АРМІЯ В ІКОНОБОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ (Частина І.

АРМІЯ В ІКОНОБОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ (ЧАСТИНА І. ДО ПРАВЛІННЯ ІМПЕРАТОРА НИКИФОРА І (802-811)

АРМИЯ В ИКОНОБОРЧЕСКОЙ ПОЛИТИКЕ ВИЗАНТИЙСКИХ ИМПЕРАТОРОВ (ЧАСТЬ I. ДО ПРАВЛЕНИЯ ИМПЕРАТОРА НИКИФОРА I (802-811)

ARMY IN ICONOCLASTIC POLITICS OF BYZANTINE EMPERORS  (PART I. UNTIL THE REIGN OF EMPEROR NICEPHORUS I (802-811)


Автор Сергій Мілютін – аспірант кафедри всесвітньої історії історичного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка

УДК 94 (4) «726/815»

Стаття опублікована у журналіНаукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2016. – Вип. 46. – С. 261-270.

У дослідженні акцентується увага на тому, що армія не завжди підтримувала політику імператорів-іконоборців, а в окремих випадках виступала на захист ікон. У статті визначено, що перші представники ісаврійської династії використовуючи власний авторитет і зовнішньополітичні успіхи перетворили армію на соціальну базу для популяризації іконоборських ідей. У свою чергу імператор Лев V Вірменин не виступав, як ініціатор іконоборських настроїв серед військових, а був виразником опозиційного відношення армії до ікон.  

Ключові слова: іконоборство, ікона, армія, Лев ІІІ Ісавр, Костянтин V Копронім, Лев V Вірменин.


Візантійська армія у період іконоборської кризи відігравала провідну роль, на думку більшості дослідників військові у релігійному конфлікті традиційно підтримували сторону іконоборців, більше того, в історичній науці закріпилася теорія, котра стверджує, що армія була найбільш радикальним виразником ідей у боротьбі проти вшанування ікон. Крім того, імператори-іконоборці: Лев ІІІ Ісавр та Лев V Вірменин прийшли до влади завдяки підтримці армії, а Костянтин V Копронім, використавши свою популярність у середовищі військових, перетворив армію у соціальну базу власних теологічних ідей, що отримали яскраво виражений іконоборський характер.

Однак аналіз першоджерел показав, що армія не завжди була сліпим виразником іконоборських ідей імператорів, траплялися випадки коли частина військових була опозиційно налаштована стосовно релігійної політики іконоборців та вела активну боротьбу на боці захисників ікон. Виникає питання настільки важливе місце армія відіграла у генезисі іконоборських ідей, чи була вона насправді соціальною базою для найбільш радикальних гонителів ікон, чи все таки імператори, що вийшли із військового середовища просто потурали ідейним переконанням військових, щоб відплатити своїм соратникам за вірність та підтримку у боротьбі за трон?

69531187_image1

Аналіз останніх досліджень та публікацій показав, що проблематика діяльності армії під час іконоборського конфлікту у Візантії є не до кінця вивченою. Значний інтерес для нас представляють праці англійського історика Джона Хелдона [1; 2; 3], який приділив велику увагу військовим кампаніям імператорів-іконоборців та прийшов висновку, що гоніння проти захисників ікон у яких взяла участь армія не мали такого масового характеру, як це намагаються презентувати Феофан Сповідник та патріарх Никифор. Згодом Д. Хелдон разом з Л. Брубейкером [4] висунули гіпотезу, що іконоборство у тому вигляді в якому його інтерпретували перші літописці являється ідеологічною гіперболізацією та викривленням історичного минулого. Діяльність армії під час іконоборського протистояння частково розглянули у своїх кандидатських дисертаціях А. Мохов [5] та К. Томомі [6]. А. Мохов приділив основну увагу проблемі комплектації та формуванню фемної системи імператорами Львом ІІІ та Костянтином V. У свою чергу К. Томомі дослідив методи боротьби Костянтина V Копроніма проти монастирів та роль у них фемних військ. Радянські автори не приділили достатньої уваги вивченню ролі армії у іконоборській боротьбі, а здебільшого акцентували увагу на соціально-економічній проблематиці.

Мета та основні завдання статті: визначити настільки сильним був вплив імператорів на формування іконоборських настроїв у середині армії; проаналізувати чинники які могли сприяти популяризації негативного відношення до ікон серед військових; виокремити випадки, що підтверджують наявність опозиції всередині армії стосовно релігійної політики імператорів-іконоборців.

Для Візантії на початку VIII ст. характерна глибока моральна та духовна криза, що була обумовлена занепадом економіки, погіршенням торгівельних зв’язків, падінням авторитету імператорської влади, постійними рейдами вороже налаштованих сусідів на територію імперії та частими епідеміями. У момент духовної кризи люди шукали відраду в релігії. Історики відзначають, що для християнського благочестя того часу були властиві різні неканонічні відхилення. У християнському світі поклоніння святим, котре почалося ще у часи Першого Нікейського собору, прийшло на зміну язичницькому ідолопоклонству та культу героїв. Зокрема із поклонінням святим тісно пов’язане другорядне, поклоніння їх зображенням та реліквіям [7, с. 280]. Під виглядом християнської віри продовжували існувати численні звичаї, що носили на собі відбиток відвертих забобонів й неканонічних відхилень. Любов до давніх реліквій, що зародилася в останні роки існування Римської імперії, передалася у дещо трансформованій формі візантійському народу [8, с. 94]. Християнське мистецтво, зображаючи фігури людей, незважаючи від того було це у формі мозаїки, фрески, скульптури чи різьби, довгий час викликало занепокоєння окремих віруючих, нагадуючи їм про часи домінування язичницьких культів та ідолопоклонства [9, с. 187]. У грецькій церкві вшанування зображень святих отримало все більше поширення в останні століття, особливо у постюстиніанівську епоху, і стало однією із найважливіших форм вираження візантійського благочестя [10].

448px-clasm_chludov
Приклад іконоборства та знищення ікон

У VI-VII ст. на території імперії ще не було розроблено вчення, котре могло пояснити суть ікони і виправдати її вшанування, однак уже існували уявлення про те, що будь-який образ, котрий правильно відображає оригінал, являється місцем присутності божественної благодаті. Онтологічне відношення між оригіналом та його відображенням повинні засвідчувати критерій його відповідності. В окремих випадках зображення Христа в його людському вигляді сприймалося як свідчення його реальності [11, с. 35].

Х. Бельтінг вважає, що у той час коли відбувалися дебати стосовно релігійної єдності імперії, образи замість того, щоб сприяти державному та релігійному об’єднанню, навпаки викликали деструктивні процеси, оскільки з одного боку, можливість та правомірність вшанування образів мала спірний характер, з іншого боку, якщо місцеві святі досягали більшої популярності ніж головні святі імперії, то відповідно образ міг стимулювати сепаратиські настрої та відцентровані сили [12, с. 172].

Крім того, візантійська концепція образу вінчає собою етико-естетичний принцип філософської антропології ранніх апологетів, котрі уявляли перебудову особистості, як художній процес. Поняття ікони-образу трактувалося як реалізація тези Платона стосовно достовірної репрезентації, відповідно образ відображав концепцію перебування Бога у матеріальному світі [13, с. 138-139].

На початку нашого дослідження потрібно зазначити, що термін «іконоборець» у його сучасному розумінні з’явився після Сьомого Вселенського собору 787 р. Суть протиріч між захисниками ікон та противники вшанування пластичних зображень полягала не в тому вшановувати ікону чи  ні, а в різній трактовці образу. Іконоборці намагалися не вживати у негативному контексті слово «εἰκών», вони виступають швидше проти невірної на їх думку концепції матеріального образу, що створений живописцем. Імператор Костянтин V вважав, що образ повинен відповідати первообразу і таким образом може бути тільки євхаристія.

byzantine_empire_themata-950

П. Лемерль звернув увагу на те, що  іконоборський рух не зміг би досягти таких масштабів, якщо б не знайшов благодатної опори, а скоріше, підтримки серед значної частини населення Малої Азії. Особливо це яскраво простежується у поведінці військ, що комплектувалися із населення східних провінцій імперії [14, с. 47].

У 20-х роках VIII ст. у столиці сформувалася невелика, але дуже впливова група іконоборців, під керівництвом Наколійського єпископа Костянтина, що був родом із Фрігії. Його головними соратниками були єпископ Клавдіопольський Фома, Ефеський архієпископ Феодосій та сінкел Анастасій. Вони були переконані, що після знищення ікон зникнуть багаточисленні забобони і церква поверне свою духовну чистоту, втрачену в результаті розповсюдження культу вшанування ікон. Їх підтримувала більшість воєначальників із оточення імператора [15, с. 35]. Таку ж позицію висловлює В. Болотов, на стороні іконоборців стояла значна частина інтелектуальної еліти, більшість азіатських єпископів та армія [16, с. 582].

Однак слід зазначити, що серед іконоборців не було єдності стосовно ставлення до святих ікон. Серед них були помірковані іконоборці, котрі виступали проти знищення ікон, вони вважали, що ікони у храмі потрібно вішати вище людського зросту, щоб не допускати явного ідолопоклонства із боку мирян. Також відомо, що були іконоборці, котрі забороняли зображати Христа, але не заперечували можливість зображати святих. Найбільш радикальна група іконоборців повністю заперечувала поклоніння мощам святих та право на існування будь-якого іконописного зображення їх ядро складалося здебільшого із військових [15, с. 29].

У 726 р. Лев ІІІ вперше виступив проти культу ікон, цей інцидент яскраво відображений у «Хронографії» Феофана: «Це сталося при Леоні, богоборці, котрий, трактуючи на свою користь гнів Божий, розпочав найбільш безсоромну війну проти святих ікон, слідуючи порадам та діянням боговідступника Вісіра. Обидва сповнені невігластва і нічого не навчаючись, від чого й породжуються всілякі біди, розпочали гоніння проти святої церкви. Жителі Константинополя ображені новим вченням, хотіли напасти на самого царя, але обмежилися вбивством декількох царських прислужників, котрі знімали ікону Господа з мідних воріт величної церкви; За вірність християнському благочестю вони були страчені чи відправленні у вигнання й позбавлені майна, особливо при цьому постраждали люди знатного походження» [17, с. 219], [18], [19]. Однак на думку К. Н. Успенського та М. Ф. Азепи, зіткнення біля Мідних воріт не мало ніякого відношення до антицерковної політики Льва ІІІ, вони зазначають, що іконоборський характер йому було приписано пізніше православними захисниками ікон [20, с. 239], [21, с. 472].

solidus-leo_iii
Лев ІІІ Ісавр

На заборону вшановувати ікони частина Еллади та окремі острови Егейського моря відповіли імператору відмовою від підданства й проголосили узурпатора Козьму імператором [16, c. 594]. Феофан про цей інцидент повідомляє наступне: «При цих обставинах, під впливом прагнення до божественної істини, повстали проти нього [Льва ІІІ] і виступили у велику морську битву об’єднаними силами жителі Еллади і Цикладських островів обравши собі у вожді, а згодом царем Козьму; військом командували Агалліан Турмарх із Еллади  разом із Стефаном. 18 квітня вони направилися до столиці, однак у битві з імператорськими військами були переможені завдяки використанню противником грецького вогню, котрим були спалені кораблі повстанців. Одні із них потонули на глибині у тому числі і Агалліан. Інші, що вижили здалися на милість переможцю. Козьма та Стефан втратили свої голови. Тоді нечестивий Леон разом із своїми однодумцями ще більше укріпився у своїх лютих намірах, стосовно гоніння на благочестивих» [17, c. 219].

Частково поляризацію армії на початку іконоборського конфлікту можна пояснити існуванням фемної військово-територіальної системи. Більша частина візантійської армії у цей час комплектувалася з іррегулярних ополчень, котрі базувалися по особливим військово-адміністративним територіальним округам, що звалися фемами [22, c. 324]. Спочатку феми представляли із себе декілька провінцій, що служили місцем дислокації польових армій. До 730 р. вони набули чітких географічних меж, а до кінця VIII ст. стратіг, що очолював фему поєднував функції фінансової та військової адміністрації [1, с. 332].

Із цією думкою погоджуються А. Банніков та М. Морозов: Вирішальних змін у процесі злиття військової та громадянської гілок влади фемна система зазнала у середині VIII ст. У цей час великі феми розділяються на менші територіальні одиниці, насамперед до цього спонукали політичні міркування. Така політика вела до того, що втручання стратіга в управління підпорядкованої йому області стало здійснюватися більш активно [22, с. 324]. Кількість фем збільшувалося по мірі покращення економічного та політичного становища імперії, частково у результаті дроблення польових армій між провінціями, а також завдяки відновленню контролю імператорської влади над раніше втраченими районами південних Балкан [1, с. 332].

Структура флоту також зазнала змін. Як тільки Лев ІІІ Ісавр розгромив зовнішніх та внутрішніх ворогів, він розпочав реформування військово-морського флоту. Імператор розпустив єдине командування Каравісіонів і створив кілька незалежних один від одного військово-морських структур, котрі були підконтрольні імператорській владі та сформовані безпосередньо у тих регіонах, котрим загрожували араби. У подальшому вони перетворилися у морські військові округи із власною адміністрацією [23, с. 280].

Незважаючи на постійні звинувачення Феофана у бік Льва ІІІ Ісавра, історики вважають, що правління цього імператора для захисників ікон пройшло порівняно спокійно, чого не можна сказати про його сина Костянтина V Копроніма. Правління нового імператора почалося із смути, причиною якої стала спроба коміта феми Опсікій узурпувати імператорську владу. У порівнянні з іншими повстаннями, узурпація влади Артаваздом, відчутно відрізнялася від інших, оскільки претендент був проголошений імператором як поборник православних догматів [6, с. 21]. Патріарх Никифор зазначав, що відразу, як Артавазд дізнався про смерть тестя, то примусив підконтрольні йому війська присягнути собі на вірність [24].

liddskaja
Патріарх Герман опускає в море ікону Ліддійської Богородиці

27 червня 741 року Костянтин направився у Малу Азію, з метою виступити походом проти арабів. Розмістивши свій табір у місцевості Крас, Костянтин V почав підготовку армії до військової експедиції. У той час Артавазд розмістився у Дорілеї і коли імператор запропонував йому явитися до табору, Артавазд використавши соціальні негаразди на підконтрольній йому території проголосив себе імператором і виступив проти Костянтина V. У першому ж зіткненні був убитий патрікій Вісір, котрий, використовуючи свій вплив на Льва ІІІ, зіграв важливу роль у підготовці та проведені іконоборської політики. Костянтин V був настільки погано підготовлений, щоб організувати реальний супротив противнику, що вирішив тікати в Аморій, головне місто великої феми Анатолік, де за допомогою вірного йому стратіга Ланкіна він зумів підготуватися до оборони [6, с. 25-26].

Між тим Артавазд разом з опсікійськими військами увійшов до міста, тоді ж вступив у Хрисополіс і Костянтин разом з двома легіонами фракійським та східним, але безуспішно відступив та провів зиму в Аморії. Тоді Артавазд повернув святі ікони у всій столиці. Патріарх Анастасій, взявши істинні й животворящі древа, як повідомляє Феофан, клявся перед народом, що боротися проти святих ікон його спонукав цар Костянтин, далі патріарх стверджував, що Костянтин не вірить у сина Божого, народженого від Марії, іменованого Христом, а вважає Його простою людиною, таким чином Анастісій прямо звинуватив легітимного імператора в аріанстві. Як повідомляє Феофан, – почувши це народ пробачив патріарха [17, с. 225].

Однак деякі сучасні історики заперечують той факт, що Артавазд здійснив реставрацію ікон. Такої точки зору у своїй праці дотримується німецький дослідник І. Рохов: Аналіз матеріалів археології та східних писемних джерел свідчить, що бунт Артавазда переслідував за мету узурпацію влади і не мав ніякого відношення до іконоборства [25, с. 22-29], [26]. В. Кегі аналізуючи військову підготовку бунту Артавазда також заперечує той факт, що до узурпації влади та повстання проти Костянтина V його спонукало бажання відновити поклоніння іконам [27]. П. Шпек відзначає, що Артавазд безсумнівно був ортодоксальним поборником і захисником святих догматів. Однак на його думку, Артавазд відновив не ікони, а зруйноване землетрусом місто у 740 році [28]. С. Геро посилаючись на східні джерела прийшов висновку, що Артавазд був іконофілом тільки за часів правління Льва ІІІ, а під час свого виступу проти Костянтина V не намагався відновити ікони, а являвся звичайним бунтівником [29, с. 14]. К. Томомі вважає, що справжньою причиною конфлікту була не спроба відновити вшанування ікон з боку Артавазда, а боротьба за владу, котра, велася між кровними родичами [6, c. 29].

solidus-constantine
Константин V Копронім

Окремі історики у своїх намаганнях довести відсутність іконофільських мотивів Артавазда у боротьбі проти легітимного імператора посилаються на фрагмент із «Хронографії» Феофана: Дехто Костянтин, воїн Артавазда, побачивши ікону Богоматері, почав кидати в неї каміння, звалив її, і потім попирав її ногами; у ведінні побачив він Богоматір, котра, стоячи перед ним, говорила йому: хоробру, дуже хоробру справу ти скоїв проти Мене! Ти скоїв це на свою голову. На ранок, коли сарацини підійшли до стін й почалася битва, хоробрий воїн вибіг на стіну, і в той момент, бідолаха, був убитий каменем, випущеним із метальної машини, котрий розбив йому голову, і обличчя, і він отримав покарання достойне за свій безчесний вчинок [17, c. 219]. Однак слід зазначити, що наведений відрізок стосується подій, які відбувалися до виступу Артавазда проти Костянтина V. Крім того, приклад одного солдата не доводить того факту, що вся армія узурпатора була вороже налаштованою стосовно ікон, а скоріше навпаки те, що Феофан приділив цьому інциденту таку увагу свідчить про те, що така поведінка для солдат Артавазда була нетиповою.

image_theopanes_nicea
Феофан Сповідник

Слід зазначити, що відсутність згадок про відновлення ікон у столиці імперії із боку Артавазда в іноземних писемних джерелах не доводить того факту, що він не здійснив реставрацію ікон адже навіть грецькі автори згадуючи про цей крок узурпатора приділяють цьому інциденту всього декілька слів, тому відсутність аналогічної інформації у сирійських чи арабських хроніках не доводить у повній мірі того, що Артавазд не пішов на відновлення вшанування святих образів.

Окремі автори зазначають, що Артавазд навіть, якщо й прагнув відновити ікони то не міг відверто заявити про свої наміри на всю державу, звичайно він міг обіцяти реставрувати поклоніння святим образам жителям столиці через патріарха Анастасія, для того щоб мобілізувати їх у ряди своєї армії, однак така політика сприяла швидкій поляризації візантійського суспільства. Артавазд був родом із східних областей імперії та чудово розумів настільки сильні сепаратиські тенденції у провінціях і що відновлення вшанування ікон неминуче збільшить кількість прихильників Костянтина V. Але така концепція також викликає певні сумніви, Артавазд чудово розумів, що його спроба відібрати владу у Костянтина V обов’язково викличе супротив частини держави. Крім того, якщо прослідкувати хронологічну послідовність подій то ми побачимо, що імператор отримав підтримку у фемі Анатолік та східних регіонах імперії ще до того, як Артавазд увійшов до столиці й відновив вшанування ікон.

irina__pala_doro
Імператриця Ірина

Зважаючи на те, що Артавазд не зміг захопити Костянтина, йому потрібна була швидка перемога над ще легітимним імператором для цього узурпатор мав значні сили, адже його підтримували частина балканських військ та фема Опсікій, але як свідчить Феофан ситуація складалася не на його користь. У місяці травні Артавазд, прибувши в край Опсікійський, зайняв з військом своїм Азію і здійснював спустошення. Костянтин, дізнавшись про це, вирушив проти нього, догнавши його при Сардесі, коли той повертався із Келвіана, вступивши з ним в бій, розбив його та примусив до втечі і переслідував до Кізіка; Артавазд прибувши у Кізік, сів на швидкісний корабель, шукаючи спасіння у Константинополі. У серпні місяці Микита, воєначальник, син Артавазда, при Модріне вступив у бій з Костянтином, однак після поразки був змушений рятуватися втечею. З обох боків втрати були незначні [17, с. 226].

Костянтин V у боротьбі проти Артавазда досяг стратегічної переваги та перейшов у вирішальний наступ. Феофан згадуючи про останні спроби Артавазда врятувати ситуацію писав: 10 вересня, Костянтин прибув в околиці Халкідона та переправився на фракійський берег, між тим Сісінній фракійський воєначальник, перебравшись через Абідос зупинився біля стін сухого шляху; потім йдучи від воріт Харсія до золотих, показався народу і знову повернувся назад. Між тим жителі міста почали відчувати нестачу у продовольстві. Артавазд послав секретарів Афанасія і Артавазда привести на кораблях харчі для потреб гарнізону та жителів столиці. Флот Ківеріотів, зустрівши посланців за Абідосом, утримав їх та привів до царя; припаси роздали по своєму війську, секретарів Афанасія та Артавазда у той же час позбавили зору. Після цього Артавазд вирішив відкрити ворота із боку суходолу і дати бій Костянтину. Під час цієї битви військо Артавазда почало тікати і багато його соратників загинуло [17, с. 226].

А. Мохов аналізуючи ситуацію, що склалася довкола столиці прийшов висновку, що імператорські війська розмістилися впритул до міських укріплень, це свідчить про відсутність у захисників столиці метальних машин чи людей, котрі вміли їх використовувати. Подальша облога Константинополя показала, що імператор і його воєначальники мали високу військово-теоретичну підготовку. Вони діяли у кращих традиціях візантійської поліоркетики, але при цьому намагалися не завдати серйозної шкоди оборонним спорудам та громадським будівлям міста [5, с. 85].

419px-chludov_sobor
Іконоборчий собор

Після придушення повстання Костянтин V продовжив політику зміцнення держави. Імператор створив два нових регулярних підрозділи, що отримали найменування тагми схол τάγμα  τῶν  σχολῶν і тагма ескувітів τάγμα  τῶν  ἐξκουβίτων. У часи спільного правління Костянтина VI та імператриці Ірини було сформовано тагму аріфмів τάγμα  τῶν ἀριθμῶν і при Никифорі І – тагма іканатів τάγμα τῶν ἱκανάτων. Ці чотири царські загони τὰ  τέσσαρα  βασιλικὰ  τάγ-ματα залишалися головною ударною силою візантійської армії впродовж декількох століть [2, с. 188-189], [30, с. 68-69].

На думку частини дослідників, у середині VIII ст. загони придворної охорони, що дислокувалася у Константинополі, котрі раніше виконували церемоніальні функції, завдяки зусиллям імператора Костянтина V трансформувалися у бойові частини [31, с. 208]. Д. Хелдон, стверджує, що створення тагм було «сильним політичним кроком імператора, спрямованим проти провінційного сепаратизму». Під кінець правління Костянтина V Константинополь повернув собі домінуючі позиції в імперії, так як поміж громадських структур управління у столиці тепер були зосередженні відбірні військові частини [2, с. 341–342], [5, с. 79]. У. Тредголд також вважав, що після створення тагм повстання фемних стратігів відбувалися не так часто, як раніше, а імператорська влада зуміла повністю відновити контроль над віддаленими територіями [32]. У якості прикладу А. Мохов приводить точку зору Д. Хелдона, котрий стверджував, що «елітні частини, подібно преторіанцям, покликані були захищати нову імперську ідеологію» [2, с. 92], [33].

Розвиваючи дану тезу, Д. Хелдон писав, що Лев ІІІ та Костянтин V свідомо використовували у антицерковній боротьбі не тільки тагми, але й керівний склад фемних контингентів. Іконоборська політика Ісаврів була спрямована на підпорядкування церкви силовими методами, як єдиної незалежної структури, що мала величезні фінансові можливості та виконувала важливі адміністративні функції й у цьому плані могла конкурувати із імператорською владою [3, с. 188–189]. Іконоборська політика, спрямована на встановлення максимального контролю над фінансовими та матеріальними ресурсами, проводилася доволі жорсткими методами. Будь-які спроби спротиву придушувалися силовим шляхом так як фемні контингенти повністю підтримували імператора [5, с. 81].

Незважаючи на всю жорстокість, що була властива Костянтину V Копроніму під час переслідування захисників ікон більшість дослідників вважають перебільшенням чутки про масові страти та терор у яких його звинувачують. Із усіх православних вождів, котрі виступали проти знищення ікон під час правління Костянтина V тільки один помер мученицькою смертю, ним був святий Стефан Новий, котрий не погоджувався на пропозицію імператора зректися поклоніння іконам. Одного разу під час бенкету імператор помітно для всіх знаходився у пригніченому стані, і на питання гостей: «Хто той ворог, що викликає смуток у царя?», відповів: «Не я цар, а Стефан!». Святого, що напередодні знаходився під вартою, вивели на вулицю де натовп разом із солдатами розірвав його [15, с. 90].

iren_and_constantin2
Імператриця Ірина на Сьомому Вселенському Соборі

Таку підтримку іконоборських настроїв імператора в армії можна пояснити не тільки домінуванням серед військових вихідців із східних фем, що традиційно вороже сприймали культ священних зображень, але й широкою популярністю Костянтина серед солдат. За своє правління він встиг провести ряд успішних походів проти арабів та болгар, що підняло його авторитет. Держава переживала період відносної стабільності та економічного зростання, народ сприймав це як повернення Божої прихильності на бік Візантії, що на їх думку було обумовлено боротьбою проти ікон.

Після смерті Костянтина V імператорський трон унаслідував його син Лев IV, але правив він надто короткий період часу і не встиг себе проявити. Владу успадкував його малолітній син Костянтин VI, а дружина Льва IV Ірина через малолітство нового імператора виконувала функції регента. Як і перші представники Ісаврійської династії імператриця Ірина отримала неоднозначну оцінку істориків. В. Болотов аналізуючи ситуацію напередодні Сьомого вселенського собору приходить висновку, що  Ірину поважали тільки істинно православні захисники ікон [16, с. 652]. А. Карташев [34] та Ф. Успенський [35] вважають, що імператриця була істинною захисницею ікон, але не ставлять під сумнів її жагу до влади. Ш. Діль відверто виказує незадоволення політикою Ірини та стверджує, що все своє життя вона керувалася єдиною метою – бажанням царствувати [36, c. 90]. Але незважаючи на всі недоліки Ірина була вірна православ’ю та понад усе прагнула відновити вшанування ікон.

Ш. Діль вважає, що її відверто іконофільська позиція зустріла спротив частини армії. У результаті чого імператриця піддала репресіям старих воєначальників Костянтина V, особливо при цьому постраждав яскраво виражений іконоборець Михайло Лаханодракон. На місця досвідчених командирів Ірина призначила своїх людей, зокрема євнухів із свого оточення [36, c. 95]. Однак цей висновок не повністю відповідає дійсності, зокрема, Михайло Лаханодракон не тільки був видним іконоборцем, але й прихильником зміни влади в імперії на користь синів імператора Костянтина V.

Конфронтація між армією та Іриною досягла свого апогею напередодні скликання Сьомого вселенського собору. У 785 р. імператрицею Іриною разом із патріархом Тарасієм були відправлені листи до папи римського, східним патріархам та іншим архієреям із закликом приїхати на собор [37, c. 1]. Ірина була завідомо впевнена у перемозі. Але імператриця не врахувала силу опозиції, яку представляли частина єпископів та вороже ставлення до Собору імператорської гвардії, що залишалася вірною пам’яті Костянтина V [36, c. 99]. Зібрання прихильників реставрації ікон було розігнано, а окремі із єпископів навіть перейшли на сторону іконоборців. Враховуючи несприятливі умови для відновлення ікон Ірина вирішила відкласти проведення зібрання і у свою чергу позбавитися від непокірної частини військових. Згодом Ірина проголосила, що на територію імперії вторгнулися араби й під цим приводом відправила на схід іконоборські частини при цьому обеззброївши їх.

447px-seventh_ecumenical_council_icon
Сьомий Вселенський Собор

М. Левченко вважає, що  причиною легкої перемоги захисників ікон, являється, скоріше за все, та обставина, що частина військової знаті, що у свій час підтримувала іконоборську політику перших імператорів ісаврійської династії, була мало зацікавлена у продовжені боротьби проти вшанування ікон й реалізувавши свої меркантильні прагнення, після конфіскації монастирських земель, користування якими не було заборонене після Вселенського собору 787 р. просто не бажала активно втручатися у релігійний конфлікт [38, c. 127]. Але торжество православ’я було неповним, іконоборські тенденції залишили за собою міцні позиції, особливо це стосується армії, звичайно іконоборство вже пройшло свій ідейний пік, але до остаточної перемоги захисників ікон було ще далеко.

Список джерел та літератури

  1. Хэлдон Д. История византийских войн / Д. Хэлдон. – М.: Вече, 2007. – 464 с.
  2. Haldon J. Byzantine praetorians: an administrative, institutional and social survey of the opsikion and tagmata, c. 580-900 / J. Haldon. –Bonn.: Habelt, 1984. – 669 p.
  3. Haldon F.  Ideology  and  social  change  in  the  seventh  century / J. F. Haldon // Klio – Beiträge zur Alten Geschichte. Volume 68. Issue 68.   P. 139–190.
  4. Brubaker L. Byzantium in the iconoclast era c. 680-850: a history / L. Brubaker, J. Haldon. – Cambridge.: Cambridge UNIVERSITY PRESS, 2011. – 818 p.
  5. Мохов А. С. Византийская армия в середине VIII – середина ХІ в.: развитие военно-административных структур / А. С. Мохов. – Екатерингбург.: Издательство Уральского университета, 2013. – 278 с.
  6. Томоми К. Внутренняя политика византийского императора Константина V (741-775 гг.): проблема и её разработка: дис. кандидата исторических наук: 07.00.03 / К. Томоми. – СПб., 2006. – 140 с.
  7. Шафф Ф. История христианской церкви. Средневековое христианство 590 – 1073 г. по Р.Х. / Ф. Шафф. –СПб.: БИБЛИЯ ДЛЯ ВСЕХ, 2008 – 511 с.
  8. Герцбергерь Г. Ф. История Византии / Г. Ф. Герцбергерь. –М.: 1897. – 674 с.
  9. Васильев А. А. История Византийской империи Т 1. / А. А. Васильев. – СПб.: Алтейя, 2010. – 510 с.
  10. Kitzinger E. The Cult of Images in The Age before Iconoclasm / E. Kitzinger // DOP. Vol 8. P. 83-150.
  11. Раевская Н. Ю. Священные изображения и изображения священного в христианской традиции: дис. кандидата философских наук: 09.00.13 / Н. Ю. Раевская. – СПб., 2006. – 205 с.
  12. Белитинг Х. Образ и культ. История образа до эпохи искусства / Х. Бельтинг. –М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 544 с.
  13. Беликов А. В. Эстетический смысл канона в византийском искусстве: дис. кандидата философских наук: 09.00.04 / А. В. Беликов. – М., 2014. 230 с.
  14. Лемерль П. Первый византийский гуманизм. Замечания и заметки об образовании и культуре в Византии от начала до Х века / П. Лесерль. – СПб.: «Свое издательство», 2012. – 490 с.
  15. Величко А. М. История Византийских императоров. От Льва ІІІ до Михаила ІІІ / А. М. Величко. – М.: Вече, 2012. – 416 с.
  16. Болотов В. В. История Церкви в период Вселенских Соборов / В. В. Болотов. – М.: ПОКОЛЕНИЕ, 2007. – 720 с.
  17. Феофан Византиец. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Фиофилакта / Византиец Феофан. – Рязань.: Богослов, 2005. – 276 с.
  18. Shedlock J. The iconoclastic edict of the Emperor Leo III, 726 A .D. / R. J. Shedlock. – Massachusetts.: 1968. – 89 p.
  19. Steacy S. C. Iconoclasm: a Christian dilemma – a byzantine controversy. / S. C. Styacy. – Oklahoma.: 1969. – 269 p.
  20. Успенский К. Н.  Очерки  по  истории  Византии. Ч. 1. / К. Н. Успенский – М.: Изд. о-ва при историко-филос. фак. Моск. высших женских курсов, 1917. – 274 с.
  21. Auzépy M.-F. La destruction de l’icône du Christ de la Chalcé de Léon III: Propagande ou réalité? / M.-F. Auzépy // Byz. 1990. vol. 60. P. 445–492.
  22. Банников А. В. Византийская армия  (ІV – ХІІ вв.) / А. В. Банников, М. А. Морозов. – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2013. – 688 с.
  23. Банников А. В. История военного флота Рима и Византии (от Юлия Цезаря до завоевания крестоносцами Константинополя) / А. В. Банников, М. А. Морозов. – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2014. – 592 с.
  24. Творения святого отца нашего Никифора, архиепископа Константинопольского. – Минск.: Харвест, 2001. – 510 c.
  25. Rochow I. Kaiser Konstantin V: Materialien zu seinen Leben und Nachleben / I. Rochow – Frankfurt am Mein.: Berliner Byzantinistische Studien, – 253 s.
  26. Rochow I. Bemerkungen zur Artabasdos aufrgund bisher nicht beachteter Quellen / I. Rochow // 1986. Vol. 68. S. 191-197.
  27. Kaegi W. Е. Byzantine Military Unrest 471-843: an Interpretation / W. E. Kaegi – Amsterdam.:M. Hakkert, 1981. – 359 p.
  28. Speck P. Artavasdos, der rechtgläubige Vorkämpfer der göttlichen Lehren: Untersuchungen zur Revolte des Artavasdos und ihrer Darstellung in der byzantinischen Historiographie / P. Speck –Bonn.: Habelt, – 423 s.
  29. Gero Byzantine Iconoclasm during the Reign of Constantine V / S. Gero – Louvain.: Secretariat du Corpus SCO, 1977. – 191 p.
  30. Kühn H.-J. Die byzantinische Armee im 10. und 11. Jahrhundert: Studien zur Organisation der Tagmata. (Byzantinische Geschichtsschreiber. Ergänzungsband 2) /  -J. Kühn –Wien.: 1991. – 326 s.
  31. Ostrogorsky G .  Geschichte  des  Byzantinischen  Staates / Ostrogorsky – München.: Beck, 1940. – 448 s.
  32. Treadgold W. T. Byzantium and its army 284-1081. / W. T. Treadgold – : STANFORD UNIVERSITY PRESS, 1995. – 250 p.
  33. Kaegi W. Ε. The Byzantine Armies and Iconoclasm / W. E. Kaegi // BS. 1966. Vol. XXVII. Fasc. 1. P. 48–70.
  34. Карташев А. В. Вселенские Соборы / А. В. Карташев. – М.: Республика, 1994. – 1267 с.
  35. Успенский Ф. И. История Византийской империи. Становление. Смута. Македонская династия / Ф. И. Успенский. – М.: Астрель, 2011. – 1120 с.
  36. Диль Ш. Византийские портреты. Випуск 1. / Ш. Диль. –М.: 1914. – 376 с.
  37. Остроумов Г. Догматическое значение Седьмого вселенского собора / Г. Остроумов. – СПб.: 1884. – 215 с.
  38. Левченко М. В. История Византии / М. В. Левченко. – М.: ОГИЗ, 1940. – 271 с.
  39. Норвич Д. История Византии / Д. Норвич. –М.: АСТ, 2010. – 542 с.
  40. Сенина Т. А. Лев Преступник: царствование императора Льва V Армянина в византийских хрониках ІХ века. Феофан Исповедник, Неизвестный хронист, Георгий Амортол / Т. А. Сенина (монахиня Кассия). – СПб.: Алетейя, 2014. – 160 с.
  41. Winkelmann F. Quellenstudien zur herrschenden Klasse von Byzanz im und 9. / F. Winkelmann  –B.: Akademie Verlag, vol. 1. – 265 p.
  42. Speck P. Die Frauen und Söhne Konstantins V. und die Sicherung der Nachfolge / Speck // BZ 93. 2000. S. 568–585.
  43. Koutrakou -C. La Propagande impériale byzantine: persuasion et réaction du huitième au dixième siècle / N.-C. Koutrakou – Athènes.: Univ. nationale d’Athènes, Faculté des lettres, – 459 p.
  44. Продолжитель Феофана. Жизнеописание византийских царей / Феофана Продолжитель. – СПб.: Алтея, 2009. – 400 с.
  45. Turner. The Origins and Accession of Leo V (813–820) / D. Terner // Jahrburch der Osterreichischen Byzantinistik. Vol. 40. 1990. P.171-209.
  46. Афиногенов Д. Е. Константинопольский патриарх и иконоборческий кризис в Византии (784-847) / Д. Е. Афиногенов. – М.: ИНДРИК, 1997. – 224 с.
  47. Brehier L. La querelle des images / L. Brehier –Paris.: 1904, – 40 p.
  48. Луховицкий Л. В. Основное богословско-полемическое сочинение патриарха Никифора Константинопольского «Apologeticus atque antirrhetici»: опыт комплексного историко-филологического анализа: дис. кандидата филологических наук: 10.02.14 / Л. В. Луховицкий. – М., 2010. – 146 с.
  49. Поснов М. Э. История Христианской Церкви / М. Э. Поснов. – Брюссель.: La vie aves Dieu, 1994. – 614 с.
  50. Изотова О. Н. Идеологическое противостояние церкви и императорской власти в Византии в начале ІХ в. по данным агиографии / О. Н. Изотова // Вестник ПСТГУ. История. История Русской Православной Церкви. 2015. №65 (4). С. 27-36.
  51. Острогорский Г. А. История Византийского государства / Г. А. Острогорский. – М.: Сибирская Благозвонница, 2011. – 895 с.

АРМИЯ В ИКОНОБОРЧЕСКОЙ ПОЛИТИКЕ ВИЗАНТИЙСКИХ ИМПЕРАТОРОВ

В исследовании акцентируется внимание на том, что армия не всегда поддерживала политику императоров-иконоборцев, а в отдельных случаях становилась на защиту икон. В статьи установлено, что первые представители исаврийской династии используя собственный авторитет и внешнеполитические успехи превратили армию на социальную базу для популяризации иконоборческих идей. В свою очередь імператор Лев V Армянин не выступал, как инициатор иконоборческих настроений среди военных, а был выразителем оппозиционного отношения армии к иконам.

Ключовые слова: иконоборчество, икона, армия, Лев ІІІ Исавр, Константин V Копроним, Лев V Армянин.

THE ARMY IN BYZANTINE EMPEROR’S ICONOCLASTIC POLICY

The study focuses at the fact that the army hasn’t always supported the policy of the iconoclasts emperors, and in some cases acted to protect icons. The article stipulates that the first representatives of Isaurian dynasty have used their own authority and successes in foreign policy to turn the army like a social base for the promotion of iconoclastic ideas. In turn, the Emperor Leo V the Armenian did not act as the initiator of iconoclastic sentiment in the military, but was the spokesman of the army’s opposition relation to icons.

Key words: iconoclasm, icon, army, Leo III the Isaurian, Constantine V Copronymus, Leo V the Armenian.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

2 Comments Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s