ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ В ЛАТИНО-ЄРУСАЛИМСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ (1099–1187)

ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ В ЛАТИНО-ЄРУСАЛИМСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ (1099–1187)

ЦЕРКОВНЫЕ  ОТНОШЕНИЯ В ЛАТИНО-ИЕРУСАЛИМСКОМ КОРОЛЕВСТВЕ (1099–1187)

THE CHURCH AFFAIRS OF THE LATIN KINGDOM OF JERUSALEM (1099–1187)


Автор  Олег Друздєв, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Стаття опублікована у першому друкованому  збірнику статей з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу“


У статті зроблена  спроба узагальнити та реконструювати історію християнської Церкви обох обрядів в Латино-Єрусалимському королівстві. Спираючись на наявні дані зроблено висновки стосовно основоположних проблем церковної історії хрестоносного королівства.

Ключові слова: Єрусалимське королівство, хрестоносці, Церква, Візантія, Урбан ІІ, Алексій І Комнін, унія.


Історію Єрусалимського королівства та хрестових походів загалом не можливо уявити без розгляду церковних аспектів, які мали свою нішу в ідейних мотивах походів та існуванні королівства загалом. Як відомо, однією з причин хрестових походів було бажання Римської курії поширити свій вплив на Схід (під яким розуміли в першу чергу Візантію, а тоді вже й Святу Землю)[1]. Підтримуючи релігійний запал перших хрестоносців, папа відправляв своїх легатів у похід разом з військами, з метою проконтролювати (а часто з допомогою військ хрестоносців і встановити) владу Католицької Церкви на завойованих землях. Більшість істориків сходяться на думці, що хрестові походи були одним із заходів папи, яким він хотів схилити Східну Церкву до унії [2]. Існують дані, згідно яких навіть візантійський імператор у своєму посланні на Захід про допомогу, за кілька років до початку походу, обіцяв в обмін на звільнення від загрози привести Церкву до єдності з Римом [3]. Та це виявилось не так просто. Якщо до хрестових походів, не зважаючи на формальний розкол, контакти між обома Церквами зберігались, то початок походів заклав основи взаємної неприязні.

1417006089_16

Держави хрестоносців на Близькому Сході

Як зазначають дослідники Візантії цього періоду, перед багатьма мешканцями імперії постало питання: “Чи є латиняни братами-християнами?”. І коли зважити на ті грабежі, до яких вдались хрестоносці (особливо учасники походу бідноти), то це питання було цілком логічне [4]. Тим не менше, не зважаючи на певні непорозуміння, відкритого конфлікту на церковній основі не було. Ба більше, вожді походу склали присягу імператору [5]. Ще на соборі у Клермоні папа Урбан ІІ, виступаючи перед присутніми, обґрунтовував потребу походу не тільки потребою звільнення Гробу Господнього, а й потребою захисту християн Сходу. Як пише Ордерік Віталій:

“Після цього він [папа], із сльозами на очах, розповів про все своє горе через важке становище християн Сходу” [6].

Фактично, цим глава Римської Церкви обґрунтував потребу допомоги Східній Церкві, яка перебувала під тиском турків-сельджуків [7]. Така політика не була чимось дивним для того часу, позаяк Урбан ІІ, як і деякі інші вищі церковні чини, мали абсолютно налагоджений та активний контакт із Візантією в особі її імператора. Зокрема, збереглось листування в достатньо дружніх тонах між візантійським імператором Алексієм І, з однієї сторони, та папою і абатом монастиря Монте-Кассіно, з другої. Такі активні контакти вели, як зазначають деякі дослідники, до питання воз’єднання обох Церков, однак реалії самого хрестового походу показали неможливість реалізації цього задуму [8].

Часто в літературі, присвяченій хрестовим походам, можна зустріти твердження, що хрестоносці ще перед захопленням Єрусалима постановили ставити латинських прелатів на кафедри захоплених міст [9].Однак це не зовсім так. “Латиняни” (за характеристикою обряду) в більшості випадків лояльно ставились до грецького кліру, а католицькі єпископи були возведені на кафедри лише в містах, які покинули православний клір. Так, наприклад, єпископ Альбари в 1085 р. покинув кафедру, яку, після взяття міста, зайняв Петро Нарбонський. Загалом, якщо говорити про міжконфесійні відносини в період початку хрестових походів, можна з впевненістю твердити, що вони мали досить лояльний характер. Православне духовенство не утискалось у правах, адже, як зазначає Жан Рішар,

“не було сенсу виганяти православних священиків, які часто були лояльні до Римської Церкви” [10].

Єрусалимський патріархат до приходу хрестоносців був у затяжній кризі. Після піднесення в 451 р., коли єпископ Ювенал домігся незалежності від свого митрополита та патріарха Антіохійського, що дало поштовх до розширення кордонів Єрусалимського патріархату, прийшов занепад, викликаний зовнішнім вторгненням. У ході арабського наступу кількість підпорядкованих Єрусалиму єпископств звелась до мінімуму. Так, станом на 808 р. згадуються лише єпископства Тіверіади, Мон-Фавора, Севастії та Наблуса [11]. Приблизно в такому ж стані застали патріархат і франки.

7515616cd12f399543184fc6f4e13bba

Храм Гробу Господнього (Єрусалим)

Прибувши в Палестину, європейські завойовники не знайшли грецького (православного) патріарха: останній патріарх Симеон утік на Кіпр, де й помер, залишивши кафедральне місце вакантним (цим скористались хрестоносці, поставивши на це місце свою людину). Таким чином, створились усі умови для утворення та існування латинської Церкви на Сході. Говорячи про устрій Церкви на нових землях, треба зазначити, що, незважаючи на лояльність нових духовних провідників до старих порядків, зокрема, до кордонів церковних провінцій, усе-таки були внесені певні зміни. Так, наприклад, Палестина мала за митрополію Скіфополіс (Бейсан), однак хрестоносці, зважаючи на його невигідне географічне розташування, вирішили підпорядкувати Палестину абату Мон-Фавора. Це було підтвержено 29 липня 1103 р., коли папа Пасхалій ІІ узаконив перетворення Мон-Фавора в архієпископство, підпорядкувавши йому ще й Тіверіаду та Галілею [12]. Щоправда, цей устрій довго не протримався, позаяк згодом було відновлено єпископство Назаретське.

У 1128 р. Гійом Назаретський домігся перенесення єпископської кафедри із Скіфополіса в Назарет та підпорядкування вікарного єпископства Тіверіади. Цезарійську митрополію було відновлено одразу після взяття міста у 1101 р. Стосовно Єрусалимської церковної провінції, то з 1099 р. її вікарним єпископством стала Лідда. До неї також входило кілька давніх єпархій, яким залишили автономію (Наблуса, Акри, Єрихона), але підпорядкували патріаршому престолу. Віфлиєм, який до того був пріорством, через своє сакральне значення (місце народження Спасителя) став єпископством на чолі з Арнульфом де Мартоном. Утворення цього єпископства було незаконним, тому король Балдуїн І (1100–1118) домігся узаконення цього кроку від папи, перенісши до Віфлиєму єпископську кафедру Аскалона, втраченого у 1110 р.[13]. З огляду на важливість пріорства Хеврона, в 1168 р. його зробили вікарним єпископством Єрусалима. У той самий час було назначено архієпископа в Крак-де-Моаб (давнє місто Петру). Ним став митрополит Геррі, який прийняв титул “Першого латинського архієпископа Петри” [14]. У 1168 р. було також відновлено єпископство в Яффі. Остаточне формування території Єрусалимського церковного патріархату (до мусульманського відвоювання захоплених хрестоносцями земель) відбулось у 1124 р. Так, у результаті конфлікту між Антіохійським та Єрусалимським патріархатами за приєднані до королівства землі (в результаті успішних походів 1104–1124 рр., було взято Акру, Бейрут, Сідон і Тір, які колись належали до Антіохійської кафедри), папа Пасхалій ІІ повернув всі захоплені землі з підпорядкування Єрусалиму до Антіохії. Таким чином, повний перелік латинських вікарних єпископств Єрусалимського патріархату включав у себе п’ять архієпископств (Тіра, Назарета, Цезареї, Крака та Босри) та вісім єпископств.

Важливим чинником формування церковної структури, а також феодалізації Церкви був принцип підпорядкування одному єпископу кількох єпископств, що приносило значні прибутки. Важливо відзначити, що Церква виступала не лише як духовна структура, а і як важливий політичний чинник, та мала значний вплив на політику і становище королівства. Доказом цього є те, що вже після взяття Єрусалима 15 липня 1099 р. розгорнулась активна боротьба не лише за патріарший престол, а й за керівництво новоствореною державою. Так, Вільгельм Тірський зазначав:

“Кілька осіб з духовенства, проникнуті гординею, зійшлися разом і оголосили князям, котрі засідали окремо, що мають їм дещо сказати”. Допущені до зібрання, вони сказали: “Духовенству оголошено, що ви зібралися тут, щоб обрати королем одного з-поміж себе. Ми визнаємо, що ваш намір добрий і святий, але він вимагає великої обачності, якщо ви захочете виконати його належно. Немає сумніву, що все духовне стоїть вище, ніж світське, а те, що вище, повинне і стояти попереду” [15].

Цей уривок ілюструє прагнення духовенства створити державу, де головою був би не світський вождь, а саме духовний. Треба сказати, що боротьба за патріарший престол в Єрусалимі відбувалась доволі активно, тому перші роки характеризує нестабільність у церковному житті королівства. Так, переможця у боротьбі за престол Арнульфа де Роола папа Пасхалій ІІ не визнав. У 1100 р. легат Даімберт Пізанський, за підтримки Боемунда та Балдуїна Едеського, скинув Арнульфа з престолу і сам був “обраний” патріархом Єрусалима (виступав у ролі духовного сюзерена всієї Сирії, що означало остаточну перемогу Єрусалимської кафедри в боротьбі за першість з Антіохією).

234081777_44cee4d4a6_o

Єрусалим сьогодні

Політична недалекоглядність Даімберта привела його до краху. Будучи яскравим прихильником концепції вищості духовної влади над світською, він висунув вимогу Ґотфріду Бульонському віддати йому Єрусалим та Яффу. Діамберт брав акивну участь у конфлікті між єпископом Пізи та Балдуїном І (який послаблював обидві сторони), налаштував проти себе духовенство на чолі з Арнульфом де Роолом та Робертом Ліддським, які в союзі з королем та Святим Престолом на соборі 1102 р. в Єрусалимі скинули його з престолу, конфіскувавши статки [16]. Опісля цього “союзники” обрали його наступником Евремара (1102–1108), який не був визнаний папським легатом Гібеліном де Сабраном, що зайняв престол і утримував його аж до своєї смерті у 1112 р. Смерть Гібеліна відкрила дорогу до престолу Арнульфу де Роолу, який правив у 1112–1118 рр. Його правління мало двоякий характер. З одного боку, стабілізувалися відносини з королівською владою. Так, саме він, незважаючи на незаконне розірвання шлюбу з королевою Ардою, дозволив Балдуїну І одружитись з Аделаїдою Сицилійською. З іншого, – часто зловживав своїми повноваженнями і в 1115 р. був скинутий з престолу папським легатом Беренгарієм за симмонію (Арнульф віддав Єрихон племінниці Еммі в придане) [17]. У 1116 р. він домігся поновлення в Римі, однак 1118 р. помер. Його наступник – Гормонд де Пікіньї (1118–1128) управляв королівством під час полону Балдуїна де Бурга (1123–1124 рр., спільно з Євстахієм Граньє та Гійомом де Бюром), доки не помер під час облоги Бельхакама. Правління Еда Шартського характеризувалось продовженням політики Даімберта стосовно Яффи та Єрусалима. Правління Гільйома Месінського Фульхерія Ангулемського та Аморі де Неля характеризувались стабілізацією відносин із королівською владою. Його наступник – Іраклій (1180–1191) не відзначався особливою набожністю. Він був обраний Балдуїном IV під тиском своєї (Балдуїнової) матері Агнеси де Куртене Едеської, і навіть мав офіційну коханку [18]. З цього ми можемо зробити висновок, що становище Церкви в цей періоді було достатньо хитким, враховуючи відсутність керівника, котрий виконував би роль лідера духовної організації, яка мала виступати в якості морально-ідеологічної опори франкського (латинського) населення Леванту. Церква скоріше виступала політичною структурою та однією з ланок у феодальній ієрархії суспільства.

Умови для формування Церкви як феодальної ланки прийшлого з Європи суспільства Леванту, були винятково сприятливі. Церква отримала земельні наділи та майно колишнього грецького кліру. Внутрішня організація церковних володінь, яка опиралася на середньовічне уявлення європейців про те, що єпископ повинен отримувати значні доходи й не міг бути рівний з простим абатом, призвела до збагачення єпископату, який отримував контроль одразу над кількома єпархіями. До того ж, Церква отримувала значні прибутки від дарунків королів і приватних осіб. Не можна не згадати й про церковну десятину, яка стала предметом суперечок між королем і кліром (остаточно король відмовився від неї лише на соборі в Наблусі в 1120 р.) [19]. Такі значні прибутки змусили королівську владу накласти обмеження на змогу передачі земельних володінь від світської особи до духовної. Так, у “Книзі короля” заборонялось дарувати Церкві замок, а також у разі продажу феоду, він не міг бути проданий ні Церкві, ні релігійному ордену. У випадку, якщо благородна дама йшла до монастиря, їй дозволялось його покинути на час, упродовж якого вона мала передати спадок найближчому родичеві, який “був у миру” [20]. Розпоряджалась вона лише майном, яке не стосувалось її феоду, і могло бути продане короні за гроші, які йшли монастирю.

Варто згадати і про існування власного суду для Церкви – т. зв. “курії Церкви”, де розглядались злочини, скоєні кліриками, справи про єресі, чаклунство тощо. Однак церковний суд не мав відношення до виконання смертних вироків: засудженого до смерті передавали світській владі, яка й виконувала вирок  [21].

У відношеннях із королівською владою ми спостерігаємо двозначність. З одного боку, Єрусалимський патріарх вважався патроном усієї держави та помазував короля на правління (без цього влада монарха не ввжалась легітимною). З іншого, король мав право контролю за обранням вищих церковних чинів, починаючи із самого патріарха: defacto, він особисто призначав його з претендентів, висунутих каноніками Гробу Господнього. Також король, у період міжпатріашерства, здійснював контроль над єпископствами, тобто заміняв посаду патріарха [22]. Таким чином, забезпечувався паритет сил у королівстві.

Як частина “феодальної драбини” королівства, яке постійно перебувало у стані війни із сусідами, Церква була зобов’язана постачати до королівського війська загони солдат. Патріарх мав виставити 500 воїнів (така ж кількість покладалась і на Церкву Гробу Господнього), з церков Вифлеєма та Лідди – 200, архієпископства Тіра, Назарета та Цезареї – по 150, єпископства Тіверіади та Севастії – по 100, Мон-Фавор – 100, єпископства Сент-Авраама та Сідона – по 50, Олів’єр, Тампль та Латін – по 50, Йосафатське та Сіонське абатства – по 150 воїнів. Таким чином, духовенство займало своє місце у феодальній драбині, подібно як і у Франції, де церковні землі напряму залежали від короля і певною мірою були продовженням його домену. Деякі з цих земель були справжніми сеньйоріями. Так, наприклад, в єпископствах Лідди та Назарету були власні васали та навіть власний “двір і монета” [23].

%d1%86%d0%b0%d1%80%d1%81%d1%82%d0%b2%d0%be-2

Кадр з фільму “Царство Небесне”

З цього можна робити певні висновки про роль та значимість Церкви у феодальній структурі тогочасного суспільства, яка була достатньо значною, позаяк Церква вступала у суперечки із світськими феодалами. Показовим випадком на підтвердження цієї тези є ситуація, яка склалась при взятті Тіра: ще до захоплення міста його архієпископом був призначений клірик Ед, який через свій старечий вік помер ще до взяття Тіра. Ця смерть, а також відсутність його наступника (ним лише у 1129 р. став Гільйом І) дали можливість світським особам розграбувати майно Церкви міста, що в майбутньому стало приводом до суперечки за повернення награбованого [24]. Однак у цьому питанні важко погодитись із думкою радянської школи, представленою працями Михайла Заборова, який стверджує, що конфлікт між Церквою і феодалами переріс у справжні зіткнення [25]. Свідчень про серйозний конфлікт між Церквою та феодалами нами не знайдено, тому ми притримуємось думки європейських учених (Жан Рішар, Бернгард Куглер та ін.), які не схильні абсолютизувати такі конфлікти. Єпископи та абати часто демонстрували свою відвагу в бою. Так, наприклад, Евремар Цезарейський у битві при Тел Даніті ніс Істинний Хрест, який вважали охоронцем хрестоносців.

Крім “мирської функції”, Церква виконувала і свої прямі обов’язки, займаючись богослужінням та євангелізацією населення. Як зазначає М. Заборов, “для зміцнення свого становища франки, поряд з мечем, використовували і релігію” [26].

Тобто, характеризуючи становище Церкви в королівстві, зазначимо, що вона була на вершині феодальної драбини, користувалась низкою привілеїв, які дозволили їй стати великим землевласником, а відтак – напряму впливати на політику та становище королівства загалом. Зважаючи на внутрішню нестабільність королівства, саме Церква була консолідуючим чинником для хрестоносців у Леванті, довгий час утримуючи хрестоносне королівство в єдності і ставши одним із важливих чинників його існування. Міжконфесійних конфліктів не було, позаяк Східна Церква не могла скласти конкуренцію Латинській стосовно впливу чи в будь-яких інших моментах.


THE CHURCH AFFAIRS OF THE LATIN KINGDOM

OF JERUSALEM (1099–1187)

Oleh DRUZDIEV

Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies.

National Academy of Science of Ukraine

In the article is represented an attempt to generalize and reconstruct the history of the Christian Church of both rites in the Latin Kingdom of Jerusalem. Provided with the general overview of the events that occured at a time when it happened. Identified several basic issues which determined the Church’s situation in the Kingdom. On the bases of available data , the general conclusions were made on the key issues of Church history of Crusaders Kingdom.

Keywords: Kingdom of Jerusalem, Crusaders, Church, Byzantium, Urban II, Alexius I Comnenus.


ПРИМІТКИ

1. Заборов М. А. Византийская политика папства и начало крестовых походов / М. А. Заборов // Средние Века. – Москва, 1959. – Вып. XIV. – С. 27–48.

2. Krey A. C. The Crusade and the Eastern Churches / August C. Krey // The Crusades. Motives and Achivements. – Boston, 1964. – P. 12.

3. Успенский Ф. История крестовых походов / Федор Успенский. – Москва, 2005. – С. 20.

4. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви от конца ХІ до середины XV века / А. Лебедев. – Санкт-Петербург, 1998. – С. 11.

5. Бойчук Б. Боэмунд де Тарент. Князь Антиохии / Б. Бойчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://templiers.info/cross_and_demilune/index.php?id=great_people&great_people=Bohemond_I_Prince_of_Antioch.

6. Ордерик Виталий. Постановления Клермонского собора // История средних веков. Крестовые походы / сост. М. Стасюлевич. – Москва, 2001. – С. 65.

7. Dunclaf F. The Pope’s Plan for Crusade / Frederic Dunclaf // The Crusades. Motives and Achivements / ed. by James A. Bruntage. – Boston, 1964. – Р. 22.

8. Krey A. C. The Crusade and the Eastern Churches… – P. 13.

9. Эпоха крестовых походов / под ред. Э. Лависса и А. Рамбо. – Смоленск, 2005. – С. 298.

10. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство / Жан Ришар. – Санкт-Петербург, 2002. – С. 118.

11. Заборов М. А. Папство и крестовые походы / М. А. Заборов. – Москва, 1960. – С. 112.

12. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство… – С. 119.

13. Там же.

14. Там же.

15. Вильгельм Тирский о правление Готфрида Бульонского // История средних веков. Крестовые походы / сост. М. Стасюлевич. – Москва, 2001. – С. 209.

16. Мишо Ж. История крестовых походов / Жозеф Мишо. – Москва, 2001. – С. 43.

17. Перну Р. Крестоносцы / Режин Перну. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 125.

18. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство… – С. 125.

19. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство… – С. 125.

20. Заборов М. А. Крестоносцы на Востоке / М. А. Заборов. – Москва, 1980. – С. 137.

21. Перну Р. Крестоносцы… – С. 126.

22. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство… – С. 126.

23. Мишо Г. История крестовых походов… – С. 45.

24. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство… – С. 127.

25. Заборов М. А. Папство и крестовые походы… – С. 114.

26. Заборов М. А. Крестоносцы на Востоке… – С. 137.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook – 

Vlad Kiorsak

Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s