Віктор Мельник. ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА

ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА

ПОЛИТИЧЕСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ МАГДЕБУРГСКОГО ПРАВА

POLITICAL ANTHROPOLOGY OF MAGDEBURG LAW


 Автор  Мельник Віктор Мирославович – політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики


 

Доповідь, що була виголошена В. М. Мельником у м. Бар 9 вересня 2016 року на пленарному засіданні ІV Міжнародної науково-практичної конференції “Барська земля Поділля: європейська спадщина та перспективи сталого розвитку”.

      У статті розкривається авторський погляд на перспективи політико-антропологічного дослідження магдебурзького права. Аналізується формування специфічної української традиції міського та місцевого самоуправління. Підкреслюється наявність давніх традицій українського міського устрою.

      Ключові слова: місто, магдебурзьке право, місцеве самоуправління, міський устрій, політична антропологія, міська політична культура.

 


4
В. М. Мельник дарує свою книжку голові Вінницької обласної ради А. Д. Олійнику

 

      Проблематика магдебурзького права в Україні, навіть при наявності великих і досить глибоких праць з цього приводу, ще й досі вражає своєю нерозробленістю. Питання поширення в Україні магдебурзького права на межі середньовіччя та нового часу змушує нас замислитись не тільки над рецепцією норм так званого “німецького права” в українських містах, але й над традиціями міського устрою в Київській Русі.

      Політико-антропологічний аналіз магдебурзького права (“магдебурії” за термінологією В. Д. Отамановського) є надзвичайно актуальним у контексті як політологічної теорії, так і сучасної політичної практики. Перетворення магдебурзького права в об’єкт дослідницької уваги політичної антропології продиктовано новим підходом до визначення цього вчення. Наприклад, ми пропонуємо охарактеризувати політичну антропологію як науку про ідейний та ідеологічний розвиток традиційних форм політичного устрою в історичному процесі, що мають безпосереднє відношення до сучасного стану політичної практики на рівні етносу та держави. Враховуючи, що магдебурзьке право однозначно слід віднести до переліку історичних форм місцевого самоврядування, то зв’язок “магдебурії” з політичною антропологією тут очевидний.

      Вперше вивчення проблематики місцевого самоврядування у політико-антропологічній інтерпретації було нами запропоновано у монографії “Нариси з теорії соціокультурної антропології”. При цьому, ми розглядали різноетнічні та різнодержавні форми місцевого самоврядування та намагались віднайти єдині закономірності для його характеристики і типологізації на цивілізаційному рівні [12].

      Важливе значення для введення нами проблематики історії місцевого самоврядування у політико-антропологічний дискурс відіграла фундаментальна монографія М. Ю. Брайчевського під назвою “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі” [4]. Ця праця стала першим українським синтетичним досвідом у сфері системного викладу політичної історії Київської Держави. Її політологічне та історико-юридичне значення важко переоцінити. М. Ю. Брайчевський переконливо довів, що Київська Русь мала власне міське право, яке було детерміновано специфічним характером географічного положення і торгівельної взаємодії на перетині Сходу та Заходу. Концепцію Брайчевського ми можемо назвати “теорією паралельного розвитку”. Суть цієї теорії полягає у формуванні руської політико-правової системи під перехресними впливами Європи та Азії. Так, наприклад, генезу київсько-руського феодалізму М. Ю. Брайчевський розглядає невід’ємно від еволюії західноєвропейської феодально-ленної системи.

      Значною мірою ми повинні завдячувати Брайчевському і формуванням геополітичної теорії публічного права. При цьому, міська політична культура як індикатор цивілізаційної спроможності етнічного організму була виведена Брайчевським на перший план.

      М. С. Грушевський також приділяв велику увагу політичній урбаністиці у своїй монументальній “Історії України-Руси” [5]. Однак, для нас більший інтерес становить його магістерська дисертація — “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя” [6]. Брайчевський активно використовував дослідження Грушевського. Ми також використовували його роботи під час написання двох монографій і мали змогу грунтовно дослідити логіко-історичну схему видатного українського історика [12; 13]. Місто для Грушевського — це в першу чергу етап. Він розуміє міську історію як черговий етап у житті кожного окремого етносу, що наступає в результаті соціально-економічної еволюції. Тобто міське життя заміняє собою життя сільське. У подальшому цей погляд був чітко окреслений в першому томі “Історії України-Руси” [5].

      У розумінні причин зародження міста і “природи міської культури” існує багато спільного між Грушевським і класиками марксизму. Наприклад, А. К. Швидько підкреслює: “Причину зародження міст у всесвітньо-історичному процесі сформулювали К. Маркс і Ф. Енгельс, що називали цією причиною другий великий етап розподілу праці — відокремлення ремесла й торгівлі від землеробства” [19, c. 55].

      Точка зору К. Маркса та Ф. Енгельса досить раціональна. Зародження міста як географічного явища (Л. Гумільов називав місто частиною антрополандшафту) відбулось у поєднанні геокліматичних чинників із економічними. Місто — яскравий приклад зародження економічного життя в лоні географічного положення.

      Сприятливе природно-географічне розташування — найголовніша умова появи міста. Саме воно зумовлює позитивні перспективи подальшого економічного розвитку. Перефразовуючи марксистів, ми можемо охарактеризувати географію як базис, а економіку як надбудову. Проте умови історичного процесу, котрий ми також визначаємо як процес природний, можуть значно змінювати антрополандшатфні причинно-наслідкові схеми. Так, у Речі Посполитій розбудова міст часто відбувалась за політичними мотивами. Наприклад, міста Поділля (Вінниця, Бар, Кам’янець-Подільський) розбудовувались та укріплялись в першу чергу як прикордонні оборонні пункти. Економічні інтереси тут стояли на другому місці. Аналіз такого випадку здійснено нами у монографії “Оборонні укріплення міста Вінниці” [13]. Утім, не слід забувати, що це лише один локальний приклад подібного виключення із правил.

      Зародження міста — проблема історична та соціологічна. Нас же цікавить міський устрій як політико-правова категорія. Грубо кажучи, політична антропологія повинна відштовхуватись від міського права. Час існування, рамки еволюції та письмові пам’ятки міського права дають можливість свідчити про наявність або відсутність певного цивілізаційного рівня у того чи іншого етнічного організму [10].

      Беручи до уваги методологію Н. Амельченко, що була висловлена у статті “Міф та нація — переплетення філософського та політичного дискурсів”, ми можемо визначити також грані використання міської культури як політичного міфу в етнонаціональному житті [1, c. 55-60]. Раннє або пізнє зародження міста з усіма його політико-правовими атрибутами відіграє важливу роль у становленні етнічної психології. За Л. Гумільовим — це типовий приклад впливу антрополандшафту на характер і перебіг етнічної історії.

 2

В. М. Мельник під час виголошення доповіді

      Українська історія демонструє нам яскраві і надзвичайно цікаві з точки зору політолога сторінки розвитку місцевого самоврядування. М. Ю. Брайчевський довів існування унікальної міської політичної культури за часів Київської Русі. М. С. Грушевський намагався розширити рамки правової історії українського міста ще далі. Його слідами пішов також юрист та історик, дослідник церковної історії Матвій Стахів, який у книзі “Христова Церква в Україні” наводив факти правової організації міського життя в антському та полянському племінних союзах під час їхньої конфронтації із Візантійською імперією [17]. Професор Василь Мельник — автор дослідження “Рання етнічна історія південних слов’ян” підкреслював елементи “автохтонного” місцевого саморядування у білих хорватів, уличів і тиверців [14].

      Отже, міста існували на теренах сучасної України ще задовго до появи магдебурзького права. Політична культура міст Київської Русі була сформована під впливом геополітичного положення країни і характеризувалась запозиченням як західних (римсько-германських), так і східних (візантійсько-хозарських) правових звичаїв. При цьому, рецепція норм писаного права відбувалась під жорстким контролем звичаєвого права. Після остаточного прийняття християнства у 988 році звичаєве право було змушене перебудуватись і витворило надзвичайно цікавий симбіоз слов’янського світогляду зі східним римським правом. Християнізація руського звичаю змінила орієнтацію міської культури. Християнізація також призвела до пожвавлення економічних відносин із заходом.

      Так чи інакше, але руське міське право існувало. Магдебурзьке право не було першою урбаністичною правовою традицією на українських землях. Однак, перейняття і тривалий досвід користування магдебурзьким правом українськими містами змінили соціально-політичне обличчя всієї системи київсько-руського місцевого самоврядування. Магдебурзьке право витворило європейський характер української міської культури. Те, що магдебурзьке право так добре прижилось в непростих умовах української історії, свідчить про наявність хорошого грунту, на якому воно проросло та українізувалось.

      Н. О. Білоус дає таке визначення магдебурзькому праву: “Магдебурзьке право — найбільш поширений у містах Центрально-Східної Європи варіант німецького права (лат. Ius theutonicum), що виник у 12 столітті в м. Магдебург (Німеччина). Незалежно від терену свого побутування, це право означало: міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні органи — раду і лаву або дідичного війта, спадкоємне і відчужувальне право на міську нерухомість на певних умовах, постійний чинш як феодальну ренту, свободу вибору занять (у сфері торгівлі або ремеслі)” [2].

      Політичну антропологію тут цікавлять наступні питання:

      а) організація міського самоврядування із судочинством у порівнянні з попередньою київсько-руською традицією;

      б) порівняння досвіду функціонування виборних органів за магдебурзьким правом із сучасними політичними та конституційно-правовими інститутами;

      в) право міської автономії та його уроки в умовах сучасної децентралізації.

      Міське самоврядування та судочинство — правова основа міста. Загалом, місто — це політико-юридична категорія [8]. Його організація та функціонування потребує кодифікованого права, тоді як селянсько-хуторянський спосіб життя може регулюватись виключно звичаєм. За часів Речі Посполитої міське самоврядування було аналогом місцевого самоврядування, оскільки право автономного здійснення влади, у тому числі політичної, не розповсюджувалось на села.

      Справжньою заслугою магдебурзького права ми вважаємо народження сучасної системи місцевого самоврядування. По суті, система “рад” в Україні (“радянське управління”) була заснована не в 1917 році, а з моменту розповсюдження магдебурзького права на українських теренах за часів Галицько-Волинського князівства (королівства) та Королівства Польського. Еволюція магдебурзького права на місцевому київсько-руському та галицько-волинському грунті закріпила класове розшарування українського суспільства і психологічно підготувала Люблінську унію 1569 року.

      Народження Речі Посполитої в умовах розвитку магдебурзького права заклало початок громадянської свідомості в Україні. Міська верхівка бажала отримати власний привілей на міське самоврядування. Потяг до самостійного здійснення політичної влади у містах став причиною народження громадянства Речі Посполитої як прообразу сучасного громадянського суспільства. Основою цього нового класу “громадян” стали шляхта і міщани.

      Річ Посполита заклала нерозривний зв’язок між місцевим самоврядуванням і усвідомленням громадянського обов’язку у політичній психології українців. Це важливо з точки зору політичної антропології і як момент народження українського громадянського суспільства (починаючи з 1569 року), і як перше в історії усвідомлення українцями власного громадянства, і як формування специфічної української політичної традиції відцентрового руху. Найбільший вплив на подальшу політичну історію магдебурзьке право здійснило саме в Україні.

      Самоврядування перетворюється у політико-антропологічну проблему тоді, коли воно має традиційний, звичаєвий характер і відображене на рівні етнічної психології. Традиції сучасного українського самоврядування, атомістичні тенденції, відцентрові рухи — все це бере початок у запровадженні магдебурзького права та його швидкому розповсюдженні після Люблінської унії 1569 року.

      Ми вважаємо дуже цікавим і потрібним дослідженням — книгу А. С. Камінського “Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура”, що є новим словом в історико-політологічному контексті тлумачення проблематики громадянства та місцевого самоврядування [9]. Вихід у світ книжки професора Люблінського університету Анджея Сулими Камінського під редакцією знаного українського професора Наталі Яковенко став справжньою подією не тільки для істориків, але і для політологів. Перш за все, варто наголосити на тому, що автор, слідуючи за славною традицією Єжи Гедройця, піддає нищівній критиці польські імперські амбіції відносно “Східних кресів”. На цьому фоні він створює власну концепцію політико-правового розвитку державності Речі Посполитої як уособлення всіх націй, що проживали на її теренах.

 565
В. М. Мельник разом з кореспондентом Роман Григор’євим

      На наш погляд, головна ідея книги полягає у демонстрації історичної традиційності демократичних тенденцій державного управління та місцевого самоврядування на теренах Польщі, Литви, Білорусії та України. Автор, шляхом детального аналізу політичних подій, пропонує нове розуміння шляхетського стану Речі Посполитої — громадянське. Для Камінського шляхта — це громадяни. Основний лейтмотив шляхетського життя — постійна боротьба за власну свободу, за так звані “золоті вольності”. На відміну від традиційної польської історіографії, Камінський називає цю боротьбу найбільшим здобутком державності Речі Посполитої. На його думку, вона могла відбуватись лише в умовах міцної громадянської свідомості шляхти.

      Річ Посполита має буквальний переклад як “спільна справа”. Отже, автор демонструє історичний процес усіх народів Речі Посполитої як стан перманентної боротьби громадянського суспільства (шляхти) за спільну справу. Таке сприйняття ролі шляхти повністю руйнує також і усталений канон української (а насправді всієї пострадянської) історіографії.

      У вступі професор Камінський аналізує головні аспекти нового сприйняття шляхти. Він проводить багато паралелей із так званим “сарматизмом”, вважаючи цю етногенетичну концепцію виявом східноєвропейського демократизму. Традиції релігійної толерантності і місцевого самоврядування Камінський навіть ставить у приклад сучасним політикам Європейського союзу [9].

      У перших розділах відображено становлення Речі Посполитої як держави та формування демократичних традицій її управління. Автор навіть наводить власну дату остаточного оформлення польського громадянського суспільства — 1505 рік, коли було прийнято сеймову конституцію “Nihil novi”. Він позитивно оцінює Люблінську унію 1569 року і загалом позитивно ставиться до рішень Берестейського собору 1596 року. Однак, роль українців в історії Речі Посполитої Анджей Камінський вважає недооціненою, навіть забутою. Він називає українців одним зі стовпів Речі Посполитої і дуже жалкує, що не було реалізовано положень Гадяцької унії 1658 року про створення Речі Посполитої Трьох Народів вкупі з Великим Князівством Руським. Останні розділи присвячені поступовому занепаду держави, який скінчився її остаточним поділом у 1795 році. Цей занепад професор Камінський вважає однією з найбільших історичних та політичних трагедій Європи [9].

      Отже, А. С. Камінський акцентує саме на місцевому самоврядуванні, що за допомогою магдебурзького права оформило специфічне річпосполитське громадянське самоусвідомлення. Камінський вважає, що логічним, у політологічному контексті, завершенням процесу розвитку цього громадянського суспільства мало стати утворення поряд з Польщею та Литвою також українського автономного утворення в складі Речі Посполитої.

130325123920195321_f0_0

      Ми називаємо політичну антропологію доктриною позитивної або негативної взаємодії людини і традиції, що безперервно супроводжує життя етносів та держав [15]. Наприклад, для А. С. Камінського позитивною взаємодією людини і традиції на прикладі Речі Посполитої був безперервний потяг до свободи, постійного збільшення цієї свободи у політичному аспекті за рахунок зменшення сили центральної влади. Тобто, якщо слідувати за логікою Камінського, то магдебурзьке право лише вдало пристосувалось на підходящому грунті спільного для всіх народів Речі Посполитої етнопсихологічного потягу індивідуальної та общинної свободи.

      У контексті методології, великий інтерес для нас представляє стаття А. К. Швидько з приводу історіографії магдебурзького права [20]. Праця радянського дослідника яскраво виділяється на загальному пристосуванському фоні своєю глибиною і критичним ставленням до джерел. Цікаво, що автор посилається також і на “буржуазно-націоналістичних” українських вчених — В. Б. Антоновича, М. Молчановського, М. Василенка, В. Д. Отамановського. Враховуючи, що останній постраждав від більшовиків, стаття дійсно була відкриттям для тогочасної радянської науки. Вона знайомила і навіть сьогодні знайомить читача з маловідомими сторінками “буржуазної” історіографії магдебурзького права.

      Звернення до статті А. Швидько не випадкове. На наш погляд, вона є першою в українській історичній науці спробою охарактеризувати існуючі інтерпретації магдебурзького права. Розпочинається стаття цитатою із книги відомого німецького юриста-історика Г. Белова “Міський устрій та міське життя середньовічної Німеччини” (1912), в якій Белов підкреслює відсутність у слов’ян традицій міського самоуправління взагалі і приписує їх появу рецепції магдебурзького (німецького) права [2]. Г. Белов, зокрема, зазначав: “Найточнішою копією німецьких міст є міста Східної Європи. Сусідні слов’янські держави не створили власного міського устрою, перейнявши його цілком у німців… На теренах Подільської, Волинської та Київської областей аж до XVIII ст., а формально і до століття ХІХ (до 1831 року), панувало міське право, котре створили німецькі міщани доби середньовіччя” [2, c. 18-19]. Аналогічних поглядів притримувався і польський історик-юрист С. Кутшеба. Він зазначав: “Польща не розвинула власних міст поступово, генетично, з тих первісних зародків, якими були “передмістя” і торги, але навпаки відчувши у них потребу, вона перейняла із заходу форми, що вже давно були там напрацьовані” [20, c. 126]. Саме С. Кутшеба став першим серед слов’янських вчених теоретиком “механічного перенесення німецького права на землі Східної Європи”. Його, на наш погляд, слід також вважати основоположником концепції позитивної інтерпретації ролі магдебурзького права в політико-економічній еволюції міського устрою.

      Попередній аналіз уже показав, що твердження Белова та Кутшеби не мають під собою серйозного грунту. М. Ю. Брайчевський і М. С. Грушевський впевнено довели наявність свого власного міського устрою ще в Київській Русі, тоді як А. С. Камінський підкреслював, що магдебурзьке право не створило міський устрій у Речі Посполитій, а лише модифікувало наявні політико-правові традиції. Наявність власної міської культури у Польщі ми відзначали також у нашій монографії “Етноісторичні аспекти становлення польської нації” [14].

      Аналізуючи погляди Г. Белова та С. Кутшеби, А. К. Швидько тут же звертається до концепції В. Б. Антоновича, який критикував Г. Белова, посилаючись не лише на дуже “сильне” звичаєве право Київської Русі, але і на наявність кодифікованого “писаного права” у Київській Державі. Швидько підкреслює, що Антонович вбачав у магдебурзькому праві негативний фактор, який знищив в українських містах традиції міського самоуправління. Антоновича також активно підтримував І. Каманін. Останній зазначав: “магдебурзьке право створило у містах самоуправління ремісничого і торгівельного станів, економічна нерівність членів якого ставила одну частину населення в залежність від іншої і давала в результаті те, що влада в місті зосереджувалась в руках небагатьох багатих родин і переходила від батьків до дітей” [20, c. 126].

      Слід підкреслити, що у 1920-х роках ідеї Антоновича і Каманіна розвивали також Д. Щербаківський, М. Василенко та І. Черкаський. Еволюція історико-правової школи Володимира Антоновича заклала підвалини для сучасного антропологічного аналізу магдебурзького права. Точка зору Антоновича базувалась саме на “звичаєвій” невідповідності німецької та руської правової традицій. Він вважав, що поява на теренах колишньої Київської Русі німецького купецтва та його активна участь в соціально-економічному житті Східної Європи призупинили активний розвиток руського права. При цьому, В. Б. Антонович наголошував на тому, що міське право було такою ж рівноцінною його складовою, як і право звичаєве.

      Разом із тим, М. Н. Петровський писав: “Головна цінність магдебурзького права була в тому, що жителі міста, котрі займалися промислами і торгівлею, звільнялись від юрисдикції місцевих старост та підпорядковувались німецькому міському праву… цілком зрозуміло, як важливо було для міського населення, для розвитку міської промисловості і торгівлі це магдебурзьке право і як воно сприяло заселенню міст, а також їхньому економічному підйому” [18, с. 302]. Разом з Петровським, позитивний характер магдебурзького права відзначали К. Г. Гуслистий і білоруський дослідник З. Ю. Кописький. Однак, А. К. Швидько вважає, що “М. Н. Петровський дещо перебільшував роль і значення магдебурзького права, вважаючи, що міське населення нібито повністю звільнялось від влади королівських намісників і багатих землевласників” [20, c. 126].

      У запропонованому нами дискурсі, надзвичайно важливим є використання праць українського юриста А. П. Ткача. Праця останнього під назвою “Історія кодифікації дореволюційного права України” була видана Київським державним університетом ім. Т. Шевченка в 1968 році. Слідуючи за працею Ткача, А. К. Швидько ставить питання про вироблення на основі синтезу звичаєвого права, руських традицій і німецького права специфічного “українського феодального права” [20, с. 130].

      В. Д. Отамановський називав магдебурзьке право “юридичним оформленням економічних відносин” [16]. Отамановський оцінював вплив магдебурзького права на соціально-політичне життя українських міст загалом негативно, але підкреслював окремі позитивні моменти. Німецьке право створило передумови для виникнення міського патриціату — олігархії. Однак, разом із тим, воно зумовило розвиток самоврядування в Україні за європейським зразком. Отамановський, вступаючи в полеміку з Г. Беловим, також підкреслював, що до магдебурзького права в Україні існував власний самобутній устрій [16]. Отож, Швидько окреслює досвід української історіографії магдебурзького права наступним чином: 1) полеміка Антоновича і Отамановського з Г. Беловим; 2) відсутність надто позитивних оцінок магдебурзького права серед українських вчених.

      Так чи інакше, але магдебурзьке право було самобутнім явищем на українських землях. Запозичене з германського писаного права, магдебурзьке право українізувалось і виробило специфічну українську традицію місцевого самоврядування. Це один із яскравих прикладів того, як право та психологія у своїй взаємодії програмують подальшу політичну традицію на багато століть. Момент цього програмування і є найцікавішим у політико-антропологічному дискурсі.


 

ПРИМІТКИ

  1. Амельченко Н. Міф та нація — переплетення філософського та політичного дискурсів. / Н. Амельченко. // Філософська думка. — 2003. — №6. — с. 50-75.
  2. Белов Г. Городской строй и городская жизнь средневековой Германии. / Г. Белов, под редакцией Д. Петрушевского. — М., 1912.
  3. Білоус Н. О. Магдебурзьке право. / Н. О. Білоус. // Енциклопедія історії України: том 6. — К.: Наукова думка, 2009. — 790 с.
  4. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. / М. Ю. Брайчевський. Вибране. Т. 1. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. — 720 с.
  5. Грушевський М. С. Історія України-Руси: том 1. / М. С. Грушевський. — К.: Наукова думка, 1991. — 650 с.
  6. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. / М. С. Грушевський. — К.: Наукова думка, 1991. — 542 с.
  7. Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. / Л. Гумилев. — М.: Айрис-пресс, 2011. — 736 с.
  8. Гутнова Е. В. Историография истории средних веков. / Е. В. Гутнова. — М.: Высшая школа, 1974. — 400 с.
  9. Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. / А. С. Камінський. — Київ: Наш час, 2011. — 263 с.
  10. Ключевский В. О. Терминология русской истории. / В. О. Ключевский. Сочинения в девяти томах: том 6. — М.: Мысль, 1989. — с. 94-107.
  11. Коршук Р. М. Етнополітологія. / Р. М. Коршук. — К.: Алерта, 2011. — 200 с.
  12. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: ТОВ “Вінницька міська друкарня”, 2015. — 552 с.
  13. Мельник В. М. Оборонні укріплення міста Вінниці. / В. М. Мельник. — Вінниця: ТОВ “Вінницька міська друкарня”, 2015. — 96 с.
  14. Мельник В. М. Етноісторичні аспекти становлення польської нації (Рання етнічна історія поляків). / В. М. Мельник. — Вінниця: Друкарня ВНМУ ім. М. І. Пирогова, 2016. — 44 с.
  15. Мельник В. М. Традиціоналізм і політична антропологія. / В. М. Мельник. // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Історія. Філософія. Політологія. Збірник наукових праць. – Одеса: Фенікс, 2014. – Випуск №8. – с. 123-127.
  16. Отамановський В. Д. Вінниця в XIV-XVII століттях: історичне дослідження. / В. Д. Отамановський. — Вінниця: Континент-Прим, 1993. — 462 с.
  17. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596. Нарис історії Української Католицької Церкви. / Матвій Стахів. — Львів: Видавниче підприємство “Стрім”, 1993. — 586 с.
  18. Петровський М. Н. Надання Ніжину магдебурзького права у 1625 р. / М. Н. Петровський. // Чернігів і Північне Лівобережжя. — К., 1928. — с. 302.
  19. Швидько А. К. Проблемы социально-экономического развития феодальных городов Украины в украинской советской историографии. / А. К. Швидько. // Вопросы отечественной историографии и источниковедения: Сборник научных работ. — Вып. 2. — Днепропетровск: Днепропетровский государственный университет, 1975. — с. 51-66.
  20. Швидько А. К. Советская историография о сущности и роли немецкого права в городах Украины XV-XVIII вв. / А. К. Швидько. // Вопросы германской истории и историографии: Сборник научных статей. — Вып. 3. — Днепропетровск: Днепропетровский государственный университет, 1975. — с. 125-136.

 

 


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One thought on “Віктор Мельник. ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s