СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ІТАЛІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у 50-х роках XV ст.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ІТАЛІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у 50-х роках XV ст.

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ  ПОЛОЖЕНИЕ ИТАЛЬЯНСКИХ ЗЕМЕЛЬ в 50-х годах XV в.

SOCIOECONOMIC SITUATION OF THE ITALIAN LANDS IN THE MIDDLE OF XV-th CENTURY


Автор Тарас Оліярчук, Львівський національний університет ім. Івана Франка.

Стаття опублікована у першому друкованому  збірнику статей з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу“


У статті розглянуто становище Апенінського півострова в середині XV ст. Середина XV ст. стала відправною точкою для формування ренесансної історії Італії, а також роздробленості, закладеної внаслідок італійських воєн. Важливу роль відведено Лодійському мирному договору як системі італійського концерту, тобто системі міри противаг, яка згодом стане основним принципом ведення міжнародної політики та дипломатії.

Ключові слова: Лодійський мир, Козімо Медічі, кондотьєр, Франческо Сфорца, “Італійський концерт”, Перша Італійська Ліга.


italy_1490

У XIV–XV ст. в Італії, незважаючи на її політичну роздробленість, відбувалися глибокі, хоча й поступові перетворення. Політичні негаразди, накопичення багатств у цьому центрі світової торгівлі й, врешті, багата історія Італії сприяли Ренесансу – відродженню традицій древніх цивілізацій Греції та Риму.

Зростання добробуту супроводжувалося формуванням суспільства урбаністичного, світського та глибоко індивідуалістичного[1]. Міста, які виникли ще в античну епоху і ніколи повністю не зникали, відродилися завдяки величезному підйому торгівлі та промисловості. Більше того, чвари між імператорами й папами дозволили містам, лавіруючи між обома сторонами, звільнитися від їхнього зовнішнього контролю. Усюди, за винятком півдня Апеннінського півострова, міста стали поширювати свою владу на навколишню сільську місцевість[2]. Феодальній знаті доводилося відмовлятися від звичного способу життя і брати участь в інтелектуальній і духовній діяльності в містах.

У політичному відношенні феодальна анархія змінилася повним хаосом. За винятком розташованого на півдні Неаполітанського королівства, Апеннінський півострів був розділений на безліч дрібних міст-держав, майже повністю незалежних як від імператора, так і від папи. Звичайно, відбувалися різного роду захоплення і злиття, але багато міст могли успішно постояти за себе і жодні угоди чи сили не могли примусити їх до об’єднання[3]. Водночас, різкі соціальні протиріччя в самих містах і необхідність утворення єдиного фронту проти зовнішніх ворогів сприяли падінню багатьох республіканських режимів, що полегшувало захоплення влади деспотами. Люди, втомившись від нестабільності, самі шукали або схвалювали появу тиранів, які правили за допомогою найманців (кондотьєрів), але, разом з тим, прагнули домогтися поваги й підтримки у містян. У цей період відбувалося значне розширення великих держав за рахунок дрібних, тож до 1494 р. залишилося лише п’ять великих держав: Міланське герцогство, Флорентійська та Венеційська республіки, Папська область і Неаполітанське королівство були найбільш значними політичними утвореннями Апеннінського півострова[4]. Мілан, під управлінням сім’ї Сфорца, став однією з найбагатших держав і центром мистецтва та освіти.

800px-pag_35_7

Замок Сфорца, Мілан

Подібно до того, як Мілан домінував у Ломбардії і контролював альпійські перевали – проходи в Північну Європу, Венеція, збудована на островах лагуни, панувала на Адріатичному морі (хоча трималася осторонь від складних перипетій апеннінської політики). Завдяки своєму географічному положенню, Венеція грала роль посередника в торгівлі між Західною і Східною Європою. Венецією управляли багаті сім’ї, які обирали зі свого середовища дожа (довічного главу міста, який правив з допомогою Сенату й Ради десяти). За Лодійським договором 1454 р., укладеним між Венецією і Міланом, Венецію визнано материковою державою в східній Ломбардії і на північних берегах Адріатичного моря[5].

venice_by_bolognino_zaltieri_1565

Карта Венеції (Болоньйо Зальтієрі, 1565 р.)

Флоренція зберігала видимість республіканської форми правління, однак часті перевороти та чвари між партіями і панування олігархії, що складалася з вузького кола багатих сімей, призвели до визнання її містянами в 1434 р. влади родини Медічі. Формально зберігалася республіканська форма правління, але насправді Козімо Медічі  та його наступники вели себе як справжні деспоти[6]. Династія досягла розквіту за Лоренцо Пишного (1469–1492), поета, покровителя мистецтва та наук, державного діяча й дипломата.

Папська область займала значну частину центральної Італії, включаючи Романью, досягаючи на сході меж Венеції. Номінально цією територією управляв папа. Фактично ж, вона була роздроблена на численні феодальні володіння, де правителі встановлювали свої власні порядки[7].

У середині XV ст. Італія зіткнулася з двома новими несприятливими чинниками міжнародного життя. На Заході, за Альпами, підходила до кінця затяжна боротьба між феодальними династіями Європи, зокрема, англо-французький конфлікт. Тому, слід було очікувати, що в італійські справи незабаром втрутяться великі континентальні держави – Франція, Іспанія та Австрія.[8] На Сході – середземноморському та адріатичному флангах, в Італії з’явилася загроза з боку турків.

Full title: Portrait of Cosimo I de' Medici, Grand Duke of Tuscany Artist: After Bronzino Date made: probably before 1574 Source: http://www.nationalgalleryimages.co.uk/ Contact: picture.library@nationalgallery.co.uk Copyright © The National Gallery, London

Далекоглядні державні діячі кожної з п’яти великих італійських держав невдовзі усвідомили, що тривалу апеннінську “громадянську війну” необхідно припинити. Почалися мирні переговори. З ініціативи Козімо Медічі (див. рисунок зліва – ред.) з Флоренції і папи Миколи V, дож Венеції Франческо Фоскарі та герцог Міланський Франческо Сфорца в квітні 1454 р. уклали Лодійський мир. Зародилась федерація, до якої приєдналися неаполітанський король Альфонсо Арагонський і, в кінцевому підсумку, більш дрібні італійські держави під зверхністю папи[9]. Священна Ліга італійських держав наклала заборону на конфлікти в межах Апеннінського півострова для мирного співіснування такої різноманітної за своїм устроєм низки держав, які об’єдналися проти вірогідної зовнішньої загрози.

Важливим є також аспект чотирьох Ломбардських воєн, які передували підписанню Лодійського договору. Вони тривали впродовж 1425–1454 рр. У ході цих війн змінилася політична структура Італії: з комун і міст виникло п’ять держав, що складали політичну карту Італії аж до Італійських воєн[10].

Перша з чотирьох воєн, спрямованих проти територіальних амбіцій міланського герцога Філіппо Марія Вісконті, пов’язана із смертю Джорджіо Орделаффі, синьйора Форлі. Він зробив Вісконті опікуном свого дев’ятирічного спадкоємця Теобальда II. Його мати – Лукреція дельї Алідозі, донька синьйора Імоли, не погодилася із цим, оголосивши себе регентом. Флорентійська республіка відреагувала на це оголошенням війни Вісконті. Її кондотьєр Пандольфо Малатеста вторгся в Романью, щоб допомогти представникам родини Алідозі, але був розбитий, а місто було взято штурмом 14 лютого 1424 р. Останній правитель Імоли – Луїджі дельї Алідозі, був відісланий до Мілана, а кілька днів по тому правитель Фаєнци Ґвідантоніо Манфреді став на бік Вісконті. Флорентійська армія, якою на цей раз командував Карло Малатеста, в липні була розбита в битві при Загонаре. Малатеста потрапивши в полон до Вісконті, піддався на його пропозиції та приєднався до війська Вісконті. Тоді Флоренція найняла Нікколо Піччініно й Оддо да Монтоне, та вони також були розбиті при Валь ді Ламонія. Оддо був убитий, а Піччініно зміг переконати Манфреді оголосити війну Вісконті[11].

Флорентійські нещастя були врівноважені пактом з Венеційською республікою від 4 грудня 1425 р. Відповідно до угоди, всі завоювання в Ломбардії отримували венеційці, а в Романьї і Тоскані – флорентійці; капітан-генералом Ліги призначено кондотьєра Франческо Буссоном да Карманьйола[12]. Вісконті, який вже віддав Форлі й Імолу папі, щоб заслужити його прихильність, попросив перемир’я. Завдяки посередництву папського легата Нікколо дельї Альбергаті, 30 грудня 1426 р. у Венеції підписано мир[13]. Вісконті отримав назад землі, окуповані флорентійцями в Лігурії, але йому довелося відмовитися від району Верчеллі, завойованого герцогом Савойї Амадеєм VIII, і Брешії, що перейшла до Венеції, а також пообіцяти не вступати в Романью і Тоскану.

Мир, однак, тривав не довго. За порадою імператора Сиґізмунда І Люксембурґа, Вісконті не став ратифікувати мирний договір, і в травні 1427 р. знову розпочалася війна. Спочатку міланці змогли взяти Казальмагджоре й Брешелло. Надісланий туди флот був спалений венеціанським флотом, однак Нікколо Піччініно зміг 29 травня перемогти Буссоном при Готтоленго. Венеційський командувач змусив його відступити й 12 липня захопив Казальмаджоре. В той самий час Орландо Паллавічино, що володів кількома замками біля Парми, повстав проти Вісконті, а Амадей VIII і Джованні Якопо Монфератський вступили в Ломбардію зі сходу[14].

Вісконті міг розраховувати на деяких з кращих кондотьєрів свого часу, зокрема, Сфорца, делла Пергола, Піччініно і Гвідо Торелло. Однак, через їхню заздрісність, головнокомандувачем він зробив Карло Малатеста. Той командував міланцями в битві при Маклодіо (4 жовтня 1427 р.) і програв венеційцям, якими командував Буссоном. Підсумок бою був, тим не менш, не безперечним, і Вісконті був змушений примиритися з Амадеєм, віддавши йому Верчеллі й видавши за нього свою доньку Марію. Проте, позаяк Сфорца перемогли генуезькі вигнанці, й була потрібна допомога Сиґізмунда, Вісконті запросив миру. За посередництва папи, 18 квітня 1428 р. у Феррарі підписано мирний договір[15] У Бергамо й Кремо розмістили венеціанського губернатора, підтверджено венеціанське володіння Брешії. Флорентійці отримали назад втрачені опорні пункти, за винятком повсталого проти них міста Вольтерра. Війська під командуванням Нікколо Фортебраччо, відправлені придушити повстання, згодом були послані проти Лукки, де правив колишній союзник Вісконті Паоло Гвініджі.

Третя війна (1431–1433) розпочалася, коли Вісконті підтримав Лукку, спрямувавши туди Франческо Сфорца з трьома тисячами вершників. Однак, флорентійці перекупили Сфорца за 50 тисяч дукатів,і після відходу кондотьєра продовжили облогу Лукки[16]. Закликаючи допомогти обложеним, Вісконті змусив Генуезьку республіку оголосити війну Флоренції.

У четвертій війні (1438–1454) спірні питання вирішували в боях кондотьєрів: Гаттамелата, а пізніше – Франческо Сфорца номінально боролися за Венецію, в той час, як сторону Вісконті очолював Нікколо Піччініно. Замість цього Сфорца завоювавши Равенну і Болонью, змусив їх визнати своїм сюзереном Мілан[17].

Відбулися важливі династичні та політичні зміни: Франческо Сфорца став служити Вісконті й одружився на його доньці, в той час, як Флоренція вийшла на новий виток своєї історії під керівництвом Козімо Медічі. Після смерті Вісконті (1447), підтриманий Медічі Франческо Сфорца в травні 1450 р. з тріумфом увійшов до Мілана. Сформувалися дві коаліції: Сфорца в союзі з Флоренцією протистояв Венеції та Неаполітанському королівству[18]. Основним театром військових дій залишалася Ломбардія, де обидві сторони в травні 1454 р. підписали Лодійський мир – компроміс, що заклав основу для загальної згоди між чотирма суперниками: Венецією, Міланом, Флоренцією і Неаполем. Цей мир благословив папа Микола V, який представляв в Італії п’яту силу[19]. Лодійський договір часто розглядають як прояв принципу європейської політики – балансу сил.

florence1493

Флоренція, 1493 р.

Двома іншими державами, які визначали італійський порядок, були синьйорії Флоренція та Мілан, які почали перетворюватися в династичні монархії. Ці синьйорії в кінцевому рахунку формували монархічний та олігархічний прототипи абсолютистської монархії. Міланське герцогство було за своєю суттю системою прямого деспотизму, утвореною Франческо Сфорца в 1450 р. на уламках Амброзіанської республіки (1447–1450), якій передувала синьйорія Вісконті (1395–1447). У Флорентійської республіці вже з 1434 р. утвердилося панування Медічі. Повномасштабний режим синьйорії встановлений з 1468 р., об’єднавши залишки полісної організації із злегка прикритим деспотизмом Медічі. Територіальна політія Держав Церкви (Stati della Chiesa), зазвичай іменована Папської областю, початково була феодальним об’єднанням різнорідних володінь під формальним сюзеренітетом папи як володаря мирської влади (potere temporale), та в нових умовах постала як об’єднання різного роду “станів”. У перспективі, за контурами Держави Церкви проглядалося вельми складна ідеально типізована “станова” держава, реалізована згодом у вигляді Священної Римської імперії та Семи об’єднаних провінцій Нідерландів.

Важливим у тодішньому політичному порядку італійських земель було й Неаполітанське королівство – територіальна гегемонія арагонської королівської династії, яке частково виступало монархічним прототипом абсолютистської політії[20].

Інші держави італійської системи представляли собою династичні політії (герцогство Савойське, герцогство Мантуанське, герцогство Ферарське, герцогство Модени й Реджіо) або республіки міст-держав Генуя, Сієна, Лукка та інші.

Упродовж чотирьох десятиліть система “італійського концерту” справно працювала. Приблизно три десятиліття з чотирьох були часом дійсно загального миру в Італії. Та й в четверте десятиліття на італійські землі не вступали армії зовнішніх агресорів. За весь цей час історики зафіксували всього шість локальних воєн. Чотири з них були, фактично, цивільними, але спровоковані зовнішнім втручанням. Дві – пов’язані з авантюрами неаполітанського короля Альфонсо – нападом на Геную та війною з Феррарою.

Усю другу половину XV ст. можна вважати першою фазою західноєвропейської політичної модернізації. Тільки в самому кінці століття, в результаті втягнення зовнішніх сил – насамперед Франції та Священної Римської імперії, система Лодійського мирного договору була знищена Італійськими війнами. Розпочалася криза, що тривала більше половини XV ст. У його середині відбувся розкол між протестантизмом і католицизмом. Криза завершилась переходом до повного розділення між цими християнськими течіями, яка стала новим організуючим стрижнем тогочасної політики. Цей принцип був випробуваний і прийнятий в північній Італії – найбільш розвинутому регіоні тогочасної Західної Європи. Виникнення системи балансу сил історики пов’язують із укладеним у 1454 р. Лодійським миром[21].

Цей мир завершив досить болючий для північної Італії історичний період гострого політичного протистояння та війн, який розпочався в XII ст. боротьбою гвельфів і гібелінів і тривав аж до чотирьох Ломбардських воєн XV ст.

Як зазначає видатний історик дипломатії Герретт Меттінглі, вже до початку сорокових років XV ст.

“у головах деяких італійців починає складатися ідея (conception) Італії як системи незалежних держав, що співіснують завдяки нестійкій рівновазі (unstable equilibrium), яку належало підтримувати політичним мистецтвом”.

dea-s-001011-9758

Подібне рішення підказувало те, що “урівноважений баланс (even balance) сил завершував кожну з воєн останнього двадцятиріччя патовою ситуацією (stalemate)”. Так, у 1443 р. міланський герцог Філіппо Марія Вісконті (див. рисунок праворуч – ред.) спробував зібрати конгрес для забезпечення загального миру в Італії, але “знадобилося ще десятиліття воєн і переговорів, щоб п’ять основних держав вдалося змусити прийняти схему, подібну до запропонованої Філіппо Марія”[22].

Досягненню політичної згоди в Італії сприяли два зовнішні чинники: завершення Столітньої війни та взяття Константинополя турками 29 травня 1453 р. Лодійський мир був укладений між Венецією і Міланом 9 квітня 1454 р., поклавши кінець військовим діям між ними[23]. Майже п’ятимісячні переговори й угоди між іншими учасниками Ломбардських воєн дозволили підписати 30 серпня 1454 р. у Венеції новий договір. Він засновував Італійську лігу (Lega Italic) або Святійшу лігу. До неї увійшли п’ять основних італійських держав: Венеція, Флоренція, Мілан, Папська область та Неаполітанське королівство[24]. Вони діяли від імені своїх союзників, які також могли формально вступити в Лігу. Тим самим створювалася загальноіталійська система мирного політичного порядку, заснованого на балансі сил, не без підстав названа Г. Меттінглі “італійським концертом”.

У поєднанні з договором, 25-річний взаємний оборонний пакт був укладений для забезпечення існуючих кордонів. Сторони Ліги обіцяли захищати один одного в разі нападу й підтримувати контингент солдат для забезпечення військової допомоги. Ліга, офіційно проголошена папою Миколою V 2 березня 1455 р., незабаром була прийнята майже всіма італійськими державами.

Визнаним лідером серед держав “італійського концерту” була Венеція, місто-держава з республіканським ладом. Вона являла собою прототип конституційної політії. Аж до середини XVIII ст. Венеція залишалася загальноєвропейським зразком досконалої політії, де “правлять закони, а не люди[25].

Флоренція найвищого розквіту досягла в період правління Лоренцо Медічі (1469–1492). Тривалий період миру сприяв добробуту і процвітанню республіки. Падіння виробництва сукна компенсував бурхливий розвиток виробництва шовкових тканин, за обсягом експорту яких Флоренція вийшла на одне з перших місць в Європі. Тривав підйом торгівлі, насамперед, з Османською імперією та Францією, а також міжнародних кредитних операцій флорентійських банківських домів[26]. Завдяки меценатству Лоренцо Медічі й активному заохоченню розвитку мистецтва, місто стало головним центром італійського Відродження. У цей час тут творили Джованні Піко делла Мірандола, Анджело Поліціано, Сандро Боттічеллі, Мікеланджело Буонаротті. У Флоренції активно велося нове будівництво та благоустрій міста.

800px-vasari-lorenzo

Дж. Вазарі Портрет Лоренцо Медічі

Важливою подією для Папської держави став вступ у 1447 р. на папський престол Миколи V, представника гуманістичного способу мислення, раніше скромного учителя, який внаслідок своєї вченості й догідливості у відношенні до керівництва Церкви зробив швидку та блискучу церковну кар’єру. Перші кроки нового папи були досить вдалими. Він розширив володіння Риму і навів у них порядок. Урочисто відсвяткувавши у 1450 р. “ювілей чергового кінця світу” на який прибула значна кількість паломників з усіх країн Західної Європи, він показав, що папство остаточно оговталося від багаторічного розколу. Однак, бачачи, що чисто духовний авторитет папства похитнутий непоправно, Микола V зосередив увагу не на церковних справах, а на залученні своїх однодумців-гуманістів до Рима задля перетворення міста на центр наук і мистецтв. Саме з його понтифікату Рим починає відігравати значну роль у культурі Апеннінського півострова, змагаючись з Флоренцією. У своєму Ватиканському палаці Микола V створив бібліотеку із значною кількістю рукописів античних і християнських авторів, що притягувало до його двору гуманістів.

Незважаючи на видимість блиску правління Миколи V, його держава була далеко не в квітучому стані. Це яскраво проявилося наприкінці 1452 р., коли в Римі з’явився Стефано Поркаро. Він мав репутацію шанувальника стародавніх республіканських свобод, називаючи себе “лицарем Італії” й уважаючи своїм моральним обов’язком звільнити батьківщину від засилля Церкви. До повернення до Рима, Стефано Поркаро перебував в Болоньї під щоденним і пильним наглядом церковної адміністрації за спробу підняти повстання. Він зібрав навколо себе групу однодумців і, спираючись на незначні збройні сили, став готувати повстання, розраховуючи повторити те, що на короткий час за сто років до того вдалося Кола ді Рієнцо – перетворити Рим на світську республіку. Але, призначена на 6 січня 1453 р. змова (Поркаро приготував вже золотий ланцюг, щоб закувати в нього папу), була розкрита. Після безнадійного опору, її організатора схопили й повісили на одній з веж папського Замку Святого Ангела[27].

800px-paus_nicolaas_v_door_peter_paul_rubens

Трагічно почався і скінчився для папства 1453 р. – 29 травня турки під командуванням султана Магомета II взяли останній оплот християнства на Сході – столицю Візантійської імперії Константинополь. Микола V (див. рисунок зліва – ред.), який помер в 1455 р. даремно виступав ініціатором примирення всіх італійських держав між собою, домагаючись укладення загального миру Італійської ліги – “для миру і спокою Італії та для захисту святої християнської віри” . Він марно проповідував організацію хрестового походу для вигнання турків з Візантії.

Новий Неаполітанський король Альфонс V усіляко намагався видати себе за освіченого італійського правителя, сприяв гуманістам. Навіть у військових походах, на полях битв його придворний гуманіст Бекаделлі читав королю в оригіналі уривки з історичних творів Тита Лівія. Свою перемогу над Неаполем Альфонс V відзначив спорудженням  тріумфальної арки в античному стилі. Але, в глибині душі, він залишався іспанським феодальним королем[28].

Відчуваючи себе невпевнено на новому престолі, Альфонс прагнув спертися на феодальну знать. Він роздавав її представникам нові феоди та привілеї, майже не обтяжував їх податками, перекладаючи останні на міста. Саме з феодалів Альфонс сформував новий орган – Генеральний парламент. Але, не особливо довіряючи неаполітанській знаті, він викликав з Іспанії велику кількість своїх співвітчизників: дворян, банкірів, ремісників. Тож майже всі провідні, найбільш почесні та вигідні посади в королівстві потрапили до рук іспанців[29].

Рішуча профеодальна та проіспанська політика нового короля зробила його вельми непопулярним. Альфонс даремно намагався демагогічними, а іноді й дійсно державно розумними заходами заспокоїти невдоволення. Час від часу в королівстві спалахували повстання, які подекуди охоплювали цілі провінції (наприклад, повстання в Калабрії та Абруццо у 1451–1452 рр.). Однак, які б не були серйозні та тривалі ці хвилювання, вони не підривали загального, відносного добробуту Неаполітанського королівства при Альфонсі[30].

Новий король насмілився навіть на відновлення активної зовнішньої політики, в першу чергу, – в басейні Середземного моря. Він намагався також стати арбітром у всіх політичних конфліктах Італії, патронувати папський Рим, втручатися у справи Тоскани й підпорядкувати собі Геную. Проте ці наміри й починання, хоча й не мали серйозних і тривалих результатів, підвищили авторитет Альфонса, перетворили його двір на один з центрів політичного та культурного життя Апеннінського півострова. Коли ж 27 червня 1458 р. король помер, становище його держави виявилось не таким блискучим, як здавалося[31].

Мабуть, і сам король перед своєю смертю усвідомив неможливість належного управління державою, основні частини якої відокремлені одна від одної морем, і тому розділив свою спадщину: її іспанська частину – Арагон, Сардинію та Сицилію, отримав його молодший брат Хуан (Джованні), італійську – Неаполітанське королівство, – позашлюбний син Фердинанд (Ферранте). У результаті, південь Апеннінського півострова перетворився на самостійне державне утворення.

for-uskov-1

Неаполь

Найважливішим результатом ослаблення королівської влади в Неаполі було те, що великі феодали королівства (барони) все частіше стали виявляти непокору стосовно короля. Так, володар Таранто Джанантоніо Орсіні та герцог Cecea Маріно Марцано запросили на престол Жана Анжуйського, який у цей час правив Генуєю. Восени 1459 р. розпочалася нова хвиля французької інтервенції і пов’язана з нею громадянська війна. Велика частина баронів підтримала французького претендента. Це поставило в безвихідне становище короля Ферранте, який зберіг під своєю владою тільки Неаполь і частину території Кампанії.

У Мілані 50-ті роки XV ст. розпочались з таких подій. Захопивши ранньою весною 1450 р. Мілан, кондотьєр Франческо Сфорца домігся того, що 25 березня цього ж року його проголосили спадковим герцогом[32]. Основна увага нового герцога була спрямована на зміцнення внутрішнього становища держави. Лодійський мирний договір дав можливість для максимального розвитку в Мілані ремесел, в першу чергу, виробництва зброї та текстильного виробництва (шерсть, шовк, оксамит, парча). Особливу увагу було звернуто й на сільське господарство, яке найбільше страждало від постійних воєн.

Загалом, 50-ті роки XV ст. для території Апеннінського півстрова були важким періодом, насамперед, через “кадрові зміни”. Проте, вони сприяли підписанню очікуваного миру, що дозволив встановити на території Італійських земель хоча б видимість спокою. Лодійський мирний договір є важливим, позаяк він дозволив встановити на території Апенніського півострова систему ваг і противаг. У загальноєвропейській політиці така система виникне набагато пізніше.


SOCIOECONOMIC SITUATION OF THE ITALIAN LANDS

IN THE MIDDLE OF XV-th CENTURY

Taras OLIYARCHUCK

The Ivan Franko National University of Lviv

The article deals with the situation of the Apennines in the middle of the XV-th century, which was the starting point for the growth of irreversible processes in the history of the region and the whole of Europe. The middle of the XV-th century began starting line for the formation history of Renaissance Italy and of fragmentation, which was founded as a result of the Italian wars. An important role peace of Lody – treaty system as Italian concert, that extent balances system that will eventually become the basic principles of international politics and diplomacy.

Keywords: Peace of Lodi, Cosimo Medici, condottiere, Francesco Sforza, “Italian Concerto”, I Italian League.


1. Брис К. История Италии / Карл Брикс ; пер. с. фр. Т. Губаревой. – Санкт-Петербург, 2008. – С. 356.

2. Луццато Дж. Экономическая история Италии / Джино Луццато ; под. ред. С. Сказкина. – Москва, 1954. – С. 196.

3. Тарле Е. История Италии в средние века / Евгений Тарле. – Москва, 2003. – С. 117.

4. Кенинсберг Г. Средневековая Европа 400–1500 гг. / Гельмут Кенинсберг. – Москва, 2001. – С. 242.

5. Красильникова Е. Венеция / Е. Красильникова. – Москва, 2003. – С. 92, 95.

6. Докладніше див.: Duffy B. The Tuscan Republics (Florence, Siena, Pisa, and Lucca), with Genoa / Bella Duffy. – London, 1892. – 456 p.

7. Грегоровиус Ф. История города Рима в Средние века (от V до XVI столетия) / Фердинанд Грегоровиус ; пер. с нем. – Москва, 2008. – С. 822.

8. Кенинсберг Г. Средневековая Европа… – С. 257.

9. Докладніше див.: Browning O. The age of the Condottieri, a short history of mediaeval Italy from 1409–1530 / Oskar Browning. – London, 1895. – 322 p.

10. Линтнер В. Италия. История страны / Валерио Линтнер ; пер. с англ. А. Демина. – Москва, 2007. – С. 137.

11. Тарле Е. История Италии в средние века… – С. 141.

12. Виллани Дж. Новая хроника, или История Флоренции / Джованни Виллани. – Москва, 1997. – С. 267.

13. Гуковский М. Очерки истории Италии 476–1918 годов / Матвей Гуковский. – Москва, 1958. – С. 174.

14. Тарле Е. История Италии в средние века… – С. 148.

15. Линтнер В. Италия. История страны… – С. 142.

16. Питти Б. Хроника / Бонакорсо Питти. – Ленинград, 1972. – С. 78.

17. Гуковский М. Очерки истории Италии. – С. 188.

18. Кенинсберг Г. Средневековая Европа. – С. 268.

19. Грегоровиус Ф. История города Рима в Средние века. – С. 902.

20. Дэвис Н. История Европы / Норман Дэвис. – Москва, 2005. – С. 305.

21. Ильин М. Смена поколений международных систем как фактор государственного строительства (эпоха Раннего Модерна) / М. Ильин. – С. 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://regconf.hse.ru/uploads/0d97f8a7b2a755b853f59675dc0aa35fd39a805c.doc

22. Mattingly G. Renaissance diplomacy / Mattingly Garret. – New-York, 1988. – Р. 17.

23. Pace di Lodi [1454 р.] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Treaty_of_Lodi.

24. Гуковский М. Очерки истории Италии… – С. 194.

25. Ильин М. Смена поколений международных систем… – С. 5.

26. Луццато Дж. Экономическая история Италии… – С. 251.

27. Грегоровиус Ф. История города Рима в Средние века… – С. 1117, 1125.

28. Гуковский М. Очерки истории Италии… – С. 175.

29. Abbot J. Italy / John Abbot. – New York, 1897. – Р. 272.

30. Тарле Е. История Италии в средние века… – С. 168.

31. Jamison E. Italy, medieval and modern history / E. Jamison. – Oxford, 1917. – Р. 134.

32. Browning O. The age of the Condottieri. – P. 50–71.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook – 

Vlad Kiorsak

Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One thought on “СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ІТАЛІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у 50-х роках XV ст.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s