Містичні традиції народної медицини Середньовіччя

МІСТИЧНІ ТРАДИЦІЇ НАРОДНОЇ МЕДИЦИНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

МИСТИЧЕСКИЕ ТРАДИЦИИ НАРОДНОЙ МЕДИЦИНЫ СРЕДНЕВЕКОВЬЯ

THE MYSTICAL TRADITIONS OF FOLK MEDICINE IN THE MIDDLE AGES


 Автор Оксана Обуховська, студентка IV курсу історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка.


Ще у «варварських правдах», у «Сазі про Гіслі»[1], «Сазі про Харварда»[2] описані ритуали, до яких зверталися середньовічні жителі у разі хвороб. Спочатку хворі пили трав’яний відвар, стояли босоніж на землі, з якої перед цим зняли шар дерну, ходили на світанку по росі на лугу [3].

Незважаючи на активний опір церкви, народні зцілювальні ритуали міцно укорінилися в середньовічному суспільстві. У «покаянних книгах» середньовічних німецьких земель згадуються звичаї, згідно з якими матері мали протягувати плаксивих дітей через наскрізну ямку в землі, при лихоманці саджати їх на дах, класти на лопату для хлібів, засовувати у хлібну піч, відносити до куща бузини і лишати їх там на деякий час, крапати на них окропом і навіть купати в ньому, що повсякчас призводило до сумних наслідків.

Хвору частину тіла найчастіше обмотували шерстяною чи шовковою ниткою (рідше — мотузкою чи ланцюгом) червоного кольору. У день літнього сонцестояння стрибали через вогнище з трав чи якомога довше стояли в його диму, що мало забезпечити міцне здоров’я.

Також заборонялося розмовляти, йдучи з кладовища, адже можна було потім захворіти [4].

1250-1260-%d1%80%d0%be%d0%ba%d0%b0%d0%bc%d0%b8-%d0%b0%d0%bd%d0%b3%d0%bb%d1%96%d1%8f-%d0%b1%d0%b5%d1%81%d1%82%d1%96%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b9

Бестіарій, 1250-1260 рр., Англія

Доволі популярними в народній медицині були і «демонічні тварини»: жаби, миші, змії, черв’яки, мурахи. Про них згадує Бухард Вормський, який скаржиться, що паства не соромиться пити як ліки «розведених у воді черв’яків названих вошами»[5]. Великою популярністю користувалися дощові черв’яки, яких вживали в будь-якому вигляді: живими і мертвими, топленими у вині, розрізаними на шматки, перетертими в порошок, смаженими в маслі. Їх прикладали до хворих місць, вважалося, що вони сприяють потовиділенню, зупиняють кровотечу, мають знеболювальну дію [6].

%d0%b1%d0%b5%d1%81%d1%82%d0%b8%d0%b0%d1%80%d0%b8%d0%b9-%d1%85%d0%b0%d1%80%d0%bb%d0%b8-13-%d1%81%d1%82-%d0%b0%d0%bd%d0%b3%d0%bb%d1%96%d1%8f

Бестіарій, ХІІІ ст., Англія

Невід’ємним засобом лікування Середньовіччя були цілющі рослини. Проте цілком їх не можна зарахувати до народної медицини, адже в Середні віки були поширені наукові трактати про корисні рослини і культури садів. Найпопулярнішим серед них були трактати, бенедиктинського абата, Валафріда Страбона «Hortulus», Хільдегарди Бингенської «Causa et cura» і «Physica», а також рецептарії («Лоршарський цілитель»).

b_al49qtgpy

Хільдегарда Бінгенська

Ще в «Едді» і сагах розповідається про зцілювальне, профілактичне й діагностичне застосування найрізноманітніших рослин. Цибулевий відвар давали пити пораненим, щоб за запахом визначити глибину ушкодження, а кинута в брагу головка цибулі  вважалася твердою гарантією від дій злих чарів [7].

«Ріг освяти,

остерігайся підступності,

цибулю кинь у вологу;

тоді знаю твердо,

що зіллям магічним тебе не напоять»[8].

Кора дуба лікувала діарею; стеблини часнику, прив’язані до колиски немовляти, охороняли його від вроків і чаклунства; паслін, дев’ясил і м’ята застосовувалися при хворобах, котрі накликали, як вважалося, альви та інші міфічні істоти; полин захищав від зурочення; чебрець,  звіробій, цибуля-порей відганяли нечисть і позбавляли сил чаклунські чари. Ще  в дохристиянські часи у північних германців  існувало вірування у lifsgrös — траву життя, яка за легендою, могла зрощувати відсічені частини тіла, якщо скласти їх разом [9].

Хільдегарда Бингенська у своїх працях рекомендує використовувати не лише визнані авторитетними медиками трави, а й «місцеві». Алтей, радить вона, застосовувати під час кашлю, кульбабу для очищення крові та покращення травлення, а снодійними властивостями наділяє коноплю і блекоту [10]. Цією інформацією володіла і ландграфиня тюрінзька, Єлизавета, яка лікувала своїх пацієнтів у госпіталі в Марбурзі (1231) переважно травами [11].

%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b0%d0%b3%d0%be%d1%80%d0%b0-2-15-%d1%81%d1%82

Мандрагора, XVст.

Не меншу зцілювальну силу, на думку середньовічної людини, мали матеріальні предметифетиші (амулети, талісмани, та ін.).

Амулети носили не лише підвішеними на шиї, а також і прив’язаними до поясу, рук, ніг або голови. У джерелах підвішені амулети називалися ligaturae, а прив’язані — ligamina, ligamenta, також їх пришивали до одягу, прикріплювали до зброї чи обладунку.

pic_sb

У Середньовіччі використовували декілька  видів амулетів. Одним з найдавніших амулетів на території Європи був брактеат (зображення зліва див.) кругла металева підвіска епохи Великого переселення народів. Часто на ньому зображували тварин: коней і пташок (вважалося, що шамани можуть перевтілюватися саме в них), – іноді виводилися рунічні написи по колу [12]. Вважалося, що руни, викарбувані на золоті (walhakurne), впливають на свого власника.

Християнська церква з самого початку засуджувала і забороняла використовувати амулети, що неодноразово згадується у проповідях Цезарія Арелацького [13]. Разом із тим існували певні християнські амулети, які зображали святих. Зокрема медальйон із святим Бенедиктом Нурсійським надягали на шию хворі люди. Особливо такі амулети були поширені в період пізнього Середньовіччя. Магічна абревіатура ANANISAPTA (Antidotum Nazareni auferat necem intoxicationis sanctificet alimenta poculaque trinitatis. Amen — «Як антидот до смерті Назаритянина, освячений Трійцею. Амінь») повинна була захищати від чуми.

011

Середньовічні брактеати

Закляття проти «п’ятиденної лихоманки»  було знайдено в Празі поруч із амулетом XIV ст.. У ньому наводився скорочений варіант формули благословення проти лихоманки «Benedictio contra febres», яка зверталася до семи сплячих в Ефесі мучеників, які були захисниками від лихоманки [14].

В рукописі «Havod 16» міститься одинадцять заклинань як латинською, так і валлійською:

«При укусі змії чи скаженого собаки напиши ці слова навколо дна посудини, зробленої зі сикомору, набери чистої води і зітри напис, дай випити цієї води укушеному перед сном + Zable + leo + fortis + decim + cephans» [15].

Для захисту від епілепсії («падучої») зверталися за допомогою до Трьох Святих Королів. Їх імена записували на пергаменті та носили на тілі в спеціальному благословенному мішечку: «Melchior + Habtizar portans hec nomina + Caspar Soluitur a morbo Christi pietate caduco»[16].

Також лікувальні властивості приписували мінералам. Сутність цієї ідеї має радше наукове походження, ніж народне, адже доводили її ще античні лікарі, а середньовічні розвинули їхню думку. Проте ця теорія має багато магічних і народних рис.

Одними з перших творів про чарівні властивості каміння стала праця Теофраста «Про каміння» [17], яка згодом заклала основу для наслідування. Не  меншу популярність мав трактат Біруні «Зібрання відомостей для пізнання коштовностей»[18]. Він містить не тільки опис каменів, але й пов’язані з ними перекази, іноді найфантастичніші. У наступні роки вчення про мінерали ще більше розвинулося. Так, вважалося, що дорогоцінне каміння, мінерал чи звичайний камінь, що утворюється у внутрішніх органах тварин або птахів, має лікувальні властивості. Так, каменем зі шлунка голуба рекомендували лікувати рак, а той, який витягли з печінки або жовчного міхура бика, розтирали в порошок і застосовували для зцілення хвороб очей. У середньовічній Європі побутувало повір’я, що камені зі шлунків або гнізд ластівок допомагали при лікуванні епілепсії; камінь з серця оленя – при лікуванні серцевих хвороб і кровотеч; камінь з голови дикобраза – від головного болі. Особливо цінувався «камінь дракона», який витягували з голови плазунів. Йому приписували здатність лікувати проказу [19]. Камені органічного походження, на думку багатьох авторів, могли використовуватися як протиотрута. Їх або товкли в порошок, розводили водою і приймали всередину, або оправляли золотом і носили в персні. Вважалося, що від такого каменю, опущеного у кубок з напоєм, трутизна втрачає силу. Найпоширенішим талісманом від отруєнь був безоаровий камінь, який витягувався зі шлунка жуйних тварин. Згодом будь-яку схожу на камінь протиотруту стали називати безоаром [20].

124780652_4171694_kamen_bezymiya_kartina_bosha_1

Ієронім Босх “Витягування каменя дурості”

Якою б абсурдною не здавалася теорія, та все ж  американський хімік Е. Бенсон, досліджуючи камені, які витягував зі шлунків парнокопитних, припустив, що вони дійсно здатні знешкоджувати сполуки миш’яку в організмі.

З найдавніших часів в Європі практикувалась вербальна магія — заклинання і замовляння [21]. Церква у свою чергу засуджувала подібні дії, називаючи їх «диявольськими піснеспівами» (carmina diabolica). Проте всі ранньосередньовічні збірники рецептів містять у собі численні заклинання й інші забобони. Костянтин Африканський, відомий салернський лікар, а також Роджер Бекон вважали практику використання заклять доволі корисною для хворого, адже вона мала ефект навіювання [22].  

Отже, співвідношення народних (фольклорних) традицій і наукових (офіційних) постулатів в середньовічному суспільстві — предмет дослідження багатьох медієвістів. Найчастіше вони розглядаються в контексті боротьби, намагань церкви підкорити собі народну сферу життя суспільства, нав’язавши їй власні цінності. Проте А. Гуревич розглядає дану проблематику у контексті взаємодії цих двох культур, у безперервному впливі традицій на християнство і навпаки [23]. На думку Ю. Арнаутової, професії знахаря, священика і лікаря не були цілком протилежними: кожна з них займала певну визначену і обумовлену історичними обставинами нішу, органічно вписуючись у повсякденне життя [24].


ПРИМІТКИ 

1. Сага о Гисли, 1997// Корни Иггдрасиля. — М.: Терра, 1997. — С. 6.

2. Сага о Харварде, 1997// Корни Иггдрасиля. — М.: Терра, 1997. — С. 137.

3. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 223.

4. Там само — С. 224.

5. Schmitz H. J. (Hrsg.) Die Bussbücher und Bussdisziplin der Kirche. Bd. I-II. Graz. 1956. S. 437.

6. Hovorka O. v., Kronfeld A. Vergleichende Volksmedizin. Stuttgart, 1908-1909. Bd. I. S. 359$ Bd. II. S. 360, 379.

7. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 253.

8. Старшая Эдда. Древнеисландские песни о богах и героях. — М.—Л.: Издательство Академии наук СССР, 1963. —

9. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 255.

10. Стихи (перевод с латыни С. Аверинцева): «Гимн о святом Духе», «Гимн святой деве Марии», «Секвенция о святом Руперте», «Секвенция об одиннадцати тысячах дев», «Секвенция о святом Максимине», «Песнопение хора девственниц». В кн.: Памятники средневековой латинской литературы X—XII веков. М., 1972 — С. 72.

11. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 268.

12. Арнаутова Ю.. Амулеты и магические предметы в средневековой народной медицине // Вопросы истории. 1998. № 7. — С. 155.

13. Caesarius Arelatensis. Régula virginum // Sources Chrétiennes 345. P., 1988.P.170.

14. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 273.

15. Медицинские книги средневекового уэль- са и врачи из Миддвай //журнальный клуб интелрос «неприкосновенный запас». 2008. №6 [Электрон- ный ресурс]. URL : http://www.intelros.ru/readroom/ nz/nz_62/3375-medicinskie-knigi-srednevekovogo- ujelsa.html (дата бращения : 12.03.14).

16. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 273.

17. Теофраст. О камнях / Пер. с англ. Б. В. Куликова. — М.: МСП, 2004. — 247 с. — (Мир камней и минералов).

18. Бируни Абу Рейхан. Собрание сведений для познания драгоценностей (Минералогия). Пер. А. М. Беленицкого. Л.: Изд. АН СССР, 1963.

19. Марчукова С. М. Медицина в зеркале истории / С. М. Марчукова. — СПб.: Европейский Дом, 2003. — С. 163.

20. Марчукова С. М. Медицина в зеркале истории / С. М. Марчукова. — СПб.: Европейский Дом, 2003. — С. 163.

21. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 275.

22. Арнаутова Ю. Е. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 279.

23. Гуревич А. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М.: Искусство, 1990. — С. 279.

24. Арнаутова Ю. Колдуны и святые: Антропология болезни в Средние века. СПб.: Алетейя, 2004.  — С. 7.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook – 

Vlad Kiorsak

Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s