ШЛЯХ САЛАДІНА ДО ВЛАДИ

ШЛЯХ САЛАДІНА ДО ВЛАДИ

ПУТЬ САЛАДИНА К ВЛАСТИ

THE PATH OF SALADIN TO POWER


Автор  Михайло Вавринюк, магістрант другого року навчання історичного факультету Львівського університету


              

        Саладін (повне ім’я – ал Малік ан-Назір Салах ад-Дін Юсуф ібн Айюб) народився 1138 р. в курдському невеликому місті Тікріт, що на той час було розташоване на правому березі Тигру.[i] В цих краях проживало курдське населення і сам Саладін був курдом за походженням. Його батько Айюб ібн Шазі переїхав в Багдад, де через знайомство з впливовими людьми при дворі турків-сельджуків зміг отримати для себе посаду коменданта фортеці Тікріту.[ii] Пізніше він переїхав разом з Саладіном і зі своїм братом Асад ад-Діном Ширкухом в Мосул, де пішов на службу до атабека Зангі, повелителя Мосула. На службі в атабека вони добре себе проявили, за що Айюб згодом отримав посаду губернатора міста Баальбек.

22
Саладін

        Саладін, котрий усі ці роки його супроводжував, перебував під ретельною опікою батька. Як стверджує Баха ад-Дін, радник і наближений Саладіна, від Айюба син перебрав усі високі принципи.[iii] У Баальбеку, в заснованому Айюбом монастирі суфіїв, Саладін здобув початкову освіту. Суфії ж проповідували однойменну філософію – суфізм. Вони були прихильниками аскетичних начал ісламу, протиставляючи своє вчення духовному сенсуалізму. Суфії навчали зневажати все земне і прагнути всією душею до єдиносущого божественного буття, жити в аскезі, очиститись від будь яких ознак власного «Я». Саме суфізм вплинув на подальший світогляд Саладіна, виявив його пристрасть до теології і, за висловом французького дослідника Альбера Шамдора, надихав його впродовж усього життя. Ця філософія допомагала майбутньому султану перебороти усі спокуси, які надає людині влада правителя.[iv]

        У 1155 р. Айюб ібн Шазі став намісником Дамаска, при дворі еміра Нур ад-Діна Махмуда Зангі (1154 – 1174). Там сімнадцятирічний Саладін продовжував навчання, де місцеві вчителі старалися прищепити йому люту ненависть до християнства. Сам Саладін був тоді за характером тихим і миролюбним, його більше цікавили заняття теологією, ніж військова наука. Він був настільки непримітним, що при дворі Зангідів ніхто не міг навіть собі уявити, що цей юнак стане колись наймогутнішим мусульманським правителем на Близькому Сході. Як розповідає один з істориків султана Саладіна Абу Шама[v], коли Ширкух вирішив взяти його з собою в похід на Єгипет, племінник неохоче відгукнувся, але все-таки послухався дядька. Баха ад-Дін навіть стверджує, що Саладін це йому сказав особисто: «Серед усіх я найменше хотів вирушати у цей похід і супроводжував дядька проти своєї волі».[vi] Однак такі описи навряд чи відповідають дійсності, оскільки Саладін був далеко не останньою людиною в поході Ширкуха і в подальшому проявив себе як талановитий полководець. Очевидно, що мусульманські хроністи хотіли підкреслити велич Саладіна і виставити його таким чином в світлі поборника віри.

        Буде доречним згадати про події, які передували єгипетському походу Ширкуха. Перший хрестовий похід (1096 – 1099), внаслідок якого мусульмани втратили частину Сирії і Палестину, сколихнули мусульманський світ. Багдадський халіф носив траурне вбрання, оплакуючи втрату Єрусалима в 1099 р. В Дамаску, Алеппо, Д’ярбекірі та Мосулі почались бунти. Мусульмани вимагали рішучих дій, імами закликали до Священної війни – джихаду. Однак ще тоді вони не становили сильної загрози для християн, бо між ними були внутрішні конфлікти. Але згодом сирійські мусульмани об’єдналися навколо атабека Мосула, Імад ад-Діна Зангі (1086 – 1146), котрий у 1144 р. відвоював Едессу у християн, після чого Едесське князівство припинило існування.[vii]

        Ця втрата була страшним ударом для християнського світу. Французький монах Бернард Клервоський почав закликати у Везелі до нового хрестового походу, виголосивши гучну промову.[viii] На його заклик відгукнулися французький король Людовік VII та німецький імператор Конрад ІІІ, котрі вирушили в Другий хрестовий похід (1147 – 1149), ціллю якого було відвоювання Едесси. На цей час мусульмани просунулись у 1148 р. до Алеппо, яке завоював Нур ад-Дін, котрий продовжив війну з хрестоносцями після смерті свого батька Імад ад-Діна, убитого власним рабом. Після приєднання до завоювань Зенгідів алепського регіону, він загрожував вторгненням до Антіохії – північного оплоту хрестоносців.[ix]

        Людовік VII та Конрад ІІІ, замість того щоб піти походом на Едессу, зібралися в Акрі для обговорення подальшого плану дій. Це зібрання стало великим розчаруванням. Кожен бажав використати похід у своїх власних інтересах і в результаті вирішили виступити на Дамаск, що стало фатальною помилкою. Хроніст Гільом Тірський[x] розповідає, що під час облоги сирійські сеньйори хрестоносців пішли на сепаратні переговори з жителями міста. Останні запропонували їм 200 тисяч монет золотом, частина з яких згодом виявилась фальшивкою. Розчаровані таким станом речей французький і німецький сюзерени повернулися з військами додому і хрестовий похід ганебно завершився.

4
Цитадель Саладіна. На її побудову пішли блоки з пірамід! Зараз це єгипетський вйськовий музей.

        Поразка християн додала мусульманам рішучості і вони почали діяти активніше. Нур ад-Дін вважав своєю метою об’єднати всю Сирію і вигнати хрестоносців зі Святої землі. В цій справі він передував Саладіну і підготував чудову основу для успішних дій останнього. Відомий арабський письменник Ібн аль-Асір так пише про Нур ад-Діна: «Я ретельно вивчив життєвий шлях володарів минулого, але, починаючи з законних халіфів і Омара бен Абд ал-Азіза, я не знайшов серед них нікого, чиє життя було би більш незаплямованим, а любов до справедливості більш палкою… Всі крупні сирійські міста – Дамаск, Хомс, Хама, Алеппо, Баальбек – здобули завдяки йому нові укріплення. Всюди під його керівництвом зводилися мечеті, школи, караван-сараї. Але головне, до чого він прагнув, – вигнати християн з Сирії і Палестини і він впевнено йшов до своєї мети».[xi] Нур ад-Дін значно послабив позиції хрестоносців в Сирії, спустошив графство Тріполі, однак у 1158 р. зазнав поразки у битві біля Тиверіадського озера. Саме тоді він замислив захопити плацдарм на півдні для успішного наступу на Єрусалимське королівство. Але для цього потрібно було захопити Єгипет. Таким самим чином хотів зміцнити свої позиції і єрусалимський король Аморі І (1163 – 1174).

        Єгиптом тоді правили Фатиміди, які відібрали його в Аббасидів у 969 р. і були представниками шиїтської течії ісламу. Шиїти виникли внаслідок розколу ісламу в другій половині VII ст. Їхніми запеклими противниками стали суніти. Якщо Фатиміди були шиїтами, то Аббасиди на чолі з багдадським халіфом були сунітами, і між ними постійно тривала ворожнеча. В ХІ ст. вони боролися за Святу землю, однак її захопили хрестоносці, що стало повною несподіванкою для мусульман. Впродовж першої половини ХІІ ст. Фатиміди були змушені відбивати атаки хрестоносців, а в 1153 р. було втрачено важливий оборонний пункт – Аскалон.[xii]

        У середині ХІІ ст. фатимідський Єгипет переживав агонію через внутрішні міжусобиці, які постійно спалахували як всередині армії, так і між бюрократами за верховну посаду візира.[xiii] На вулицях було небезпечно, бо солдати влаштовували різанину, а внаслідок чергової змови візира у 1154 р. загинув халіф аз-Зафір. Самі ж візири також гинули таким чином. У відчаї жінки з халіфського гарему зістригли своє волосся – предмет гордості жінок Сходу, і відправили його правителю Верхнього Єгипту ас-Саліху Талайї ібн Руззайїку[xiv], котрий цього ж року захопив Каїр і проголосив себе візиром. Згідно зі звичаю, якщо людина скидала візира і сама себе нею проголошувала, тоді ніхто не мав права цьому заперечувати.[xv]

        В 1160 р. халіфом став дев’ятирічний аль-Адід. В цей час знову почалась боротьба за візирський пост. Під впливом тітки халіфа мамлюки убили в 1161 р. візира ас-Саліха ібн Руззайїка і владу захопив Шавар ібн Маджид Сааді. Однак він протримався на посту візира лише 7 місяців, поки його не скинув у 1162 р. мамлюкський воєначальник Діргам. Тоді Шавар вирушив в Сирію і попросив допомоги в Нур ад-Діна. Цього моменту і чекав сирійський атабек, розуміючи, що якщо він не поширить свій вплив на Єгипет, тоді його захоплять християни.  Тому він відправив свого полководця Ширкуха в похід на Каїр. Окрім повернення влади Шавару, Ширкух мав на прохання Нур ад-Діна розвідати багатства Єгипту. За надання допомоги, Шавар був зобов’язаний сплачувати Нур ад-Діну третину річного доходу з поземельного податку.[xvi]

        В 1164 р. війська Ширкуха розбили Діргама, а Шавар знову став візиром. Саме тоді Ширкух, побувавши у багатому Єгипті, став думати про те щоб самому стати правителем цієї країни і, повернувшись до Сирії, він активно обговорював це з Нур ад-Діном. 

        Шавар знав про ці наміри Ширкуха, оскільки сам Ширкух про них публічно говорив, тому він боявся що Єгиптом заволодіють тюрки.[xvii] Візир почав вдаватися до запобіжних заходів і пішов на дипломатичний контакт з хрестоносцями. У 1166 р. Шавар уклав союзний договір з Аморі І, за умовами якого останній прибув з військом в Каїр для захисту від тюрків. А. Шамдор називає таку авантюрну політику єрусалимського короля невмілою, оскільки його королівство в цей час потребувало миру внаслідок виснажливих воєн з Нур ад-Діном.[xviii] Це розлютило Нур ад-Діна і дало йому привід для другого походу на Єгипет. Ширкух знову взяв з собою Саладіна, поради котрого були дуже цінними для нього. 6 січня 1167 р. Ширкух і Саладін вирушили в похід.

        Політичні дії Шавара були незрозумілими для більшості єгипетського суспільства, в тому числі і аль-Адіда, котрий підтримав Ширкуха. Склалась трагікомічна ситуація, коли в Александрії зібралися прихильники Ширкуха, а в Каїрі знаходилось об’єднане військо прихильників Шавара і хрестоносців.

        Після переходу через пустелю в дельту Ніла Ширкух втратив багато воїнів і деякий час стояв табором. Потім, вдавши відступ, він зненацька повернув на південь, в сторону єгипетсько-хрестоносного війська і завдав їм поразки у битві біля ал-Бабейна. Однак військ у Ширкуха залишилось мало, а ворог не був повністю розбитий, тому він пішов на переговори. Для хрестоносців це теж було вигідно, бо до них дійшли чутки, що Нур ад-Дін вторгся на їхні землі. Після перемир’я 1167 р., за яким обидві сторони зобов’язувалися не нападати на Єгипет, хрестоносці і сирійці розійшлися ні з чим.

        Лише третій похід Ширкуха на Єгипет увінчався успіхом. Його офіційним приводом стало чергове вторгнення Аморі І в дельту Нілу 1168 р., коли він знехтував договором як з аль-Адідом, так і з Ширкухом. Причиною такого віроломного нападу стало одруження Аморі І на внучатій племінниці візантійського імператора Мануїла Комніна (1118 – 1180) Марії. Уклавши цей династичний шлюб, король домовився з імператором про спільне захоплення Єгипту і утворення на його території спільної християнської держави. Хрестоносці мали наступати з суші, а візантійці повинні були забезпечити підтримку флотом.

33
Гравюра Гюстава Доре – Саладін

        Тим часом Нур ад-Дін почав активно накопичувати сили, заручившись підтримкою багдадського халіфа Юсуфа аль-Мустанджида (1160 – 1170). Останній давно мріяв позбутися Фатимідів і повернути Єгипет під владу сунітів, тому охоче підтримав сирійського атабека.[xix]

        В листопаді 1168 р. Аморі І разом з госпітальєрами (тамплієри не підтримали єрусалимського короля, не бажаючи порушувати договір з єгиптянами)[xx] перетнув пустелю Сих і дістався м. Більбейс. Місцевий емір відмовився надати Аморі місце для перепочинку, на що король відповів облогою. Через три дня місто було взяте, а всі жителі вирізані. «Наші люди не жаліли ні жінок, ні дітей, ні старих»[xxi], як розповідає Гільом Тірський. Очевидно, що політичні наслідки такого вчинку стали плачевними для християн. Місцеве населення піднялося на боротьбу проти завойовників і почали вступати в ополчення. Абу Шама писав з цього приводу: «Якби франки проявили милосердя до жителів Більбейсу, тоді б вони без зусиль захопили Каїр».[xxii]

        Шавар добре розумів, що тепер хрестоносці не будуть рахуватися з ним у разі завоювання Каїру і переорієнтувався в політиці на Ширкуха. Щоб затримати хрестоносців, він наказав 22 листопада 1168 р. підпалити передмістя Фустата і доступ для військ в Каїр був перекритий. Пожежа тривала 54 дні і цей час жителі міста використали для організації народного ополчення. аль-Адід прислав Нур ад-Діну волосся жінок зі свого гарему, благаючи про допомогу. Поки халіф просив допомоги, Шавар ще більше відтягував час, обіцяючи хрестоносцям все золото Єгипту, якщо вони відмовляться нападати. Аморі І купився на цю хитрість і стояв табором, чекаючи на данину. Однак до нього встигли дійти звістки, що в Каїрі організована сильна оборона, а візантійський флот сильно пошкоджений у битві з єгипетським, ще й Ширкух  з сирійськими військами рухався йому назустріч. Побачивши, що навколо нього затягується петля, Аморі І дав наказ відступати. Єгипет дістався Ширкуху без бою.

        8 січня 1169 р. Ширкух разом з Саладіном торжественно в’їхали в Каїр. Курдського воєначальника зустріли як визволителя. Халіф аль-Адід з цього приводу влаштував гучний бенкет. Частина почестей тоді дісталась і Саладіну, котрий тоді вже не дуже сумував за звичними заняттями теологією. Він добре себе зарекомендував у єгипетських походах як розумний соратник свого дядька. Візир Шавар одним з перших помітив потенціал Саладіна і зрозумів що у цього тридцятирічного курда великі амбіції щодо Єгипту. Ширкух, хоч і не міг встояти перед спокусою влади над Єгиптом, все-таки був ревним представником інтересів сирійського атабека. Саладін же був зовсім іншою людиною. Тому Шавар вирішив позбутися потенційного суперника, плануючи отруїти його на черговому бенкеті.[xxiii]

        Однак підступний задум візира провалився. Його власний син, котрого Шавар першого повідомив про свій намір, доніс усе Саладіну. Останній не забарився з діями і особисто заарештував Шавара, котрий торжественно відвідав Ширкуха.[xxiv] Коли візир з’явився біля палацу і наближався до двору верхи на коні у супроводі свити, Саладін осідлав свого коня і виїхав назустріч. Як тільки він наблизився до Шавара, тоді відразу схопив його, а коли почала втікати свита, наказав своїм охоронцям схопити і роздягти їх. Арешт візира був благополучним для Ширкуха, бо він саме шукав приводу як позбутися Шавара, котрий політично загравав то з ним, то з халіфом, то з хрестоносцями. Реакція суспільства на цю подію була однозначною – усі бажали смерті візира, котрий тричі віддавав свою країну в руки ворогів. Ледве про це стало відомо, як євнухи почали сперечатися за право відрубати йому голову. Єгиптяни стали вимагати видачі голови візира. Коли Шавара було страчено і його голову було віддано людям, у відповідь халіф прислав Ширкуху атрибути візира. Так, згідно вищезгаданого звичаю, він отримав цю посаду 18 січня 1169 р. Варто додати, що хоч Ширкух мав верховну посаду, але управління всіма справами він доручив Саладіну, настільки сильно дядько цінував його здібності.[xxv]

        Асад ад-Дін Ширкух при владі перебував недовго і через два місяця 23 березня 1169 р. помер. Баха ад-Дін[xxvi] стверджує, що причиною смерті стало переїдання, оскільки Ширкух часто страждав від нього, однак цього разу воно викликало запалення горла. Зважаючи на той факт, що в фатимідському Єгипті керівники держави часто ставали жертвами політичних інтриг, можна припустити, що його отруїли. Після його смерті аль-Адід призначив візиром Саладіна. Такий хід халіфа був зумовлений не тим, що Саладін був непримітним і не міг похвалитися серйозними заслугами, а надією на протест сирійських емірів, котрі ймовірно погано сприймуть кар’єрний ріст курда.[xxvii] Такі протести були, але вони не мали ніяких наслідків і Нур ад-Дін привітав Саладіна, призначивши його головнокомандувачем сирійськими військами в Єгипті.

        З цього моменту життя Саладіна круто повернулося. Завдяки благополучному збігу обставин влада дісталася, як згодом виявилось, талановитому полководцю і політику. Якщо раніше він надавав перевагу релігійним бесідам, тоді тепер він став людиною дії, авторитетним воєначальником і чудовим лідером. Саладін повністю віддав себе роботі. Шлях, який він обрав, вимагав від нього відновлення в Єгипті сунітської віри, приведення кожного до відповідальності перед законом, зміцнення своєї влади, а в подальшому і звільнення Святої землі. «Коли Аллах дав мені так легко владу над Єгиптом, я зрозумів, що він має намір подарувати мені звільнення Узбережжя від франкських завойовників, бо він сам вселив у мене цю думку»[xxviii] – казав Саладін.

        Однак про відвоювання Святої землі він поки що міг лише мріяти. Становище Саладіна було крихким як у внутрішній так і в зовнішній політиці. Фатиміди, отямившись після недавніх успіхів, почали остерігатися влади цього чужинця, котрий хотів навести жорсткий порядок в державі. Крім того, Саладін був формально вассалом Нур ад-Діна, і не міг діяти самостійно. Аморі І також пильно слідкував за подіями в Єгипті.

        Бажаючи раз і назавжди покінчити з політичними інтригами, Саладін опублікував едикт, в якому вказував терміни, за який мають бути звільнені всі адміністративні посадовці.[xxix] У відповідь його почали критикувати представники фатимідської верхівки, звинувачуючи в прагненні до диктатури.

        Проводячи такі жорсткі і раптові дії, Саладін усвідомлював, що це призведе до протидії з боку фатимідської верхівки, а оскільки вони мали вплив на єгиптян, тоді доведеться також протистояти населенню. Його рішучість не сподобалась палацовим прислужникам, за якими візир встановив строгий нагляд. Після декількох гучних арештів чорношкіра сторожа в складі абіссинських та нубійських воїнів підняла повстання, яке очолив євнух аль-Мутанам аль-Кілафа.[xxx] Таємно профінансований халіфом аль-Адідом, євнух хотів швидко розправитися над Саладіном. Для цього він послав гінця до єрусалимського короля, котрий мав йому запропонувати приготуватись до завоювання Єгипту, як тільки чорношкіра гвардія повстане. За цей час нубійці мали знищити сирійський гарнізон Каїру і вбити Саладіна.

        Але візир вчасно встиг викрити змову, бо гінця, який вирушив до Єрусалима, схопили і піддали тортурам. Самого ж аль-Мутанама було страчено. Почувши про це, 50 000 єгиптян кинулись брати в облогу палац візира, вигукуючи прокляття в адресу Саладіна. Останній не змусив себе довго чекати і дав наказ військам атакувати. Почалися справжні вуличні бої, битва йшла за кожну вулицю. Різанина тривала 48 годин. Ібн аль-Асір так описує ці події: «Кожен квартал, де переховувались бунтівники, був підпалений. Жінки і діти смажилися, наче домашня птиця серед гір трупів». Також були підпалені казарми вірменських солдатів, які зовсім не мали стосунку до бунту і загинули всі до одного.

        Так чи інакше порядок було відновлено, хоч неспокійне становище залишалося. Коли Саладін робив звіт халіфу, той прикинувшись здивованим, зрозумів що має справу з серйозним лідером, котрий не збирається нікому віддавати свою владу. Задоволений тим, що його не запідозрили, аль-Адід надав візиру необмежені повноваження і більше не смів йому перечити.[xxxi]

5
Єгипетський військовий музей

        Закріплення Саладіна при владі в Єгипті неприємно вразило єрусалимського короля. Маючи загрозу нападу мусульман зі сходу, хрестоносці були змушені тепер захищатися і з півдня. Розуміючи, що потрібно негайно захистити Єрусалимське королівство, король порозсилав гінців до Франції, Англії, Священної Римської імперії, Візантійської імперії та до Риму, щоб ввести християнських правителів в курс справи і попросити їх організувати новий похід. Однак в Європі тоді була несприятлива ситуація. Папа Александр ІІІ тоді конфліктував з Фрідріхом І Барбароссою, англійський король Генріх ІІ Плантагенет вів боротьбу з Томасом Беккетом, архієпископом Кентерберійським, а французький король Людовік VII, маючи сумний досвід Другого хрестового походу, не збирався другий раз вплутуватися в авантюру. Лише візантійці пішли назустріч, надавши Аморі І 220 кораблів. Отримавши таку армаду, король вирішив діяти і в жовтні 1169 р. взяв в облогу Дамієтту.[xxxii]

        Впродовж 50 днів облоги жодні дії хрестоносців не увінчалися успіхом. Візантійський флот так і не зміг зайти в порт і був наполовину знищений єгипетським. Місто так і залишалося неприступним, в якому Саладін розмістив найкращі курдські загони. Обложені не лише чинили опір хрестоносцям, але й робили вдалі вилазки, руйнуючи їхні облогові машини. Місто було добре підготовлене до облоги і мало великі запаси продовольства. В хрестоносців же з цим був дефіцит. На боці мусульман була навіть погода: почалися часті зливи, внаслідок яких Ніл вийшов з берегів і перетворив табір нападників на болото. На додачу серед воїнів поширилася малярія. Врешті решт деморалізовані хрестоносці уклали перемир’я і, заплативши велику компенсацію, 13 грудня 1169 р. повернулись додому. Залишки візантійського флоту вийшли в море і потонули внаслідок потужного землетрусу в Сирії, під час якого постраждали такі міста як Антіохія, Тріполі, Алеппо, Хама, Баальбек та ін.[xxxiii]

        Після перемоги над християнами в Дамієтті популярність Саладіна в Єгипті стрімко зросла. Тепер його сприймали як рятівника країни. Щоб запобігти наступним нападам хрестоносців, Саладін напав на фортецю хрестоносців Дарум, що знаходилась у Трансйорданії, однак вони відбилися. Потім він напав на Газу, де обороною командував місцевий намісник Мілон де Плансі. Люди у відчаї стали шукати порятунку у фортеці, але намісник відмовився впускати їх всередину. Коли Саладін прибув в Газу, його воїни вчинили над жителями розправу, але фортеця вистояла. Тоді він зняв облогу і повернув знову в сторону Дарума, звідки на допомогу Мілону де Плансі вирушив загін лицарів. Саладін розбив цей загін і захопив важливий порт Червоного моря – Айлу. Його важливість полягала в тому, що хрестоносці, контролюючи цей пункт, стягували великі мита з подорожуючих до Мекки мусульман. Щоб захопити цей порт, Саладіну довелося розбирати на частини кораблі в Середземному морі і перевозити їх верблюдами до Червоного моря.[xxxiv]

        Повернувшись до Каїра, Саладін отримав наказ від Нур ад-Діна, щоб у мечетях під час п’ятничної молитви більше не згадувалося ім’я аль-Адіда. Натомість треба було замінити його ім’ям багдадського халіфа аль-Мустаді (1170 – 1180).[xxxv] Для мусульман згадування імені халіфа під час молитви було дуже важливим, бо це формально символізувало його владу. Саладін розумів що не можна так різко міняти доктрину з шиїтської на сунітську.[xxxvi] Тому він відповів Нур ад-Діну, що перш ніж проводити таку реформу, потрібно підготувати до неї суспільство. Однак багдадський халіф був непохитним у своєму рішенні, заявляючи, що влада Саладіна й так сильна, щоб придушити будь-яку непокору. Посилаючись на цю заяву халіфа, Нур ад-Дін повторно дав Саладіну чіткий наказ читати молитви в каїрських і провінційних мечетях з іменем багдадського халіфа.

        У цьому питанні Саладін проявив гнучкість. Він почав поступово готувати людень до реформи, ввів викладацькі доктрини Аббасидів в коледжах і школах, призначив кадіїв в головних єгипетських містах. Так візир повільно провів тиху революцію, змусивши своїх підданих признати духовне главенство багдадського халіфа. 10 вересня 1171 р. на п’ятничній молитві урочисто було згадано ім’я багдадського халіфа аль-Мустаді. Військам, які Саладін виставив для запобігання можливих заворушень під час заміни імені халіфа в мечетях, так і не довелося застосовувати зброю. Люди виходили з мечетей, усвідомлюючи, що на все воля Аллаха. Отже, перехід під зверхність Аббасидів обійшовся без жертв.[xxxvii]

        В Багдаді цю подію пишно відсвяткували, Нур ад-Дін отримав титул султана, а Саладін прийняв від халіфа чорні знамена – символи Аббасидів, і титул «відновника влади володара правовірних». Через три дня у своєму гаремі помер останній фатимідський халіф аль-Адід.[xxxviii] Досі невідомо точної причини його смерті. Згідно з першою версією він помер внаслідок хвороби. Згідно з другою – халіф дізнався про заміну імені під час читання молитов і сам отруївся. За третьою версією, при перших ознаках недугу його заперли в гаремі і три дні не давали йому їжі, а відвідавши халіфа, виявили, що він мертвий.[xxxix] Так чи інакше смерть останнього Фатиміда була в інтересах як Саладіна, так і усіх сунітів.

        Так, у віці 35-ти років, Саладін зайняв єгипетський трон, ставши султаном Єгипту. Він заснував свою власну династію Айюбідів. Саладін продемонстрував, що він був достойний відігравати велику роль на світовій арені, і держави хрестоносців віднині нажили собі хитрого і небезпечного


ПРИМІТКИ

 

[i] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. Пер. с французского Кулешова Е. В. – Снакт-Петербург: Евразия. – С. 36.

[ii] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. / Санкт-Петербург: «Издательство «ДИЛЯ», 2009. – С. 11

[iii] Там же. – С.11.

[iv] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 37.

[v] Абу Шама. Книга двух садов // Шамдор А. Саладин: Благородный герой ислама. Пер. с французского Кулешова Е. В. – Снакт-Петербург: Евразия. – С. 37.

[vi] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 32.

[vii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 30 – 31.

[viii] Готфрид. Жизнь св. Бернарда, первого аббата Клерво // История Средних веков: Крестовые походы (1096 – 1291 гг.) / Сост. М. М. Стасюлевич. – Санкт-Петербург: ООО «Издательство «Полигон»; Москва: ООО «Фирма «Издательство «АСТ», 2001. – С. 273 – 276.

[ix] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 31.

[x] Гильом Тирский. Иерусалимская история // Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. Пер. с французского Кулешова Е. В. – Снакт-Петербург: Евразия. – С. 32.

[xi] Ибн аль-Асир. История атабеков // Режим доступу: http://www.vostlit.info

[xii] Зеленев Е. Египет: Средние века. Новое время. –  С. 96.

[xiii] Семенова Л. Салах ад-Дин и мамлюки в Египте. – Москва: Изд-во «Наука», 1966. – С. 18.

[xiv] Там же, – С. 96.

[xv] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 29.

[xvi] Зеленев Е. Египет: Средние века. Новое время. – Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1999. –  С. 97.

[xvii] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 30.

[xviii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 38.

[xix] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 39.

[xx] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 31.

[xxi] Гильом Тирский. Иерусалимская история // Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. Пер. с французского Кулешова Е. В. – Снакт-Петербург: Евразия. – С. 38.

[xxii] Абу Шама. Книга двух садов // Шамдор А. Саладин: Благородный герой ислама. Пер. с французского Кулешова Е. В. – Снакт-Петербург: Евразия. – С. 39.

[xxiii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 42.

[xxiv] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 32.

[xxv] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 32.

[xxvi] Там же. – С. 32.

[xxvii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 42.

[xxviii] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 33.

[xxix] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 44.

[xxx] Там же. – С. 44.

[xxxi] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 45.

[xxxii] Там же. – С. 46.

[xxxiii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 47.

[xxxiv] Там же. – С. 48.

[xxxv] Там же. – С. 49.

[xxxvi]  Зеленев Е. Египет: Средние века. Новое время. – С. 98.

[xxxvii] Шамдор А. Саладин: благородный герой ислама. – С. 50.

[xxxviii] Баха ад-Дин. Саладин. Победитель крестоносцев. – С. 36.

[xxxix] Зеленев Е. Египет: Средние века. Новое время. – С. 98.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One thought on “ШЛЯХ САЛАДІНА ДО ВЛАДИ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s