РОЗКОЛ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ 1054 р. ТА СПРОБИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

РОЗКОЛ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ 1054 р. ТА СПРОБИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

РАСКОЛ ВСЕЛЕНСКОЙ ЦЕРКВИ 1054 г. И ПОПЫТКИ ЕГО ПРЕОДОЛЕНИЯ В ЗАПАДНОЙ ЕВРОПЕ

THE SCHISM OF 1054 AND THE ATTEMPTS TO OVERCOME IT IN THE WESTERN EUROPE


Автор Марія-Анастасія Гусар, Львівський національний університет імені І.Франка, історичний факультет.

Стаття опублікована у першому друкованому  збірнику статей з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу“


У статті висвітлено особливості сприйняття церковного розколу 1054 р. в країнах Західної Європи ХІ–ХІІІ ст. Розглянуто спроби подолання церковного розколу на прикладі відносин між представниками Західної та Східної Церков, зокрема, скликання соборів, що мали на меті поновити церковну єдність.

Ключові слова: Церква, церковний розкол, схизма, Східна Церква, Західна Церква, церковна єдність, церковні відносини.


 ХІ століття можна справедливо вважати переломним моментом не лише в історії Візантійської Церкви, але й усієї християнської релігії. Відомо, що саме в цьому столітті відбувся поділ Церкви на Східну й Західну. У липні 1054 р. кардинал Гумберт та його прибічники піддали анафемі Константинопольського патріарха Михаїла Керуларія. В тексті анафеми, накладеної кардиналом Гумбертом, архієпископом Амальфи Петром та дияконом Фрідріхом, Михаїла Керуларія звинувачено в тому, що він незаконно іменував себе патріархом, а в середовищі тих, хто підтримує його вчення, сіється багато кукілю єресі. В анафемі також зазначено, що патріарх Михаїл відмовився покаятись у помилках, забороняв відправляти Святу Месу в церквах та зачиняв храми латинян, називаючи їх “опрісниками”[1]. Зазначимо, що закриття латинських храмів у Константинополі дослідники трактують як відповідь на схожі дії з боку Риму, адже, на думку самого Керуларія, грецький обряд в Італії намагались замінити латинським[2].

%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b0%d1%8f-%d1%81%d1%85%d0%b8%d0%b7%d0%bc%d0%b0-1054-%d0%b3-%d0%b8-%d1%80%d0%b0%d0%b7%d0%b4%d0%b5%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%b5-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b5

У відповідь на проголошені анафеми, 20 липня 1054 р. патріарх Керуларій піддав анафемі Гумберта й папських легатів, що прибули разом з ним. У цьому контексті, заслуговує на увагу текст “Послання Патріарха Константинопольського Михаїла Керуларія Петру, Патріарху Антіохійському”. У цьому посланні Керуларій зумів підвести підсумки полеміки, яка до того часу мала місце в Константинополі між латинянами на чолі з Гумбертом та візантійцями на чолі з Никитою Стифатом. Для самого патріарха Михаїла підсумок цієї полеміки підтвердив, що латиняни – єретики. Аналізуючи послання, бачимо, що для Керуларія латиняни вже давно відлучені від Церкви. Константинопольський патріарх засудив також те, що латиняни додали до Символу Віри слова “і від Сина походить” й забороняли шлюб ієреїв. Відзначимо, що Керуларій написав це послання, щоб Антіохійський патріарх дозволив забрати ім’я папи зі своїх диптихів[3].

Сам процес поділу єдиної Церкви на Східну та Західну розпочався ще задовго до 1054 р., а про певні розбіжності в церковному обряді можна говорити вже з IV ст. Ще більше ці розбіжності проявлялись у VIII–IX ст., за часів патріарха Фотія й згодом стали причиною церковного розколу. У ІХ–ХІ ст. конфлікти між латинянами й візантійцями загострилися. Вони містили культурні та політичні елементи, які переплітались із догматичними й обрядовими питаннями[4]. Цікаво, що жодних інших зіткнень у найближчий час після суперечки 1054 р. в історії обох Церков не було, однак церковна єдність була назавжди розірвана[5]. Причина – все нові й нові зіткнення та сутички, що мали місце у стосунках між візантійцями та латинянами в подальший період існування Візантійської імперії в ХІІ–XV ст.[6].

9-4

Про взаємні анафеми в церковному оточенні, правлячих колах та суспільстві в 1054 р. не було відомо. Для прикладу, в південноіталійських землях після 1054 р. широко практикували культ грецьких святих[7]. Зокрема, дослідник унійного богослов’я Юрій Аввакумов зазначає, що складається враження, наче події 1054 р. проминули безслідно, позаяк церковна єдність ні на Заході, ні на Сході не вважалась утраченою[8].

Є підстави вважати, що як латинські, так і грецькі полемісти цього часу в своїй більшості взагалі не вірили в існування церковного розколу[9]. Події 1054 р. не були відображені й у візантійських історичних працях. Наприклад, пізньовізантійські автори Матвій Властар та Георгій Сфрандзі згадують про собор, який ніби-то відбувся в Константинополі у 1057 чи 1058 рр. і оголосив анафему папі та його прихильникам[10]. Лише на початку 1060 р. Михаїл Пселл написав похвальне слово Михаїлу Керуларію, де позитивно оцінив дії патріарха і його “настанови”, що стосувалися папських посланців[11]. Сам Михаїл Керуларій і надалі намагався досягти “розриву” з Римською Церквою задля остаточного підпорядкування Константинополю Антіохійського, Александрійського та Єрусалимського патріархатів[12].

На Заході та Сході існувало різне розуміння особи, яка була авторитетом у справах віровчення. Власне, на Заході цей авторитет вбачали в особі папи, в той час, як Схід з цим не погоджувався і вважав, що жодна особа чи установа не може бути непомильною у справах віровчення, тому і не ставив у центр соборного процесу таких авторитетів[13].

5602_2

Папа Лев ІХ (1002-1054)

Поділу церков у ХІ ст. не хотіли ні тогочасне християнське суспільство, ні візантійський імператор, ні, в своїй більшості, аристократія. Не тільки на Сході, але й на Заході церковний розкол не хотіли визнавати. Молитву “Kyrie eleison” (грец. Κύριε ελέησον), яка вживалась у богослужіннях обох Церков після їхнього поділу, частина дослідників трактує як доказ дотримання візантійцями та латинянами однієї віри[14].

З римського та візантійського боку після 1054 р. були спроби відновити взаємні стосунки, однак папи вважали своїм основним партнером в переговорах східноримського імператора, а не патріарха, а переговори з представниками Церкви велись доволі слабко[15]. Шукаючи допомоги в боротьбі з норманами, василевс Константин Х на початку 1062 р. звернувся до антипапи Гонорія ІІ з проханням про допомогу в підписанні союзу із західним імператором Генріхом ІV. При цьому, згідно із сучасником цих подій єпископом Альби Бенцо, у своєму листі візантійський імператор назвав Гонорія ІІ “римським патріархом”, “спільним батьком” обох імператорів і характеризував його як главу всієї Церкви, висловлюючи бажання разом іти визволяти Гріб Господній[16].

Уже за часів папи Григорія VII (починаючи з 1073 р., коли кардинал Гумберт став його радником) на Заході подіям 1054 р. почали приділяти більшу увагу. Власне, Григорій VII з недовірою ставився до візантійських посланців і призначив своїм легатом у Константинополі венеційського патріарха Домініка, поставивши перед ним завдання відновити давню згоду Церков. Вочевидь, візантійський імператор Михаїл VII (1071–1078) сподівався на допомогу Папи у боротьбі з норманами, які в квітні 1071 р. захопили останнє візантійське місто в південній Італії – Барі. Та союз проти норманів не відбувся, позаяк відлучений від Церкви герцог Апулії, Калабрії та Сицилії Роберт Гвіскар у 1074 р. видав свою доньку заміж за сина василевса[17].

707022040_tonnel

Папа Григорій VII (1020-1085)

До кінця XI ст. взаємини обох Церков залишались доволі незрозумілими та невизначеними. Папу не згадували в богослужіннях візантійського обряду, хоча причину цього не вказували. В той самий час, зауваження Йоана Антіохійського про “давно розділені” Церкви, слова собору 1089 р. про існуючу з невідомої причини схизму, згадки рукописів невідомих авторів про Римську Церкву, яка перебуває під анафемою, можуть свідчити, що існуючий поділ Церков набув поширення серед візантійського духовенства[18].

У 1089 р. між Римом і Константинополем відбувся обмін посольствами з питань церковного поділу. Папа звільнив візантійського імператора Алексія І Комніна від анафеми, накладеної на нього, як на схизматика[19]. У листі до папи Урбана ІІ Алексій І висловив припущення, що ім’я папи не згадується під час служб не через синодальне рішення, а просто через незрозуміло встановлений звичай[20]. Цим часом датований і твір архієпископа Феофілакта про помилки латинян, написаний доволі стриманим стилем. Феофілакт робив висновок, що помилки латинян не такі великі, щоб вважати поділ Церков неминучою подією [21].

У 1090–1091 рр. візантійський імператор Алексій Комнін звернувся з проханням про воєнну допомогу до західних володарів. До папи направлено послів, на яких імператор покладав великі надії, позаяк Візантія чекала на поповнення армії для боротьби з печенігами та сельджуками. Скориставшись цим, папа розпочав переговори з візантійським духовенством стосовно унії обох Церков [22]. Отже, упродовж ХІ–ХІІ ст. думка про розділену Христову Церкву ще не набула поширення в західноєвропейському суспільстві. Поділ Церкви зуміли поглибити хрестові походи, а також події та явища, які стали їх наслідками.

Так, однією з найбільших причин, що сприяли відчуженню візантійців і латинян, були хрестові походи кінця XI – кінця XIII ст.[23]. Деякі дослідники датують схизму саме початком хрестових походів [24]. Восени 1096 р. загони хрестоносців з’явились у Візантії, де були змушені протистояти нападам мусульманських найманців Алексія І (хоча ще в 1095 р. візантійські посли звертались до західних християн з проханням про воєнну допомогу для захисту від іновірців, зустрівши повне розуміння зі сторони римських представників)[25].

0_4bab5_803f39e3_xl-700x357

Стосовно стосунків візантійців і латинян, то, не зважаючи на релігійні суперечки й незнання “чужої” мови, контакти між латинським світом та Візантією, безумовно, існували задовго до хрестових походів, зокрема, завдяки мешканцям італійських міст та регіонів, що колись належали до Візантійської імперії. Перші ознаки торговельної активності латинян у Візантії сягають ІХ ст., Константинополь став своєрідним торговельним посередником між Сходом і Заходом[26].

Перший хрестовий похід навів жах на населення Візантії. Надалі у ромеїв постало питання, чи латиняни справді є їхніми братами-християнами. Проте, тут варто зазначити, що саме поняття “священної війни” було неприйнятним для ментальності населення Візантії[27].

Відзначимо й те, що під час першого хрестового походу латиняни були доволі лояльними до православного духовенства, фактично, не утискаючи його в правах[28]. Після взяття Єрусалиму, хрестоносці вибрали із свого оточення нового патріарха, хоча тоді грецький голова місцевої Церкви Симеон ІІ був ще живим. Латиняни також призначали власних єпископів у захоплених містах і на певний час виселили грецьких ченців із єрусалимських монастирів. І все ж, місцеве духовенство зберегло можливість служити у власних церквах. Також немає причин вважати, що від православного духовенства вимагали визнати “Filioque” і переходити на римський обряд[29].

Уже на початку ХІІ ст. відмінності між Церквами почали обговорювати в латинських богословських працях. Так, канонік Альґер у праці “Про таїнства Тіла й Крові Господніх” (написана між 1101 і 1121 рр.) розмірковував над питанням, чому Христове Тіло освячується більше в прісному хлібі, ніж у кислому[30]. В центрі уваги візантійських і латинських полемістів продовжує бути й питання “Filioque”. Проте, наприклад, кількість, об’єм і характер візантійських антилатинських творів, написаних після першого хрестового походу, в цілому особливо не відрізнялись від творів, написаних кількома десятиліттями раніше.

Цікаво, що станом на ХІІ ст. кількість латинян у всіх містах Візантійської імперії збільшилась. У Константинополі вони займали цілі квартали[31]. Анна Комніна, описуючи перебування латинян у Візантії, звинувачувала їх у тому, що вони мають намір заволодіти імперією[32]. Візантійський історик Никита Хоніат писав, що венеціанці жили в Константинополі цілими сім’ями й, розбагатівши, “почали висловлювати зухвалість та гордість” до візантійців[33]. Звісно, візантійський народ не міг відчувати любов і повагу до розбагатілих за його рахунок латинян. Це відчуття з легкістю могло змішуватись із почуттями неприязні, які вже існували внаслідок релігійного поділу між Східною та Західною Церквами[34]. Недовіра візантійців до хрестоносців була тотальною і тривала впродовж усього ХІІ ст. Водночас, серед латинян продовжували ширитись думки про зраду візантійців[35].

800px-niketas_choniates

Никита Хоніат (гр.  Νικήτας Χωνιάτης)

Згідно із звичаями того часу, при заснуванні західної торговельної факторії, перш за все зводили храм і лише потім вимощували площу, будували торговельні ятки й житла. У храмі факторії здійснювали службу за звичаями та обрядами Західної Церкви, з літургією на прісному хлібі та вживанням у Символі віри “Filioque”. Відповідно, до багатих і гордих латинян візантійці ставились зі ще більшою ненавистю, адже ті, маючи власні церкви та священнослужителів, уважали себе єдиними справжніми християнами серед суспільства єретиків-візантійців. У той самий час і латиняни мали причини ще більше зневажати візантійців, позаяк останні на зневагу відповідали зневагою й уникали латинських богослужінь[36].

У 1112–1113 рр. духовенство Константинополя повернулось до питання про походження Святого Духа. На цих “константинопольських бесідах” представлено нові погляди на Західну Церкву, висунуто аргументи проти першості Римського престолу. Після смерті Алексія І імператором Візантії став його син Йоан ІІ Комнін, який у зовнішній політиці найбільшу увагу приділяв східному напряму, намагаючись повернути захоплені хрестоносцями землі в Малій Азії та Сирії. У листах папам Каліксту ІІ (липень 1124 р.) та Гонорію ІІ (квітень 1126 р.) імператор позитивно поставився до об’єднання Церков, однак його доручення передавались римським послам усно і тому залишились невідомими. За час правління Йоана ІІ полеміка проти латинян зникла як мистецький жанр із візантійської писемності (ймовірно тому, що імператор був одружений із принцесою Іриною, донькою угорського короля Ласло І Святого). Й лише тогочасні західні джерела містять відомості про релігійні суперечки, що час від часу відбувались[37].

Син Йоана ІІ, візантійський імператор Мануїл І Комнін, був повною протилежністю свого батька. Заради протидії норманам, імператор уклав договір з німецьким королем Конрадом ІІІ. Однак їхній спільний виступ проти сицилійського короля Рожера ІІ не відбувся, позаяк розпочався другий хрестовий похід (1147–1149), який ще раніше був предметом обговорення між візантійським імператором та папою Євгенієм ІІІ. Лангрський єпископ Жофруа, який брав участь у поході, закликав хрестоносців напасти на Константинополь (вказуючи на дії Йоана ІІ проти латинського духовенства в Сирії і призначення Мануїлом І грецького патріарха в Антіохію), однак почув у відповідь, що цей напад не відповідав би ні порадам, ні приписам папи[38].

У другій половині ХІІ ст. церковний поділ поглибився ще більше. В травні 1182 р. у Константинополі відбулась різня латинян, під час якої загинув легат папи Луція ІІІ іподиякон Йоан. Жахливі наслідки мали спустошення і сплюндрування латинськими вихідцями із Заходу одного з головних грецьких міст – Фессалонік (1185). Під час взяття цього міста латиняни виразили ненависть, якою були переповнені до візантійців[39]. На мешканців Фессалонік вони дивились як на людей, відкинених і засуджених Богом. Никита Хоніат писав, що латиняни кидали на землю ікони Христа і його угодників, топтали їх ногами, зривали з ікон прикраси. Деякі з них танцювали та стрибали на престолі, “наспівуючи якісь варварські огидні народні пісні, і здійснювали безсоромні вчинки на святому місці”[40]. Зважаючи на це, Хоніат зробив висновок, що між латинянами та візантійцямиутвердилась величезна прірва ворожості[41].

В останні десятиліття ХІІ ст. антилатинська полеміка, як така, майже зникла у Візантії, і її прояви були присутні лише у міжцерковній дипломатичній переписці та частково в канонічних й одному історичному творі. Імператор Ісаак ІІ Ангел безуспішно намагався перешкодити імператору Священної Римської імперії Фрідріху І в задуманому ним третьому хрестовому поході, з великими труднощами стримуючи просування болгар і валахів на територію імперії. А Алексій ІІІ змушений був погодитись із виплатою західному імператору Генріху VI засобів на здійснення нового походу на Святу землю, запровадивши податок на церковне майно[42].

Трагічні наслідки для Візантійської імперії мав четвертий хрестовий похід (1202–1204). Після нього її землі на Балканах підпали під довготривалий політичний та культурний вплив Заходу. Цей хрестовий похід призвів до розриву церковної єдності й назавжди віддалив від Риму Візантійську Церкву[43].

023

Ежен Делакруа “Вхід хрестоносців до Константинополя”, 1840 р.

Взяття Константинополя латинськими хрестоносцями, які спрямували свій меч не проти невірних, а проти християн, відбулось 13 квітня 1204 р. Вранці 13 квітня у Константинополь прибув маркграф Боніфацій, у якого візантійці просили помилування. Проте він дозволив війську три дні грабувати місто. Загони хрестоносців били містян, грабували будинки, крамниці, храми (хрестоносці забирали євхаристійні чаші, прикраси, нищили статуї та зображення святих, спалювали рукописи). Пограбували й імператорський двір[44].

Висвітлюючи події в Константинополі 1204 р., Никита Хоніат зазначав, що латиняни

“з хрестом на плечах беззаконно посягали на знищення хреста”[45].

Автор описав, як хрестоносці знищували ікони та грабували храми, зазначивши, що мощі мучеників, які постраждали за Христа, були розкидані латинянами по нечистих місцях, а Тіло і Кров Христова кидались і проливались на землю. Також Хоніат згадує про те, як хрестоносці порубали на частини й поділили між собою престіл Софіївського храму й заводили до сакральної споруди тварин, на яких вивозили церковні скарби[46].

Взяття Константинополя хрестоносцями було ознаменоване переходом західних держав до агресивних дій проти візантійських держав, які виникли на колишніх землях імперії, а також церковним розколом. Історики зазначають, що візантійські імператори Алексій І, Йоан ІІ і Мануїл І Комніни “систематично шукали” церковного з’єднання із Заходом. Проте, для прикладу, за часів Алексія І відбулося лише дві такі спроби з боку представників Риму. Також варто додати, що Йоан ІІ у своїх листах папам від 1124 і 1126 рр., позитивно ставився до церковної єдності, проте таке ставлення не було підкріплене жодними діями зі сторони імператора[47].

Четвертий хрестовий похід поклав початок “венеційській колоніальній імперії” – острови Крит, Корфу, Негропонт, пелопоннеські міста Корон і Модон, а згодом інші міста Балканського півострова перейшли під контроль Венеції або її громадян, що стали сеньйорами островів[48].

Після взяття Константинополя хрестоносцями місто стало столицею новоствореної з ініціативи папи Латинської імперії (1204–1261). Більшість сакральних споруд у період її існування були пов’язані з діяльністю духовних орденів Західної Церкви: цистерціанців, францисканців і домініканців[49].

Західний вплив був відчутний і в релігійній літературі. Хоча більшість візантійського населення до латинян та їхніх звичаїв була налаштована ворожо, багато освіченої нікейської знаті прагнули до зменшення антагонізму, а в результаті – до унії обох Церков[50]. Тим не менше, можна говорити про насадження латинства на Сході, яке ще більше поглибило розкол у християнстві[51].

Згідно з договором про поділ Візантійської імперії, на місце усуненого Йоана Х Каматіра потрібно було обрати нового патріарха. Тож у 1204 р. латинським Константинопольським патріархом став венецієць Тома Морозіні, який намагався забезпечити перевагу венеційців серед духовенства. Їхня перевага у новій церковній ієрархії зацікавила папу Інокентія ІІІ, який, однак, чекав на реалізацію уній обох Церков і ставив лише одну вимогу – визнання візантійським духовенством римської першості[52].

IV Латеранський Собор, скликаний Інокентієм ІІІ у 1215 р., фактично схвалив захоплення Константинополя хрестоносцями. Собор підтвердив повноваження латинського Константинопольського патріарха, а Константинополь був проголошений другою християнською кафедрою, з’єднаною з “Матір’ю-Церквою”. Було дозволено, щоб у містах проживання візантійського населення надалі служили православні єпископи, та всі вони мали принести клятву вірності папі. Хоча, тогочасний Антіохійський патріарх Теодор Бальзамон (резиденція якого була в Константинополі) писав, що всі церкви Божі мають йти за звичаями “Нового Риму” і відправляти богослужіння за традицією вчителів Церкви – святого Йоана Золотоустого та Василія Великого[53].

У другій половині ХІІІ ст. папи розглядали питання церковної унії зі Східною Церквою, позаяк було б вигідно здійснити спільний греко-латинський похід для звільнення Єрусалиму. За часів династії Комніних, імператори шукали унії із Західною Церквою, оскільки імперії загрожувала небезпека з боку сельджуків. До того ж, у візантійських імператорів були наміри відновити колишню єдину Римську імперію[54]. Хоча, варто розглянути той факт, що зближення із Заходом несло своєрідну загрозу існуванню Візантії як самостійної держави. Непоспішність візантійських імператорів у питаннях церковної унії з Римом пояснювалась їхнім острахом перед небезпекою, яку несло Візантії надмірне зближення із Заходом.

Як бачимо, реакція західноєвропейського середовища (як суспільства загалом, так й еліт) на церковний поділ мала доволі неоднорідний характер. Також не можна сформулювати однозначної думки про спроби подолання розколу в ХІ ст.,адже до кінця цього століття події 1054 р. не були предметом обговорень серед інтелектуальних еліт Заходу й Сходу. І все ж, надалі, зокрема, з початку ХІІ ст., питання правильності обрядів і догматів кожної з Церков стали об’єктами досліджень тогочасних богословів та істориків. З початком хрестових походів, а особливо після 1204 р., набув поширення поділ за приналежністю до певного церковного обряду – візантійського чи латинського. Водночас постало питання про подолання розколу Церков, тобто укладення унії між Візантійською та Римською Церквами. Варто також пам’ятати, що чималий вплив на їхні стосунки мало політичне становище держав. Для прикладу, питання про унію найчастіше поставало в період, коли одній стороні була потрібна підтримка іншої задля боротьби з ворогами.


THE SCHISM OF 1054 AND THE ATTEMPTS

TO OVERCOME IT IN THE WESTERN EUROPE

 Maria-Anastasia HUSAR

The Ivan Franko National University of Lviv

 

The article presents special aspects of perception of the Schism and attempts to overcome it in Western European environment in XI–XIII-th centuries. Also the article shows an attempt to analyze the relations of the Western and Eastern churches and gives us an opportunity to look at more comprehensive picture of the Schism’s perception in 1054. Considered the attempts to overcome the church schism in terms of the relationships between the two churches’ representatives and attempts to convene the Councils which were intended to rebuild the church unity.

Keywords: Church, church schism, schism, Eastern Church, Western Church, church unity, church relations.


ПРИМІТКИ

1. Will C. Acta et scripta quae de controversiis ecclesiae Graecae et Latinae saeculo undecimo composite extant / ex pbatissimis libris emendatiora edidit, diversitatem lectionis enotavit, annotationibus instruxit / Cornelius Will. – Frankfurt am Main, 1963. – P. 153–154.

2. Ranciman S. The Eastern Schism / Steven Ranciman. – Oxford, 1955. – P. 41.

3. Послание Святейшего Патриарха Константинопольского Михаила Кирулария Блаженнейшему Патриарху Антиохийскому Петру [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vertograd.ru/2001-09-71/tradition.html.

4. Meyendorff J.The Byzantine legacy in the Orthodox Church / J. Meyendorff. – New-York, 1982. – P. 28.

5. Лебедев А. История разделения Церквей в ІХ, Х и ХІ веках / Алексей Лебедев. – Санкт-Петербург, 1999. – С. 252.

6. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви от конца ХІ до середины XV века / А. Лебедев. – Санкт-Петербург, 1998. – С. 9.

7. Уколова В. И. Византия и Запад: культурные отношения в VІІ–ХІІ ст. / В. И. Уколова, О. Р. Бородин // Византия между Западом и Востоком. – Санкт-Петербург, 1999. – С. 123.

8. Аввакумов Ю. Витоки унійного богослов’я: Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в ХІ–ХІІІ століттях / Юрій Аввакумов. – Львів, 2011. – С. 225.

9. Бармин А. Столкновение 1053–1054 гг. / А. В. Бармин // Византия между Западом и Востоком. – Санкт-Петербург, 1999. – C. 141.

10. Laurent V. Le schisme de Michel Cérulaire / V. Laurent // Echos d’Orient. – 1932. – No 165. – P. 97.

11. Бармин А. Полемика и схизма / А. В. Бармин. – Москва, 2006. – С. 213.

12. Laurent V. Le schisme de Michel Cérulaire… – P. 103.

13. Meyendorff J. The Byzantine legacy in the Orthodox Church… – P. 30.

14. Болотов В. В. Собрание церковно-исторических трудов / пред. А. В. Храпова, прим. А. И. Бриллиантова, А. И. Сидорова. – Москва, 2000. – Т. 2 : Лекции по истории древній церкви. Введение в церковную историю. – С. 275.

15. Аввакумов Ю. Витоки унійного богослов’я… – С. 215.

16. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 214.

17. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 220–221.

18. Там же. – С. 267.

19. Успенский Ф. И. История крестовых походов / Ф. И. Успенский. – Москва, 2005. – C. 17.

20. Бармин А. В. Столкновение 1053–1054 гг. … – С. 144.

21. Успенский Ф. И. История крестовых походов… – С. 18.

22. Заборов М. А. Папство и крестовые походы / М. А. Заборов. – Mосква, 1960. – С. 34.

23. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви… – С. 9.

24. Конгар І. Дев’ятсот років опісля: “нотатки про східну схизму” / Ів Конгар. – Львів, 2000. – С. 29.

25. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 268.

26. Balard M. Łaciński Wschód: XI–XV wiek / Michel Balard. – Kraków, 2010. – P. 25.

27. Ibid. – P. 43.

28. Ришар Ж. Латино-Иерусалимское королевство / Жан Ришар. – Санкт-Петербург, 2002. – С. 119.

29. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 269.

30. Там же. – С. 299.

31. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви… – С. 9.

32. Комнина Анна. Алексиада / Анна Комнина. – Санкт-Петербург, 1996. – С. 300.

33. Никита Хониат. История, начинающаяся с царствования Иоанна Комнина. – Рязань, 2003. – Т. І. – С. 220.

34. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви… – С. 10.

35. Balard M. Łaciński Wschód: XI–XV wiek… – P. 43.

36. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви… – С. 10.

37. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 357–359.

38. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 380–381.

39. Лебедев А. Исторические очерки состяния Византийско-восточной церкви… – С. 12.

40. Никита Хониат. История… Т. І. – С. 382.

41. Там же. – С. 384.

42. Бармин А. В. Полемика и схизма… – С. 477.

43. Balard M. Łaciński Wschód: XI–XV wiek… – P. 43.

44. Успенский Ф. И. История крестовых походов… – С. 76–77.

45. Никита Хониат. История… – Т. ІІ. – С. 256.

46. Там же. – С. 252, 256–257.

47. Бармин А. В. Четвертый крестовый поход: некоторые итоги изучения / А. В. Бармин // Византийский временник – Санкт-Петербург, 2009  – Т. 68. – С. 152–153.

48. Ченцова В. Венецианские купцы в Романии в ХІІІ–ХV вв. / Вера Ченцова // Византия между Западом и Востоком. – Санкт-Петербург,1999. – С. 240.

49. Карпов С. Латинская Романия / Сергей Карпов. – Санкт-Петербург, 2000. – С. 51.

50. Жаворонков П. И. Западные и восточные реалии в жизни Никейской империи / П. И. Жаворонков // Византия между Западом и Востоком: Опыт исторической характеристики / под ред. Г. Г. Литаврина. – Санкт-Петербург, 1999. – С. 207–219. – С. 194.

51. Вауліна Ф. В. Основні тенденції зміни політичного впливу Католицької Церкви / Ф. В. Вауліна // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Х., 2010. – Вип. 17. – С. 207.

52. Balard M. Łaciński Wschód: XI–XV wiek… – P. 213.

53. Шульц Г. Візантійська літургія: Свідчення віри та значення символів / пер. з нім. С. Матіяш. – Львів, 2002. – С. 22.

54. Васильев А. История Византийской империи / Александр Васильев. – Санкт-Петербруг, 2000. – Т. ІІ. – С. 162.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook – 

Vlad Kiorsak

Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One thought on “РОЗКОЛ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ 1054 р. ТА СПРОБИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s