ДО ПРОБЛЕМИ ВЖИВАННЯ ТЕРМІНІВ “ТЕМНІ ВІКИ” ТА “СЕРЕДНІ ВІКИ”

ДО ПРОБЛЕМИ ВЖИВАННЯ ТЕРМІНІВ “ТЕМНІ ВІКИ” ТА “СЕРЕДНІ ВІКИ”

К ПРОБЛЕМЕ  УПОТРЕБЛЕНИЯ ТЕРМИНОВ  “ТЕМНЫЕ ВЕКА” И “СРЕДНИЕ ВЕКА” 

THE PROBLEM OF THE DARK AGES AND THE MIDDLE AGES DEMARCATION


Автор Кирило Степанян, студент історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка

Стаття опублікована у першому друкованому збірнику статей з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу“


У статті розглянуто проблему визначення основних критеріїв, за якими можна виокремити періоди історичного поступу, які головно визначили подальші зрушення в етнокультурному та геополітичному аспектах. Охарактеризовано основні віхи намічених періодів, поданно перелік тенденцій, процесів і явищ, які характеризують окремі епохи. Проаналізовано закономірності, що є помітними в явищах колапсів локальних та загальноцивілізаційних систем із подальшими змінами епохальних масштабів. Інтердисциплінарно наведено приклад спроби віднайти  природу таких явищ, як теорія “осьового часу” Карла Ясперса.

Ключові слова: Колапс Античного світу, Темні віки, перехідний період, Середні віки, гуманізм, Ренесанс, феодальна система, теорія “осьового часу” Карла Ясперса, Реконкіста, Конкіста.


Існує декілька варіантів і критеріїв виокремлення Середніх віків як періоду в загальному антропосферному поступі всесвітньої історії. У цій статті ми ж враховуватимемо і докладніше розглянемо більш помірковані варіанти періодизації, згідно з якими початок окресленого періоду (Середньовіччя) припадає на V ст., а кінець – на XV–XVI ст. Проблему розглядаємо в локальному європейському аспекті, з коротким оглядом суміжних явищ і процесів в Азії. У радянський період існувала думка, що закінчення Середніх віків припадає на середину XVII ст. (закінчення Тридцятилітньої війни – 1648 рр.) [1] та XVIII ст. (початок Великої французької революції – 1789 р.). Останній погляд віддзеркалює ідею послідовників т. зв. довгого Середньовіччя [2].

%d0%bf%d1%96%d1%82%d0%b5%d1%80-%d0%b1%d1%80%d0%b5%d0%b9%d0%b3%d0%b5%d0%bb%d1%8c-%d1%81%d1%82%d0%b0%d1%80%d1%88%d0%b8%d0%b9-%d1%84%d0%bb%d0%b0%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%81%d1%8c%d0%ba%d1%96
Пітер Брейгель Старший “Фламандські прислів’я”

Свого часу низка авторів, зокрема, Анрі Піррен, Альфонс Допш, Марк Блок, Перрі Андерсон, Джон Майкл Уоллес-Хендріл, Ігор Філіппов, Микола Граціанський, Микола Колесницький, Олександр Неусихін, Борис Поршнєв, Вікторія Уколова, Сергій Сказкін, Айзек Азімов, уже розглядали відповідне питання переходу від Античної доби до Середньовіччя. Ми ж спробуємо переглянути проблему цього розмежування і запропонувати розглянути явище переходу із застосуванням теорії, яка ґрунтується на ідеї “осьового часу” німецького історіософа Карла Ясперса (1883–1969).

У самому терміні “Середні віки” помітним є спекулятивний характер, позаяк творцями й операторами цієї назви були гуманісти, а отже – діячі, частіше ворожі будь-чому з епохи, яка вже відходила в минуле. Франческо Петрарка (1304–1374), один із стовпів проторенесансного та ренесансного духу XIV ст., як вважається, запропонував назву “Темні віки”, якими він, вочевидь, вважав часи до постання культурного феномену Проторенесансу. Іншим діячем, який оцінив період V–XV ст., був гуманіст Флавіо Бьондо (1392–1463). Саме в часи гуманістичного Ренесансу було запропоновано термін “medium aevum (власне “Середні віки”) [3]. Підкреслимо, що сам цей термін відображає скоріше гуманістичний погляд на історичний поступ і применшує або нівелює особливе значення цілої епохи, інтегрованої у глобальний процес розвитку людства. Вважаємо, що варто остаточно відокремити дві фундаментально відмінні епохи: Темні віки та Середні віки. Чому перевагу надано терміну “Темні віки” замість розповсюдженного “Раннє Середньовіччя”, буде пояснено далі.

the-gloomy-day-1559
Пітер Брейгель Старший “Похмурий день”

Т. зв. Темні віки – це перехідна епоха, своєрідна буферна зона, що постає після кожного колапсу попередньої системи. Європейські Темні віки стали закінченням Античності й передували постанню нової епохи із власним мікрокосмом, практично незалежним від набутків, залишених Античністю (що, до речі, й зумовило, власне, сам феномен епохи Відродження). Окрім ще живої латини, деяких наукових надбань, рецедивного образу Священної Римської імперії та існування Візантії, дуже мало явищ пов’язують цю нову епоху з Античністю. Тим часом Темні віки поєднують у собі як уламки загиблого світу, так і прообрази майбуття Європи і довколишніх областей. Велике переселення народів, яке розпочалося ще в Античну добу, закінчиться лише у IX ст. переходом мадярами Карпат. Християнізацію Русі в Х ст. також можна вважати однією з віх закінчення Темних віків.

476eur

Характеризуючи епоху Темних віків, можна сказати, що основними етнокультурними подіями цього усталеного субперіоду стали:

  1. Початок Великого переселення народів і вторгнення гунів у Європу (IVст.);
  2. Відокремлення Східної Римської імперії (IVст.)
  3. Падіння Західної Римської імперії та колапс Античної доби (476 р.);
  4. Постання ранніх варварських держав (Vст.);
  5. Відокремлення та посилення влади Римського Папи (Римська Церква стала новим і провідним духовним гегемоном Європи);
  6. Християнізація одного з останніх могутніх осередків язичництва (синкретично-елліністичного типу) – Александрії;
  7. Візантійсько-перські війни (V–VIIст.);
  8. Остаточний вихід слов’яносфери (венеди, анти, склавини) та англосфери (англи, із залученням саксів, ютів, фризів) на історичну арену (VI ст.);
  9. Англо-саксонське переселення на Британські острови та “Ніч довгих ножів” (VI ст.);
  10. Активізація діяльності піктів (VI ст.);
  11. Виникнення ісламу як останньої великої прозелітичної релігії та подальше навернення до неї арабської більшості (перша половина VII ст.);
  12. Знищення арабами Ераншахру (Ірану династії Сасанідів в 651 р.), яке започаткувало локальний феномен арабсько-перського етнокультурного синкретизму;
  13. Ісламська експансія в Середню Азії, витіснення звідти арабами, за підтримки карлуків, династії Тан (Таласська битва 751 р.);
  1. Невдала тибетська експансія при правлінні ценпо Трісонг Децена (VIIIст.);
  2. Мусульманська (арабсько-берберська) експансія у Піренеях (із витісненням візиготів) та Південній Франції (початок VIII ст.);
  3. Досягнення вандалами й аланами берегів Північної Африки (початок VIIIст.);
  4. Відкриття Північної Америки вікінгами (Х–ХІ ст.);
  5. Релігійне розмежування у Халіфаті: харіджити, суніти та шиїти (VII–VIIIст.);
  6. Зміни династій у Халіфаті, нестабільність (повстання хурамітів і зінджів, низка локальних конфліктів і заколотів, влада тюркських гулямів), розпад та утворення нових халіфатів (IX ст.);
  7. Поширення християнських єресей як ознака самобутності певних народів та етнічних груп; аріанство у низці германських держав;
  8. Виникнення тюркських каганатів (з VI cт.);
  9. Хазарський каганат із культурним синкретизмом етноконфесійного характеру, його знищення русичами (кінець Х ст.);
  10. Переселення аварів, булгар, аланів, мадярів, печенігів, половців та їхній вплив на етнокультурну карту Європи (VІI–XIIIст.);
  11. Етнокультурний взаємовплив романського та варварського елементів на теренах колишньої Західної Римської імперії, зокрема, на території Галлії: романізація галло-романцями франків (у т. ч., мовна) та франкізація суспільства (VI–VIII ст.);
  12. Поява романського архітектурного стилю;
  13. Каролінзьке Відродження (IX ст.); 

    karl_velykyj
    Карл Великий
  14. Християнізація Карлом Великим низки язичницьких племен (друга половина ІХ ст.);
  15. Верденський поділ держави франків (843р.), формування ядра низки майбутніх королівств та імперій;
  16. Актуалізація та початки оформлення ідеї “Священної Римської імперії” германців (друга половина Х ст.);
  17. Діяльність вікінгів, представників відмежованного нефеодалізованого мікрокосму Європи (IX–XI ст.); %d0%b2%d0%b8%d0%ba%d0%b8%d0%bd%d0%b3%d0%b8
  18. Варязькі впливи на слов’ян (як один із факторів державотворення Русі у ІХ ст.);
  19. Кінець Великого переселення народів після переходу Карпат мадярами та заселення ними Паннонії (кінець ІХ ст.);
  20. Поступова християнізація Русі (Х ст.). 

Як бачимо з окремих тенденцій, таких як чергове намагання відродити та зберегти Римську імперію за допомогою принципу translatio imperii (проте цього разу силами германців, що засвідчує зв’язок із минулим, тоді як політична), етнічна карта Європи та Євразії загалом зазнає кардинальних змін унаслідок закріплення племен і народів на певних здобутих ними територіях. Низка рецидивних процесів поміж згаданих попередньо є прикладом дуальної природи Темних віків.

На відміну від них, т. зв. Середні віки є абсолютно незалежною епохою, соціокультурним феноменом. Головним свідченням цієї самодостатності є поступова ґенеза феодальної системи та її розповсюдження Європою, а також аналогічні процеси на Близькому Сході, в Середній та Східній Азії.

Ключовими подіями, які можуть змалювати етнокультурне тло характеризованої епохи європейської та близькосхідної цивілізацій, стали:

  1. Постання феодальної системи (з VIIIст.);
  2. Розмежування нових систем світської та духовної влади, боротьба ґібелінів та ґвельфів;
  3. Нормандське завоювання англосаксонського світу (під проводом франкізованих норманів з Нормандії у 1066 р.) та початки феодалізації Британських островів;
  4. Оттонівське Відродження (Хст.);
  5. Велика схизма, розкол християнської Церкви (1054р.); 

    shizma
    Велика схизма 1054 р.
  6. Зрушення у правовій сфері (Маґдебурзьке право, Велика хартія вольностей) (ХІІІ ст.);
  7. Церковні унії задля об’єднання Церкви (Ліонська унія 1274 р., Ферраро-Флорентійська унія 1439 р. та ін.);
  8. Формування цехів і гільдій, постання бюргерства, формування банківської системи (з ХІ–ХІІ ст.);
  9. Формування куртуазної культури та кодексу лицарства;
  10. Хрестові походи, заснування низки держав хрестоносців у Східному Середземномор’ї (ХІ–ХІІІ ст.); 13108
  11. Поява духовно-лицарських орденів;
  12. Готична архітектура (ХІІ ст.);
  13. Заснування та діяльність інквізиції (з ХІІІ ст.);
  14. Доба теології та схоластики;
  15. Боротьба з єресями альбігойців (катарів) та богомилів (ХІ–XIVст.);
  16. Постання Проторенесансу (початок ХІІІ ст.);
  17. Протистояння північноіталійських таласократій– венеційської та генуезької (ХІІ–ХIV ст.);
  18. Пошук шляхів в Азію і східна подорож венеційця Марко Поло (початок ХІІІ ст.); 

    237049825
    Караван Марко Поло
  19. Остаточна християнізація балтів– останніх язичників тогочасної Європи (ХІІІ ст.);
  20. Діяльність Ганзейського союзу– лідера морської торгівлі у Північній Європі;
  21. Утвореня Галицько-Волинського князівства, згодом – королівства, як продовжувача традицій Русі; зближення короля Данила Романовича з католицьким Заходом (сердина ХІІІ ст.);
  22. Боротьба Москви за місце гегемона у Північно-Східній Русі (ХІІІ–XV ст.);
  23. Битва при Манцикерті (1071р.), втрата Східною Римською імперією впливу в Малій Азії;
  24. Завоювання Константинополя хрестоносцями (1204 р.), утворення та занепад Латинської імперії, постання низки ромейських держав на Балканах та в Малій Азії, відновлення Східної Римської імперії (1261 р.);
  25. Англо-французьке протистояння. Столітння війна (1337–1453);
  26. Усунення герцогства Бургундія Францією (1477р.);
  27. Війна Червоної та Білої троянд (1455–1485);
  28. Антиімперські виступи (Ломбардська ліга, Швейцарський союз) (ХІІ–XIV ст.);
  29. Чорна Смерть у Європі (ХІVст.); 

    1069007
    Пітер Брейгель Старший “Тріумф смерті”
  30. Гуситські війни (початок XVст.);
  31. Битва при Ґрюнвальді (1410 р.). Зміна геополітичної ситуації у Балтійському регіоні на користь Польщі.
  32. Зменшення ролі арабів у політичних процесах на Близькому Сході та сельджуцька гегемонія (ХІ–ХІІІ ст.);
  33. Діяльність східних сект: ісмаїлітів, друзів (хакімітів), єзидів, алі-ілахів, алавітів, алевітів, сербедарів;
  34. Монгольська експансія (XIІIст.) як чергова хвиля феномену періодичного номадичного завоювання осілих цивілізацій;
  35. Завоювання московським царем Іваном III (1462–1505) Новгородської республіки (XV cт.);
  36. Початок османської експансії на Сході та Заході (XIV ст.);
  37. Завершення Реконкісти (1492р.), що знівелювала політичний вплив мавритансько-берберського мікрокосму на Піренеях;
  38. Вигнання юдеїв з Піренеїв, поява морисків та маранів (XV ст.);
  39. Падіння Східної Римської імперії (1453р.);
  40. Відкриття європейцями Нового Світу (1492р.).
750px-columbus_taking_possession
Христофор Колумб прибуває до Америки

Як бачимо, ця епоха абсолютно своєрідна й мало заснована на рудиментах Античності. Більше того, вона відзначена багатьма зрушеннями, безпрецедентними з огляду на попередній глобальний історичний поступ людства. Це засвідчує певну недоречність обрання авторами терміну “Середні віки”.

Визначальною негативною віхою Середньовіччя стала диференціація суспільств Європи внаслідок їхньої феодалізації. Важить і те, що розквіт Середньовіччя хронологічно збігається із формуванням засад Проторенесансу, тобто епохи-антиподу, яка прагнутиме перекреслити увесь досвід попередниці.

Можемо назвати такі періоди епохи Відродження: Ducento (XIII ст.), Trecento (XIV ст.), Quattrocento (XV ст.), Cinquecento (XVI ст.).

Однак тут важливо зазначити, що у більш ранній період – IХ–XIII ст., у Європі паралельно розвивалися і процвітали дві окремі та незалежні цивілізаційні моделі. Першою моделлю був світ скандинавських вікінгів, духовну, а в дечому і матеріальну культуру яких можна вважати рецидивом ранньозалізної доби, а частково – й бронзової. Не зважаючи на високі досягнення металургії, язичницька світоглядна модель, – її ритуалізм, міфопоетика, есхатологія, загалом дохристиянські культурні реалії у широкому спектрі проявів (від музичних інструментів до традицій кораблебудування), залишалася консервативною. Друга – феодалізований світ, який постав на руїнах Римської імперії. Ці два світи незалежно один від одного відкрили Американський континент [4] (але зробили це в різний час, за різних умов та у відмінних місцях).

Духовним апофеозом і закінченням “героїчної епохи” північних германців є складання поетичних творів Сноррі Стурлусона у XIII ст. (схоже гомерівські епічні твори проводжали ахейську “еру героїв” у вже дорійський час Еллади). Таким чином, із подоланням у XIII ст. останніх європейськіх пережитків Античного світу в його “варварському” вимірі, відбувається активізація процесу “реанімації” класичної Античності, вираженого у феномені Проторенесансу.

Проблемним є визначення у цій моделі місця Східної Римської імперії та сфери східних слов’ян, що в підсумку сприйняли більше ромейських впливів, аніж варязьких, проте культурно належали водночас  до Заходу та Сходу.

Важливо визнати відносну асинхронність процесу зміни епох і подолання субстрату попередньої цивілізаційної моделі. У зв’язку з цим, доречним було б застосувати філософський підхід до окресленої проблематики.

У моделі “осьового часу” К. Ясперса виокремлено феномен і період, що в аспекті нашої проблематики постав як наслідок подолання загальноцивілізаційної кризи після колапсу бронзової доби. “Осьовий час” окреслюють у хронологічних рамках приблизно від часів колапсу бронзової доби до постання елліністично-романської епохи [5]. Стрижнем цього часу було заснування релігійних систем, які б зміцнювали нові цивілізаційні моделі, сприяючи конвергенції. Якщо розширити цю модель, можна простежити такий “осьовий час” від невдалої релігійної реформи Ехнатона (XIV cт. до н. е.), яка хронологічно належатиме бронзовій добі, й аж до часів постання ісламу та створення Арабського халіфату у 632 р.

Зазначимо, що Європа в декількох останніх етапах переходу до наступної моделі історичного поступу відіграє провідну роль, натомість раніше формотворчим для епох протоцивілізаційним та цивілізаційним осередком був близькосхідний регіон (анатолійсько-закавказький, афразійсько-левантійський та месопотамський). Таким чином, арабський цивілізаційний поштовх закорінений у спродукованому Античністю “осьовому часі” та є продовженням монотеїстичного імпульсу, що його надано нашій моделі афразійсько-левантійським світом.

У свою чергу, провідні центри Європи (Еллада) і Східної Азії (Китай) “осьового часу” є відмінними між собою феноменами, і водночас – паралельними проявами цього “осьового часу” в позаблизькосхідних ареалах його вияву. Еллінський та ханський феномени менше репрезентували релігійну оболонку “осьового часу”, при цьому Еллада стала рушієм кардинальних змін у ментальній сфері людини та магістральній лінії розвитку людства загалом, а Китай періоду децентралізації випрацював квазірелігійні системи, одна з яких – конфуціанство, упорядковувала та підтримувала довготривалу центристську модель Чжун-го (Китай), “Серединної держави”. Будистський поштовх у регіоні Непалу, який належав південноазійській зоні стику близькосхідного та східноазійського цивілізаційних кластерів, також сформував квазірелігійну модель. Арабський поштовх, з огляду на це, в запропонованій нами моделі осмислення Античного світу з часів релігійної реформи Ехнатона, продовжує класичну лінію афразійсько-левантійського регіону, репрезентовану постанням низки здебільшого прозелітичних релігій монотеїстичного або дуалістичного характеру (атонізм, юдаїзм, зороастризм, християнство, іслам).

mapoftheworldfromthewestminsterpsalterbritishlibraryc1265_zps04b6ada5
Карта світу, Лондонський псалтир, ХІІІ ст.

У співставленні з єгипетським атонізмом та релігіями авраамічного кореня, іранський зороастризм дещо вибивається з цього переліку через свою специфіку та регіон походження, проте є дотичним до лінії “пророчих” релігій, поява яких є одним із проявів фундаментальних зрушень “осьового часу”. Ця власне не стільки прозелітична, однак безумовно “пророча” релігія, призвела до виникнення маніхейства та метаморфози й переосмислення прадавнього мітраїстського культу. 

Перевтілений синкретичними процесами в Римській імперії, мітраїзм певний час конкурував із християнським віровченням та навіть підготував ґрунт для подальшої християнізації імперії. Імпульс, отриманий персами від мідійських магів, обновив увесь іранський світ. З іранського простору, а саме – з парфянського культурного середовища, випрацювано альтернативну зороастризмові “пророчу” релігію – маніхейство.

Вважаємо, що переламні моменти історії зумовлені не тільки закономірним процесом декадансу та розпаду провідної цивілізаційної моделі-гегемону. Суто антропогенний фактор, як от воля правителя або певного кола осіб, діє, штучно подовжуючи життя моделі, яка зазнає розпаду, через перенесення на новий ґрунт та етнічний осередок. Для прикладу, пізньоантичний Рим практикував метод продовження життя своєї цивілізації згідно з принципом translatio imperii. Вважаємо, що безпрецедентні революційні зрушення, подібні до згаданої релігійної реформи Ехнатона, є, можливо, відповіддю на виклик потреб не загальної маси населення, а лише її прогресивної частини, яка визнавала той факт, що наявна цивілізаційна система з плином часу стане нездатною задовільнити духовні та інші потреби людей.

Якщо наприкінці бронзової доби фундаментальне зрушення було зумовлене процесами, що відбувалися у сфері металургійних технологій (розповсюдження технології виплавки заліза відіграло вирішальну роль у глобальному занепаді цього періоду та загибелі багатьох локальних цивілізацій і культур). Натомість

загибель Античного світу зумовлена більше антропогенними чинниками, при чому провідна роль у цьому належить не імперському декадансу (який, як ми бачили, було подолано за допомогою віднайденого та застосованого римлянами принципу translatio imperii), а власне зовнішній силі – черговій хвилі номадичного завоювання цивілізації осілого типу в Євразії.

Перманентні хвилі номадичних завоювань, а саме туранська (іраномовні кочівники) та алтайська (представники алтайської мовної сім’ї – гуни, монголи), демонструють процес конкуренції між двома вимірами цивілізацій відтворювального господарства – номадичною та осілою, із тенденцією поглинення осілим світом завойовників. Саме степові номади Євразії відіграють цю безумовно руйнівну роль історичному поступі осілого типу цивілізацій Заходу та Сходу. Хоча існують подекуди позитивні наслідки окремих процесів. Для прикладу, це консолідація тимчасово підкорених суспільств, розповсюдження культурних здобутків та удосконалення зв’язків між віддаленими країнами, як от у Монгольській імперії.

Монгольська консолідація та експансія XIІI–XIV ст., за своєю суттю, так само відображає останній рецедивний сплеск Античності – войовниче просування чергових номадів землями осілих цивілізацій засвідчує, що монголи сприйняли та втілили давній імпульс, який походить від індоєвропейських (насамперед іраноарійських номадів, туранців) номадичних етносів, відобразивши давній та закономірний процес, що вже неодноразово відбувався в історичному поступі Євразії. Роль провідника цього імпульсу зухвало прийняв на себе шах Хорезму Ала ад-Дін Мухаммед II (1200–1220) з династії Ануштегінідів [6], проте його плани експансії у Китай для заснування нової та безпрецедентної імперії були порушені хвилею монгольського завоювання. Зухвалість подібних претензій розкривається з розумінням свого роду “паразитарної” сутності держави хорезмшахів. Лише грошовий ресурс, який дозволяв виставляти проти суперників куманів з Дешт-і-Кипчаку, підтримував це “химерне” утворення  [7] .

genghiz-khan-and-his-forces-laying-seige-and-then-attacking-a-walled-city

Водночас, активна діяльність вікінгів у Європі згасає, а монгольський імпульс постає в Азії. Обидва процеси беруть свої початки з античних реалій, і відбуваються близько XIII ст.

Зазначимо, що саме монгольський вираз давнього імпульсу став унікальним досвідом для обох типів цивілізації відтворювального господарства, через нові, тепер середньовічні, умови функціонування суспільств. Попередній тюркський імпульс, провідною силою якого були гуни, розпочав не тільки хвилю чергового переселення етносів, а й став причиною руйнації Античного світу. Східна Римська імперія на Сході та Проторенесанс на Заході залишилися основними носіями Античності європейського походження. Після 1453 р. таким є лише західний феномен, у рамках якого втілення ідеї відродження Античності (у цей час це вже безпосередньо Ренесанс) призводить до переходу до наступного етапу, а саме – Нового часу.

У контексті порушеної проблеми, вважаємо доцільним визначити межі окресленої епохи Середньовіччя, пов’язавши їх із датами подій, за яких відбувся глобальний вплив на увесь подальший історичний поступ. Найчастіше для відмежування Середніх віків від Нового часу пропонують декілька дат.

У 1453 р. під ударами турків відбулося падіння Константинополя, після чого ромеї вже не змогли відновити свою цивілізацію. Падіння Константинополя зумовило майбутнє глобальне протистояння між Заходом і Сходом, а саме – боротьбу дому Габсбурґів, разом з іншими монархіями Європи, проти дому Османів за владу над Європою і Середземномор’ям.

440px-benjamin-constant-the_entry_of_mahomet_ii_into_constantinople-1876
Вступ Мехмеда ІІ в Константинополь

Зауважимо, що завершення Середніх віків, окрім діячів Ренесансу та гуманістів, наблизили особи, інтегровані в європейську монархічну систему влади [8]. У Європі відбувалося розширення панування дому Габсбурґів [9]. Розв’язавши “бургундський вузол”, Максиміліан I Габсбурґ (1508–1519) уможливив отримання представниками його династії ключових престолів того часу – іспанського та імперського. Як відомо, в тогочасній Іспанії відбулися дві події, які кардинально змінили баланс світових сил, а саме: завершення Реконкісти та відкриття Нового Світу (початок Конкісти).

Майбутньому королю Іспанії – Карлу Габсбурґу (1519–1556), судилося забезпечити контроль дому Габсбурґ і його союзників над Новим Світом та іншими колоніями в обох півкулях Землі. Замість девізу “Non Plus Ultra” (далі нікуди) в часи Карла постав девіз “Plus Ultra” (ще дальше). Відомий нам також закид Габсбурґів, що “Австрія повинна правити Всесвітом”[10]. Згодом Карл буде імператором Священної Римської імперії германської нації, яка, як реліктова структура, похідна ще з Темних віків, стане ареною подій, які змінили обличчя всієї тодішньої європейської цивілізації [11].

Реформація тісно пов’язана з постанням гуманістичної сфери, відомої як Ренесанс, тоді як 1492 р. відзначився одразу декількома безпрецедентними подіями на Піренеях, які справили найбільший вплив на подальшу загальнолюдську історію. Завершивши перемогою попередній етап епохального протистояння з афразійсько-левантійським світом, європейці вступили в контакт із досі невідомими цивілізаціями Нового Світу, що стояли на рівні мідно-кам’яної доби (Мезоамерика) та розвинутої бронзової доби (Анди). Це заклало підвалини Конкісти та започаткувало безпрецедентні за масштабами зрушення для світу в майбутньому. Без відкриття Нового Світу неможливим було б переселення протестантів на новий континент і заснування ними згодом передових державних утворень. Отож, з огляду на наведені твердження, вважаємо за доцільне остаточно обрати 1492 р. як найкращу відносну дату закінчення Середньовіччя та початку Нового часу.

Питання колапсу Середніх віків вартує окремого дослідження. XIV ст. відзначилося багатьма кризами [12], які б могли засвідчити близьку загибель тогочасної системи світобудови європейського мікрокосму. Проте, основні риси Середньовіччя перейшли у XV ст. та на початок XVI ст. Можемо запропонувати думку, згідно з якою руйнівна енергія системи, яка прямує до колапсу, була переспрямова на Новий Світ, де було стерто цілі цивілізації.

0_48abd_c129a0c1_xl

Запропонований свого часу термін “Темні віки” використовується також для позначення перехідного етапу між колапсом бронзової доби та раннім залізним віком, коли “затемненням” зумовлено нестачу власне історичних свідчень про тодішні процеси. У цьому контексті Середні віки справді відіграють роль медіатора для подолання кризи античної світобудови й провідника, що оперує монотеїстичними системами в наступний період людської історії. Він нібито має відродити цю втрачену Античність, натомість формує мікрокосм, уже практично незалежний від аграрної основи – світ прямує і вступає до індустріального, високотехнологічного та технократичного, інформаційного вимірів.

Отже, з огляду на відверту спекулятивність самого терміну “Середні віки”, запропонованого гуманістами, та деяку недоречність, на нашу думку, об’єднання т. зв. Темних віків і Середніх віків,

пропонуємо остаточно розмежувати виокремлені раніше періоди та послуговуватися замість одного середньовічного періоду двома самодостатніми: власне Темні віки (V–VIII / IX / Х ст.) та Середні віки (Х–XV / XVI ст.). Перший період, за своєю суттю, і є “середніми віками” (перехідним етапом).

Для начебто Середніх віків, на нашу думку, доречно було б запропонувати варіанти альтернативного найменування, які б краще відображали їхню суть і не підкреслювали уявну перехідну функцію останніх. Альтернативною могла б стати назва “Феодальний вік”, або навіть “Готичний вік”.

Якими ж є основні критерії такого розмежування? Темні віки, перехідний етап, передує формуванню нової епохи як відповіді на виклик загибелі попереднього цивілізаційного типу. Він нерозривно пов’язаний як і з уже завершеним, так і наступним періодом. Середні ж віки – особлива епоха із власною завершеною структурою, за своєю суттю самодостатня відокремлена цивілізація, заснована на опосередковано залежних від попередніх часів моделях. Хоча Темні віки є системним явищем і завжди – конкретним наслідком історичного процесу зростання та занепадання цивілізаційних спільностей, ця назва (“Темні віки”) засвідчує колапс Античного світу. Таким чином, на відміну від використовуваної назви, термін “Середні віки” увиразнив би природу саме цього періоду між V–VIII / IX / Х ст. Варто звернути увагу не тільки на аспект збереження уламків минулого світу, а й на те, що в ньому розпочато ґенезу нової цивілізаційної спільності. Гуманісти ж штучно об’єднали ці два періоди. Попри всю претензійність такого кроку,

наголошуємо на доцільності розмежування Темних віків (що постають як окремий перехідний період із падінням Західної Римської імперії у V ст.) від Середніх віків, зі збереженням поділу на Раннє Середньовіччя (VIII–Х ст.), Високе Середньовіччя (Х / XI–XIII ст.) та Пізнє Середньовіччя (XIV–XV / XVI ст.).

Вважаємо, що термін “Темні віки” є дещо застарілим, однак нами він був обраний для позначення т. зв. Раннього Середньовіччя, позаяк саме запропонована назва більше відокремлюватиме позначуваний період від епохи, яка, на нашу думку, є безпосередньо Середніми віками.

Вважаємо, що поняття “Раннє Середньовіччя” краще відповідає тому короткому періоду, який припадає на VIII–Х / XI cт., коли відбувається процес формування довершеної феодальної системи (виникнення бенефіцій, алодів, лену, феодів). Стверджуємо, що саме це є визначальним фактором у поділі Темних та Середніх віків.

the-decameron-art-by-sandro-botticelli-1482-83
Сандро Ботічеллі “Декамерон”

Як вказує П. Андерсон, деякі елементи феодалізму походять з античного минулого, виникаючи з синтезу римського та германського світів, проте довершеної форми набувають у каролінзький період. Дослідник також зазначає, що наприкінці IX ст. виникає сам термін “feudum”, а європейський ландшафт вкривається системою замкових укріплень задля захисту власних земель та протистояння навалі ще не інтегрованих у нову модель “варварів”, яких сприймають “людьми минувшини” – вікінгів та мадярів. Інститут Церкви історик вважає цивілізаційною надбудовою Античності [13].

Що ж, на нашу думку, крім дуалістичності та синтетичності перших століть після падіння Західної Римської імперії, може фундаментально утвердити розмежування між Темними віками та Середніми віками? На Сході виникнення ісламу завершує головний античний імпульс, породжений “осьовим часом”. При цьому Велике переселення народів закладає нову етнічну карту Європи та Азії, яка упродовж наступного тисячоліття і майже до ХХ ст. зазнає мало змін. Процеси, які відбувалися в арабському середовищі до VII ст., формували нові реалії Сходу, однак вони наслідували античну тенденцію. У VIII ст. Європа відзначалась первинними процесами постання дорозвинутої феодальної системи. Зауважимо, що зазначені світи між собою активно контактували, й це сприяло їхньому цивілізаційному розвитку.

Знову ж, з огляду на наведені факти, Темні віки не можна вважати приналежними ні до Античного світу, який практично до XIII ст. існував лише у рецидивних проявах та сплесках, ні до європейського Середньовіччя, яке в цей період існувало в зародку. Початки Проторенесансу в XIII ст. підтверджують остаточний розрив із Античністю, позаяк сама суть цього феномену в подальшій його ґенезі полягала у віднайденні та відтворенні античних здобутків.

З огляду на наведені твердження, наголошуємо, що Темні віки однозначно мають дуалістичну природу і є окремим періодом перехідного характеру, який замикає “осьовий час” на Сході та формує прообрази майбутніх реалій Європи, водночас спрямовуючи у майбутнє образи зниклої реальності.


 THE PROBLEM OF THE DARK AGES AND THE MIDDLE AGES DEMARCATION

Kyrylo STEPANYAN

 This article outlines the problem of basic criteria definition to mark out respectively the certain periods of historical development which have identified the further changes mainly in ethno-cultural and geopolitical aspects. It is also an attempt to describe the major landmarks of the periods that is to list the tendencies, processes and phenomena supporting an ethnic groups relationship and interaction and the cultural patterns characterizing the particular epoch. Author attempts to define the consistent patterns which are looked through the collapse phenomena of the previous local and global civilizational systems with the following epochal scale changes. On the bases of interdisciplinarity, this is an effort to determine the nature of such phenomena, specifically Karl Jaspers’ theory of “axial age”.

Keywords: The collapse of the Ancient World, the Dark Ages, the transition period, the Middle Ages, Humanism, the Renaissance, the feudal system, Karl Jaspers’ theory of “axial age” Reconquista, Conquista.


ПРИМІТКИ

  1. Новая история / под. ред. А. Нарочницкого. – Москва, 1986. – С. 5.
  2. Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого / Жак Ле Гофф. – Москва, 2001. – С. 31–38.
  3. Историография античной истории / под. ред. В. Кузищина. – Москва, 1990. – С. 23.
  4. Ингстад Х. По следам Лейва Счастливого / Хельге Ингстад. – Ленинград, 1969. – С. 12.
  5. Ясперс К. Смысл и назначение истории / Карл Ясперс. – Москва, 1991. – С. 32.
  6. Бартольд В. Утверждение ислама / Владимир Бартольд. // Альманах “Арабески истории”. – Москва, 1996. – Вып. 5–6. – С. 306.
  7. Гумилёв Л. Тысячелетие вокруг Каспия / Лев Гумилёв. – Москва, 2007. – С. 364–367.
  8. Чистозвонов А. Реформация как фактор германской истории XVI в. / Александр Чистозвонов. // Средние века. – Вып. 48. – Москва, 1985. – С. 93–94.
  9. Грёссинг З. Максимилиан I / Зигрид Грёссинг ; пер. с нем. Е. Каргина. – Москва, 2005. – С. 67–68.
  10. Грёссинг З. Максимилиан I… – С. 37.
  11. Прокопьев А. Германия в эпоху религиозного раскола: 1555–1648 / Алексей Прокопьев. – Санкт–Петербург, 2002. – С. 8.
  12. Такман Б. Загадка XIV века / Барбара Такман. – Москва, 2013. – С. 7–11.
  13. Андерсон П. Переходы от античности к феодализму / Перри Андерсон ; пер. с англ. А. Смирнова. – Москва, 2007. – С. 110, 121, 128–130, 135, 136.

Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

 

Advertisements

One thought on “ДО ПРОБЛЕМИ ВЖИВАННЯ ТЕРМІНІВ “ТЕМНІ ВІКИ” ТА “СЕРЕДНІ ВІКИ”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s