrgund bisher nicht beachteter Quellen / I. Rochow // 1986. Vol. 68. S. 191-197.
  27. Kaegi W. Е. Byzantine Military Unrest 471-843: an Interpretation / W. E. Kaegi – Amsterdam.:M. Hakkert, 1981. – 359 p.
  28. Speck P. Artavasdos, der rechtgläubige Vorkämpfer der göttlichen Lehren: Untersuchungen zur Revolte des Artavasdos und ihrer Darstellung in der byzantinischen Historiographie / P. Speck –Bonn.: Habelt, – 423 s.
  29. Gero Byzantine Iconoclasm during the Reign of Constantine V / S. Gero – Louvain.: Secretariat du Corpus SCO, 1977. – 191 p.
  30. Kühn H.-J. Die byzantinische Armee im 10. und 11. Jahrhundert: Studien zur Organisation der Tagmata. (Byzantinische Geschichtsschreiber. Ergänzungsband 2) /  -J. Kühn –Wien.: 1991. – 326 s.
  31. Ostrogorsky G .  Geschichte  des  Byzantinischen  Staates / Ostrogorsky – München.: Beck, 1940. – 448 s.
  32. Treadgold W. T. Byzantium and its army 284-1081. / W. T. Treadgold – : STANFORD UNIVERSITY PRESS, 1995. – 250 p.
  33. Kaegi W. Ε. The Byzantine Armies and Iconoclasm / W. E. Kaegi // BS. 1966. Vol. XXVII. Fasc. 1. P. 48–70.
  34. Карташев А. В. Вселенские Соборы / А. В. Карташев. – М.: Республика, 1994. – 1267 с.
  35. Успенский Ф. И. История Византийской империи. Становление. Смута. Македонская династия / Ф. И. Успенский. – М.: Астрель, 2011. – 1120 с.
  36. Диль Ш. Византийские портреты. Випуск 1. / Ш. Диль. –М.: 1914. – 376 с.
  37. Остроумов Г. Догматическое значение Седьмого вселенского собора / Г. Остроумов. – СПб.: 1884. – 215 с.
  38. Левченко М. В. История Византии / М. В. Левченко. – М.: ОГИЗ, 1940. – 271 с.
  39. Норвич Д. История Византии / Д. Норвич. –М.: АСТ, 2010. – 542 с.
  40. Сенина Т. А. Лев Преступник: царствование императора Льва V Армянина в византийских хрониках ІХ века. Феофан Исповедник, Неизвестный хронист, Георгий Амортол / Т. А. Сенина (монахиня Кассия). – СПб.: Алетейя, 2014. – 160 с.
  41. Winkelmann F. Quellenstudien zur herrschenden Klasse von Byzanz im und 9. / F. Winkelmann  –B.: Akademie Verlag, vol. 1. – 265 p.
  42. Speck P. Die Frauen und Söhne Konstantins V. und die Sicherung der Nachfolge / Speck // BZ 93. 2000. S. 568–585.
  43. Koutrakou -C. La Propagande impériale byzantine: persuasion et réaction du huitième au dixième siècle / N.-C. Koutrakou – Athènes.: Univ. nationale d’Athènes, Faculté des lettres, – 459 p.
  44. Продолжитель Феофана. Жизнеописание византийских царей / Феофана Продолжитель. – СПб.: Алтея, 2009. – 400 с.
  45. Turner. The Origins and Accession of Leo V (813–820) / D. Terner // Jahrburch der Osterreichischen Byzantinistik. Vol. 40. 1990. P.171-209.
  46. Афиногенов Д. Е. Константинопольский патриарх и иконоборческий кризис в Византии (784-847) / Д. Е. Афиногенов. – М.: ИНДРИК, 1997. – 224 с.
  47. Brehier L. La querelle des images / L. Brehier –Paris.: 1904, – 40 p.
  48. Луховицкий Л. В. Основное богословско-полемическое сочинение патриарха Никифора Константинопольского «Apologeticus atque antirrhetici»: опыт комплексного историко-филологического анализа: дис. кандидата филологических наук: 10.02.14 / Л. В. Луховицкий. – М., 2010. – 146 с.
  49. Поснов М. Э. История Христианской Церкви / М. Э. Поснов. – Брюссель.: La vie aves Dieu, 1994. – 614 с.
  50. Изотова О. Н. Идеологическое противостояние церкви и императорской власти в Византии в начале ІХ в. по данным агиографии / О. Н. Изотова // Вестник ПСТГУ. История. История Русской Православной Церкви. 2015. №65 (4). С. 27-36.
  51. Острогорский Г. А. История Византийского государства / Г. А. Острогорский. – М.: Сибирская Благозвонница, 2011. – 895 с.

АРМИЯ В ИКОНОБОРЧЕСКОЙ ПОЛИТИКЕ ВИЗАНТИЙСКИХ ИМПЕРАТОРОВ

В исследовании акцентируется внимание на том, что армия не всегда поддерживала политику императоров-иконоборцев, а в отдельных случаях становилась на защиту икон. В статьи установлено, что первые представители исаврийской династии используя собственный авторитет и внешнеполитические успехи превратили армию на социальную базу для популяризации иконоборческих идей. В свою очередь імператор Лев V Армянин не выступал, как инициатор иконоборческих настроений среди военных, а был выразителем оппозиционного отношения армии к иконам.

Ключовые слова: иконоборчество, икона, армия, Лев ІІІ Исавр, Константин V Копроним, Лев V Армянин.

THE ARMY IN BYZANTINE EMPEROR’S ICONOCLASTIC POLICY

The study focuses at the fact that the army hasn’t always supported the policy of the iconoclasts emperors, and in some cases acted to protect icons. The article stipulates that the first representatives of Isaurian dynasty have used their own authority and successes in foreign policy to turn the army like a social base for the promotion of iconoclastic ideas. In turn, the Emperor Leo V the Armenian did not act as the initiator of iconoclastic sentiment in the military, but was the spokesman of the army’s opposition relation to icons.

Key words: iconoclasm, icon, army, Leo III the Isaurian, Constantine V Copronymus, Leo V the Armenian.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s