Віктор Мельник. НАЙСТАРІША РЕСПУБЛІКА: ПРАВОВА СИСТЕМА САН-МАРІНО ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ДО НОВОГО ЧАСУ

НАЙСТАРІША РЕСПУБЛІКА: ПРАВОВА СИСТЕМА САН-МАРІНО ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ДО НОВОГО ЧАСУ

THE OLDEST REPUBLIC: LEGAL SYSTEM SAN MARINO FROM THE MIDDLE AGES TO MODERN TIMES

СТАРЕЙШАЯ РЕСПУБЛИКА: ПРАВОВАЯ СИСТЕМА САН-МАРИНО ОТ СРЕДНЕВЕКОВЬЯ К НОВОМУ ВРЕМЕНИ


В._М._Мел_ник_у_Музеi_Гет_манства

Автор Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики. 

Контакт melnyk_science@mail.ru 

 


 

      Сан-Маріно — це зменшена копія Італії. Сан-Маріно — найстаріша республіка Європи та одна з найстаріших республік у світі. Станом на 2011 рік населення Сан-Маріно складає 32 075 осіб, тоді як у 1987 році сан-марінців було всього 22 тисячі чоловік. Варто, однак, підкреслити, що близько 15 тисяч сан-марінців постійно проживає за кордоном. Найбільші “колонії” вихідців з цієї найменшої республіки (площа Сан-Маріно — 61 кв. км, тоді як загальна протяжність кордонів — 38 км) знаходяться в Італії, Франції і США.

      Історик і міжнародник В. Н. Дахін зазначає: “Недра республіки надзвичайно бідні на корисні копалини… Санмарінська економіка — яскравий приклад створення сучасного господарства навіть в надзвичайно обмежених масштабах країни. В структурі національного доходу перше місце займає машинобудування, друге — хімічна промисловість і далі — будівництво, швейна промисловість, добре налагоджена індустрія туризму і, нарешті, сільське господарство”. Отже, в порівнянні з Україною економіка Сан-Маріно, в першу, чергу промислова, тоді як сільське господарство знаходиться на останньому місці. Дахін пише: “Базою для інтенсивного розвитку є сильні корпоративний і державний сектори”.

san-marino-na-karte-italii

      Сан-Маріно, хоч і маленька країна, але є яскравим прикладом для України. Сан-Маріно — це один із найбільш гармонічних прикладів вдалого поєднання корпоративного і державного секторів у економіці. Гармонія між корпоративізмом і державним сектором забезпечує рівень ВВП в 44 605 доларів США  на душу населення. Вона підкріплена міцним і стійким конституційним законодавством, що виступає у масовій свідомості єдиним і головним регулятором суспільних відносин.

San_Marino_CIA_map

      Сан-Маріно веде своє історичне коріння від общини вільних християн, яку заснував коло гори Титано. Заснував її виходець з теренів Далмації (сучасна Хорватія, околиці Дубровника) по імені Маріно. Ця община зуміла функціонувати незалежно від римського імператора і Римського Папи. Уже за свого життя керівник общини під горою Титано — Маріно був визнаний “святим”. Цей факт знаменував католицизацію вільної общини, котру в документах Римського Папи почали іменувати “Сан-Маріно”.

Marino_als_steinhauer
Святий Марино, охоронець та засновник Сан-Марино

      Вперше “народ Сан-Маріно та його замки” згадуються в буллі Римського Папи Гонорія ІІ від 1126 року. В. Н. Дахін підкреслює, що булла Гонорія ІІ означала визнання Сан-Маріно офіційним Римом в якості військового та, що важливо, громадянського центру. ХІІ століття знаменувало собою перетворення вільної християнської общини Сан-Маріно в “комуну Сан-Маріно”.

      Отже, від ХІІ століття Сан-Маріно (невелике місто з околицями, всіяне оборонними замками) розвивається як підопічна Римському Папі, але незалежна від навколишніх середньовічних правителів, комуна. Комуна ж, як нам відомо, в сучасній Італії є найменшою адміністративно-територіальною одиницею. Комуна — це форма самоорганізації і локального самоврядування та аналог сучасної української “територіальної громади”.

Fortress_of_Guaita_2013-09-19
Башня Гуаіта

      Булла Папи Римського від 1126 року — це найперший документ з історії санмарінського права, котрий розказує нам про общинний устрій і самоуправління на цій території. Протягом ХІІ-ХІІІ століть відбувається процес трансформації комуни в республіку. Що цікаво, в історії Італії це єдиний та історично показовий випадок. Всі інші комуни та міста-держави Апенінського півострова в ХІІІ столітті вже остаточно перетворились в тиранії.

Сан-Маріно — єдиний приклад територіально-політичного організму в середньовічній південній Європі вдалого переходу “община-комуна-республіка”.

      В. Дахін пише: “В санмарінській державній структурі цікаво переплітаються елементи республіканських інститутів Давнього Риму і демократичні форми самоуправління, що йдуть від варварів — франків і лангобардів. Вищою владою було зібрання голів усіх родин, які входили в комуну (безсумнівна спадщина родо-племінних зібрань, що носило назву “аренго”, яке прийшло з германськими племенами — ринг). Аренго призначало двох консулів, у подальшому названих регентами. Вони здійснювали виконавчу владу”.

San_Marino_constitution_1600
Статут 1600 р.

      Державне управління в Сан-Маріно від часів середньовіччя характеризується постійним застосуванням рецепції норм римського публічного права. Як відомо, публічне право Давнього Риму не дійшло в записаному вигляді до наших днів. Однак, на наш погляд, вивчати римське публічне право, хоч і у трансформованому германськими впливами вигляді, слід саме на прикладі Республіки Сан-Маріно.

      Другим документом з історії конституційного права Сан-Маріно — це Статут Республіки від 1253 року. В. Дахін так характеризує зміст цього документу: “Статут — звід законів, своєрідна конституція, регламентуюча устрій держави і громадське життя”. Текст першого Статуту не зберігся.

      На початку XIV століття “аренго” — рада старійшин республіки прийняла текст Другого Статуту. В. Дахін зазначає, що там “підкреслювалось, що консули і капітани клянуться виконувати свої обов’язки “в ім’я честі і установлення фортеці св. Маріно””. Третій Статут було прийнято в 1353 році, тоді як відредаговано його в 1491 році. Остання середньовічна редакція своєрідної конституції Сан-Маріно остаточно закріпила за цими теренами назву “республіка”. Отже, згідно з формально визначеними нормами конституційного права, Сан-Маріно є республікою від 1491 року.

Monte_Titano
Монте Тітано

      В. Н. Дахін пише про редакцію Третього Статуту Республіки 1491 року: “З громадянської присяги було виключено пункт про неможливість оголошувати війну Папі. Закріплюється і положення про те, що смертній карі з конфіскацією майна підлягає кожний, хто захотів би поставити свої інтереси над інтересами всіх громадян за допомогою зовнішніх сил. Гарантією від цієї небезпеки мали стати заборони в’їзду в місто іноземцям з поганою репутацією і заборона на володіння власністю в межах замку знатним адвокатам”. Протягом XV століття Третій Статут і республіканський устрій Сан-Маріно офіційно визнали Папа Римський і неаполітанський король. Однак, це не вберегло республіку-місто від столітньої політичної кризи, котра закінчилась черговою редакцією Третього Статуту в 1599 році.

      На порозі XVII століття структура державного управління Сан-Маріно складалась з “аренго” як законодавчого органу, групи радників як виконавчого органу і двох консулів-регентів (цікава аналогія з римським республіканізмом) як керівників держави.

      В 1602 році було підписано Договір про протекцію Святого Престолу Римського Папи над республікою. Сан-Маріно аж до ХІХ століття перейшло під протекторат Папи Римського. На наш погляд, саме цей факт убезпечив Сан-Маріно від окупації навколишніми італійськими державами у XVIII столітті та Наполеоном Бонапартом в 1805 році.

Договір про папську протекцію було офіційно підтверджено в 1631 році. Саме в цій редакції, на наш погляд, його слід визнати діючим і понині. Від окупації Сан-Маріно фашистською Італією Б. Мусоліні республіку також врятував офіційний протекторат Ватикану, що ніколи не відкладав у архів свої міжнародно-правові зобов’язання.

Flag_of_the_Vatican_City.svg
Ватикан був протектором та захисником Сан-Марино

      Так, 17 жовтня 1739 році папський легат в італійській провінції Романья — кардинал Джуліо Альбероні спробував захопити територію республіки, але вже 5 лютого 1740 року Папа Римський повернув Сан-Маріно “традиційну незалежність”. Особливо варто підкреслити правове апелювання офіційного Ватикану в договорах з Сан-Маріно до “традиційності республіки”.

      Ми вважаємо, що основа сучасного конституційного права Сан-Маріно — це саме редакція Третього Статуту від 1599 року та підтверджений у 1631 році Договір про протекцію Папи Римського.

Від 1631 року всі документи в сфері політико-правових відносин між Ватиканом і Сан-Маріно слід вважати джерелами конституційного права республіки, адже Папа Римський і досі є протектором цієї країни. Протекторат Ватикану звільнив Сан-Маріно від олігархії. Саме внаслідок допомоги Ватикану Сан-Маріно і змогло відбутись в сучасній Європі як незалежна країна з республіканською формою правління.

      У переговорах між Ватиканом і Сан-Маріно з’являється і формалізоване визначення “Великої генеральної ради”, що згідно з реформою 1652 року остаточно прийшла на зміну раді старійшин — “аренго” в сфері законодавчої влади. В 1652 році кількість Великої генеральної ради була зменшена з 60 до 45 депутатів. Саме Велика генеральна рада ініціювала в 1805 році підписання договору про торгівлю з підконтрольною Наполеону Цизальпінською республікою. Вже у 1815 році Віденський конгрес вперше на міжнародному рівні визнав і підкреслив суверенітет Сан-Маріно. В 1862 році з подачі Ватикану визнало Сан-Маріно і об’єднане Італійське королівство (створене в 1861 році). В 1865 році була підписана поштова конвенція про єдиний поштовий простір між Італією та Сан-Маріно. Підкреслимо, що з того часу одним із важливих джерел доходів цієї республіки є випуск власних поштових марок.

Flag_of_San_Marino.svg
Прапор Сан-Марино

      Після політичної кризи законодавчої гілки влади в 1905 році, 10 червня 1906 року відбулись перші вибори за всезагальним виборчим правом. У Велику генеральну раду обрали 42 депутати від демократів і 18 депутатів від консерваторів. В 1908 році за допомогою Ватикану було також створено Католицький союз Сан-Маріно. Поряд з демократами і консерваторами — це найстаріша в республіці політична організація.

      Сьогодні, конституційна структура державного управління, виглядає наступним чином: голови держави — це два капітани-регенти, що обираються Великою генеральною радою строком на 6 місяців. Їх обирають кожного року з 1 квітня по 1 жовтня і з 1 жовтня по 1 квітня. Капітани-регенти здійснюють і виконавчу владу. Парламент — Велика генеральна рада обирається строком на 5 років. В ХХ столітті було відновлено і таку традиціоналістичну структуру як “аренго”. Це — асамблея голів родин, що має “право петиції” і займається конституційним процесом — редагування Статуту, третя редація якого діє із змінами від 1599 року.

 


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s