РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО ІМПЕРАТОРА–ІКОНОБОРЦЯ КОНСТАНТИНА V

РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО ІМПЕРАТОРА–ІКОНОБОРЦЯ КОНСТАНТИНА V

РЕЛИГИОЗНАЯ ПОЛИТИКА ВИЗАНТИЙСКОГО ИМПЕРАТОРА–ИКОНОБОРЦА КОНСТАНТИНА V

THE RELIGIOUS POLICY OF THE BYZANTINE EMPEROR CONSTANTINE V


 

Автор  – Мельницький Тарас Сергійович – магістр історії. Вчитель історії в Львівській Лінгвістичній гімназії.

Контакт 0003298487@ukr.net

 

Стаття була опублікована у збірнику  Український медієвістичний журнал


 

 Дослідження найважливіших аспектів іконоборства VIIIIX ст. надзвичайно актуальне для осмислення багатьох фундаментальних підвалин не лише подальшої історії християнства, але й усієї історії Візантійської імперії, для якої релігія була невід’ємною складовою усіх сфер життя впродовж більш ніж тисячолітнього існування цієї держави. Розгляд найважливіших аспектів політики держави щодо Церкви у Візантії у VIII ст. є ключем для розуміння багатьох проблем візантійської історії.

Мета статті – ґрунтовно і всебічно оцінити релігійну політику імператора Константина V, з’ясувати основні передумови та причини іконоборчої політики василевса, прослідкувати процес та механізми здійснення політики іконоборства, визначити наслідки іконоборчої політики для подальшої історії Візантії та християнства загалом.  

Ключові слова: Лев ІІІ (717–741), Константин V (741–775), Візантія у VIII ст., іконоборчий собор 754 р., VII Вселенський собор


 

Чималу роль у розвитку іконоборчого вчення відіграла також релігія південно–східних сусідів – іслам. У VII ст. почалося нашестя арабів–мусульман, які підкорили Сирію і Палестину і, пройшовши через Малу Азію, в 717 р. навіть вдалися до облоги Константинополя, але їх вдалося відбити. У 723 р. халіф Ієзид видав наказ знищити ікони у всіх християнських храмах на підвладних йому територіях. Після цього мусульмани стали переслідувати іконошанування [2, с. 217]. Зазначимо, що переслідування, напевно, не було послідовним і систематичним.ричин для розвитку іконоборства було декілька. Насамперед привід розпочати цю політику дали зловживання і непорозуміння, які спотворювали шанування ікон. Так, деякі християни, зі старанністю прикрашали храми, вважаючи, що цього достатньо для спасіння душі, за що їм докоряв св. Амфілохій Іонійський ще в IV ст. З іншої сторони, шанування ікон приймало іноді дивні форми, подібні скоріше на профанацію. У VII ст. Астерій Амасійський говорить, що представники візантійської аристократії носили урочистий одяг, прикрашений зображенням святих.

Непомірність іконошанування проявлялося також і в щоденному церковному житті: наприклад ікони бралися в якості хресних батьків і матерів при хрещенні чи поручителів при монашому постригу. Бували і випадки вкрай дивні: деякі священики здирали фарбу з ікон, примішували їх до Святих Дарів і причащали вірних. Інші священики здійснювали богослужіння на іконі, яка заміняла престіл. Шанування ікон віруючими розумілося іноді надто буквально: шанували не зображену особу, а сам предмет. Все це створювало прецедент для багатьох віруючих, спонукаючи окремих з них до повної відмови від іконошанування [1, с. 107–108].

Solidus-Constantine
Константин V
Solidus-Leo_III
Лев ІІІ

 

 

Однак не варто думати, що іконоборство є суто східним вченням, воно проявилося і на Заході. Але в церковному значенні Захід у той час був провінцією, і доля Церкви вирішувалася у східній частині імперії. Саме там іконоборство і досягло особливої сили, там же і реакція Церкви щодо нього була найбільш вичерпною і глибокою. На Заході ж іконоборство не мало організованої форми, а проявлялося лише в окремих випадках, як до початку візантійського іконоборства, так і після перемоги над ним.

Не можна оминути історичне тло, на якому розгорталася іконоборча суперечка. Глибока соціальна криза, яку переживала на той час Візантія, була тісно пов’язана і з духовною кризою. Протягом VII ст. Візантія остаточно пориває зі спадщиною античного світу, наскрізь просякнутою поганськими звичаями, підсвідомим прагненням до ідолопоклонства. Це відбилося на всіх сторонах суспільного життя – від економічних відносин до богословської думки. Докорінна перебудова імперії проходила в умовах арабо–мусульманської експансії. У цій критичні ситуації влада перейшла до рук Лева ІІІ Ісавра, майбутнього ініціатора іконоборчої політики [3].

ByzantineEmpire717AD
Візантія в 717 р.

Іконоборство не мало б успіху, якби воно було лише проявом волі імператора. В. В. Болотов зазначає, що рух проти іконошанування у церковному середовищі розпочався раніше, ніж у політичних колах. Він називає імена Константина єпископа Наколійського, Фоми єпископа Клавдіопольського та Феодосія митрополита Ефеського. Згадані ієрархи боролись з іконошануванням у власних єпархіях задовго до офіційного прийняття іконоборчої доктрини [4, с. 515–516]. Зрештою, не на порожньому місці з’явилися понад 300 єпископів, які взяли участь в іконоборчому соборі 754 р.

На протязі перших років після вступу на трон Константин не наважився зачепити церковні питання. Це були роки майже безперервних війн на східному і західному кордоні. Лише згодом василевс повернувся до іконоборчої політики батька. Феофан про це пише так: «Гордовитий своєю зарозумілістю Константин нечестивий робив багато таємних нарад проти церкви і православної віри, і в кожному місті хитрістю схиляв народ слідувати його вченню»[2, с. 230].

Clasm_Chludov
Іконоборці знищують образ Христа. Мініатюра. Хлудовський Псалтир (ІХ ст.)

У 754 р. зібрався іконоборчий собор. Перше засідання розпочалося 10 лютого у заміському палаці Ієреї. На ньому були присутні за інформацією Феофана 348 єпископів, а за даними Никифора – 338 [2, с. 230; 5, с. 377]. Цьому собору василевс бажав надати статус вселенського. Однак, серед присутніх не було представників Римської, Александрійської, Антіохійської і Єрусалимської церков. Головував на засіданнях Феодосій, митрополит Ефеський. Серед присутніх яскраво вирізнялися Василій Трикав, митрополит Антіохії Пісідійської та Сисинтій Пастилла, митрополит Перги у Памфілії – це були знані авторитети іконоборчого табору. 8 серпня собор перейшов до Влахернського храму і завершився обранням нового патріарха. Ним став монах Константин, єпископ Сіллейський, суффраган митрополита Пергського. 27 серпня було оприлюднено орос собору і проголошено анафему Герману патріарху Константинопольському (715–730), Георгію єпископу Кіпрському та Іоанну Дамаскіну, які захищали іконошанування [2, с. 230; 5, с. 377].

Діяння цього собору не збереглися, але найістотніше, тобто соборне визначення, т.зв. орос, і вступ до нього, вміщено в діяннях і протоколах VII–го Вселенського собору 787 р.

На відміну від батька,імператора Лева ІІІ, Константин претендував на роль імператора–богослова, подібно до Юстиніана. У розумінні Константина ікона повинна бути єдиносущна зображеній на ній особі, тобто бути тотожною з нею, мати з нею одну природу. Виходячи з цього положення, іконоборці вирішили, що єдиним образом Христа є Євхаристія. Христос, говорили вони, спеціально обрав образом Свого воплочення хліб тому, що він жодним чином не подібний людині і тому не може викликати ідолопоклонство. Для православних ж іконошанувальників саме тому Причастя вже не було іконою–образом, тому що воно тотожне зі своїм архетипом. Переміна Св.Дарів здійснюється не в образ, а в саме Тіло і в саму Кров Христа [1, с. 134–135].

Irenekirken
Характерне для періоду іконоборства прикрашення храмів (Церква Святої Ірини в Константинополі)

Отже, іконоборці вважали, що іконою може бути тільки предмет, тотожний зображуваному. Якщо ж тотожності нема, то і образу бути не може. Відповідно, зображення, створене людиною, не може бути іконою Христа. Якщо художник зображає Христа, він богохульствує. По–перше, він намагається зобразити Божество, Яке незобразиме. По–друге, якщо він намагається зобразити на іконі і Божественну і людську природи Христа, то цим призводить до злиття цих природ, що близько до монофізитського вчення. Однак художник відповідає, що зображає лише плоть Христову, видиму. Але плоть ця – людська, і відповідно, він зображає тільки одну Його людську природу. У такому випадку він відділяє її від Божества, що з’єдналося з нею, а це є несторіанство. Адже плоть Ісуса Христа – це плоть Бога Слова: вона цілком Ним сприйнята і обожнена. Як же ці нечестиві насмілюються, йдеться в оросі собору, відділяти Божество від плоті Христової і зображати тільки її, так ніби вони зображали звичайну людину? Адже церква вірує у Христа, в Якому Божество і людська природа з’єднуються нероздільно і незлито. Зображаючи ж тільки людську природу Христа, художник розділяє Його природи, відділяє Його Божество від Його людської природи, приписуючи цій людській природі самостійне, незалежне буття, вбачаючи в ньому окрему особу, таким чином вводить четверту іпостась у Трійцю. Отже, в уявленні іконоборців ікона не може передати істинного співвідношення природ Христа. Відтак, зробити Його ікону, тобто зобразити людськими засобами Богочоловіка – неможливо. Тому Євхаристія і є єдиним можливим образом Спасителя [1, с. 136–137].

Православні ж вважали, що ікона зображає не природу, а особистість. Зображаючи Спасителя, стверджували вони, ми не зображаємо ні Його Божество, ні Його людської природи, а Його Іпостась, яка поєднює в Собі ці дві природи незлито і нероздільно. Природа існує тільки в особах, і кожна особа володіє повнотою своєї природи. Природа у всіх людей одна, особистостей же багато, і кожна з них єдина і неповторна. Зображаючи людей, ми зображаємо не багато варіантів однієї природи і не окремі її частини, а конкретних осіб. Ікона пов’язана зі своїм прототипом не в силу тотожності з ним, а тим, що вона зображає його особу і носить його ім’я [1, с. 138–141].

Відкидаючи ікону Христа, іконоборці природно відкидали і всі інші ікони, тобто ікони Божої Матері і святих [1, с. 142].

Seventh_ecumenical_council_(Icon)
VII Вселенський собор (ікона XVII ст.)

Собор в Ієреї опублікував наступний орос: «Отже, будучи твердо наставлені із богонатхненних Писань і отців, а також утвердивши свої ноги на камені божественного служіння духом, всі ми, маючи сан священства, в ім’я Св. Трійці прийшли до одного висновку і одноголосно визнаємо, що всяка ікона, зроблена з якого–небудь матеріалу, а рівнозначно і писана фарбами за допомогою нечестивого мистецтва живописців, повинна бути виключена з християнських церков. Жодна людина хай не займається такою нечестивою і недоречною працею. Якщо ж хто–небудь з цього часу наважиться поклонятися іконі чи поставити її  в церкві чи в приватному будинку, чи ховати її, такий, якщо буде єпископ чи пресвітер, чи диякон, то нехай буде позбавлений сану, а якщо монах чи мирянин, то нехай буде анафемований, і нехай буде він винний перед царськими законами, оскільки він противник Божих приписів і ворог отцівських доматів» [6].

Але після цього фрагменту в тексті вміщена логічно неочікувана обмовка: «Визначаємо також і те, щоб жодна людина будучи настоятелем церков Божих, або господарем високоповажного будинку не накладала рук своїх на посвячені Богу святі посудини з метою дати їм інше – не ідольське – призначення. А також і на одяг чи інші покривала, або що–небудь інше, посвячене на священне служіння Богу, під приводом дати всьому цьому корисне призначення.

Якщо ж хто–небудь захотів би зробити з цих посудин чи одеж інше призначення, то, щоб він не насмілювався робити цього без відання святішого і блаженнішого вселенського патріарха і без повеління благочестивих і христолюбивих імператорів наших, щоб під приводом подібного роду диявол не принизив церков Божих. Рівним чином визначаємо, щоб ніяка людина з начальників або із підлеглих їм, або ж мирського чину не накладала під тим приводом руки своєї на божественні храми»[6]. Очевидно, це необхідно було обумовити при наявності світських іконоборців–секуляризаторів церковного майна. Наприкінці документу вміщено детальний анафематизм по пунктах.

Chludov_Nikephoros_I_of_Constantinople
Патріарх Никифор, тримаючи в руках образ Христа, зневажає іконоборця Іоанна Граматика

Собор також виступив за шанування святих: «Хто не ісповідує, що всі святі, що були від віку і до нині, які угодили Богу і до закону і під законом і під благодаттю, високоповажні перед очима Його як по душі, так і по тілу, і не просить молитов у них, як у таких що мають сміливість, згідно церковному переданню, заступатися за світ, нехай буде  йому анафема» [1].

Після іконоборчого собору церкви позбавлялися ікон. Місця для поклоніння почали прикрашати картинами природи, деревами, птахами, в деяких випадках церковні зображення замінювалися сценами полювання. Знищувалися і пошкоджувалися книги, прикрашені іконними мініатюрами [7, с. 298].

Головну опозицію у справі іконошанування імператори–іконоборці зустріли в середовищі монахів, і тому з іноками провадилася основна боротьба. Патріарх Никифор пише: «І ще безчестя правителя стало висловлюватися зухваліше, і він залишив зовсім дорогу благочестя, а життя благочестивих і відданих Богу людей піддав нарузі і висміюванню і найбільше переслідував святий монаший чин» [5, с. 379–380].

Никифор стверджує, що монахів, які зберігали обітницю і протистояли іконоборчій політиці, піддавали різним катуванням. Одним із них випалювали бороду, у інших насильно виривали з неї волосся. Голови монахів розбивали іконами, виколювали їм очі, обрубували руки та здійснювали інші насильницькі дії. Також багато монахів піддалося новому вченню і замість монашого одягу одягали світський і одружувалися[5, с. 380].

Chludov_angel
Ангел тягне грішника-іконоборці за волосся

Чимало монахів, як стверджує Феофан, внаслідок іконоборчої політики було страчено. Монах Андрій Колівіт, який назвав Константина новим Валентом і Юліаном, був засічений бичами, Константин навіть наказав скинути труп в море, але сестри забрали тіло і поховали[2, с. 232]. Особливо глибоке враження справила страта св. Стефана Нового. Його звинуватили в тому, «що він багатьох обманув», навчаючи зневажати славу цього світу, не шанувати дому, рідних, відвертатися від імператорських палаців і змінювати світський спосіб життя на монаший. І за це його засудили до побоїв, зневаги і тюремного ув’язнення. Згодом, прив’язавши Стефану до ніг шнурки, привели його до імператорського портика і, розриваючи, тягнули до форуму Бика, де тіло викинули в так завані. рови Пелагія, як тіло злочинця. На це місце викидали тіла представників нехрещених народів і осіб засуджених до смерті [5, с. 380]. Також, як і Феофан, так і Никифор пишуть, що багатьох начальників і воїнів за наклепом, що вони поклоняються іконам, було страчено [2, с. 235; 5, с. 380].

Константин, як повідомляють джерела, зобов’язав присягнутися всіх у своїй імперії не поклонятися іконам і змусив патріарха поклястися, що він не належить до іконошанувальників [2, с. 235; 5, с. 380]. Також Феофан повідомляє, що імператор переконав патріарха Константина з монахів перевінчатися, їсти м’ясо і бути присутнім за царським столом під час різних святкувань [2, с. 235]. Патріарх скинув з себе монаший одяг і став світською людиною.

Боротьба проти монашества, очевидно, розпочалася гучною справою проти св. Стефана, оскільки до цього часу джерела згадують лише про страту Андрія Колівіта, і супроводжувалася низкою насильницьких дій. Про одну з таких дій повідомляє Феофан:

«Виставив він (Константин V – М.Т.) на посміховисько і на безчестя образ монахів, наказав кожному з них вести за руку жінку і таким чином з’явитися на іподромі, а між тим весь народ плював на них» [2, с. 235; 5, с. 381].

Domenico_Morelli_002
Іконоборці (картина Доменіко Мореллі, XIX століття)

У 766 р. імператор відправив до азійських фем своїх вірних стратигів: в Анатоліку – Михаїла Меліссіна, в Фракісійську – Михаїла Лаходраконта і у фему Вукелларіїв – Манеса, аби вони вжили енергійних заходів проти монахів. Діяльність одного з них, Михаїла Лаходраконта, порівняно добре описав Феофан. Про один з його вчинків Феофан повідомляє: «Лаходраконт, наслідуючи свого вчителя (Константина V – М.Т.), зібрав до Ефесу всіх монахів і монахинь з області Фракісійської, вивів їх на поле, яке називалося Цуканістіріон, і говорив їм: той, хто бажає підкорятися царю і нам нехай вдягнеться у біле плаття, і в цей же час одружиться, а той, хто не буде виконувати [наказу] будуть осліплені і вислані на Кіпр … і в той же день з’явилося багато мучеників, але також багато піддалися смертній зраді, яких прийняв прихильно Лаходраконт» [2, с. 238].

Феофан також зупиняється на іншому яскравому випадку: «Воєначальник Фракісійських країн Михаїл Лаходраконт послав побічного свого сина Лева, на прізвище Кулуку, і Лева, колишнього ігумена на прізвище Куцопагало, продавати всі монастирі чоловічі і жіночі, і весь священний посуд, і худобу, і все що слугувало для прожитку їм. Вилучені гроші віддав він царю. Книги монаші і патерики спалив, і в кого знаходилися святі мощі, і ті спалив, а тих, хто їх зберігав, стратив» [2, с. 239]. Отже, багатьох монахів знову позбавили життя. Отримавши рапорт про дії Михаїла Лаходраконта і виручені ним кошти, Константин видав милостивий рескрипт:

«Я здобув в тобі мужа по серцю моєму, який виконує всі бажання мої» [2, с. 239].

Гоніння на монахів викликали масове переселення останніх до Італії, Кіпру, Сирії, Палестини. За весь період іконоборства і трохи згодом, до Х ст., в Калабрії утворилося 200 грецьких монастирів. Біля Барі вже в 733 р. зібралися до тисячі грецьких монахів. Понтифіки їх радо приймали. Папа Григорій ІІІ (помер 741 р.) заснував монастир св. Хрисогона. Папа Захарій (помер 752 р.) віддав один монастир грецьким монахиням. Папа Павло І (помер 769 р.) подарував грецьким монахам власний будинок і заснував у ньому монастир св. Сильвестра. Папа Пасхалій І (помер 824 р.) віддав грекам також один монастир. Всього грецьких монахів на еміграції в Італії, як вважає А. Карташов, було щонайменше 50 тис. [7, с. 301].

Feast_of_Orthodoxy_XVc
Імператриця Феодора і імператор Михайло III Ікона «Торжество Православ’я» (фрагмент). Візантія, перша половина XV століття

Феофан також подає іншу інформацію про знищення монастирів Константином V. Історіописець повідомляє, що монастирі перетворювалися на казарми для війська [2, с. 237], тобто скасування головної «екскусії» монастирів – свободи від військового постою, від розквартирування військ. З цієї метою були реквізовані комфортабельні будівлі першого зі столичних монастирів – Далмата. Потім Феофан повідомляє про монастирі Калістрата, Дія, Максиміна, які були знищені дощенту так як і інші святі доми [2, с. 237]. Також Михаїл Лаходраконт, як ми вже згадували, продавав монастирі у Фракісійській фемі і вилучені гроші віддавав імператору [2, с. 239].

Тут ми бачимо, що монастирі знищувалися як у самій столиці, так і в провінціях. Ми бачимо, що існувала цілеспрямована політика знищення монастирів. Важливо і переконливо те, що Феофан називає тут хоча б перші монастирі, які прийшли йому на згадку, про які навіть на початку IX ст. знали, що вони стали жертвою Константинової реформи [8, с. 260].

Щодо повідомлень про знищення ікон Константином V, то їх чисельно менше ніж за правління Лева ІІІ. Як ми вже згадували, за Константина V складалася загальна присяга щодо непоклоніння іконам, а після іконоборчого собору церкви позбавлялися ікон, почали прикрашатися картинами, у деяких випадках церковні зображення замінювалися сценами полювання, знищувалися і пошкоджувалися книги, прикрашені іконними мініатюрами. Патріарх Никифор повідомляє про знищення ікон патріархом Микитою [2, с. 382].

З огляду на те, що в джерелах дуже мало відомостей про знищення ікон Константином V, можемо вважати, що специфічна боротьба з іконошануванням відсувалася за Константина V на другорядний план перед іншими лініями наступу на іконошанувальників, зокрема гонінням на монахів, які представлені яскравими фактами [8, с. 255].

Feodora_and_Lazar_(Skylitzis_Chronicle)
Зустріч імператриці Феодори з іконописцем Лазарем, який постраждав при імператорі Феофілі (Мініатюра з Хроніки Іоанна Скіліци)

Ми також маємо відомості про знищення мощей. Так, Феофан повідомляє, що Константин наказав мощі мучениці Євфимії втопити в морі, а саму церкву перетворив на арсенал [2, с. 236]. Після закінчення іконоборчої єресі мощі були повернуті до храму. Питання про мощі і до VIII і у VIII ст. було одним з дискусійних питань, оскільки на ґрунті їх шанування виникало дуже багато зловживань. Також Феофан повідомляє про знищення мощей Михаїлом Лаходраконтом, про що говорилося вище. Найімовірніше, знищення мощей не набуло масового характеру.

Варто звернути увагу також на іконоборство за межами імперії. В інших східних патріархатах спокійно ставилися до іконоборчої суперечки у Візантії і при нагоді твердо реагували на спроби запровадити іконоборство на їхній території.

Так, у 764 р. Козьма, єпископ сирійського міста Епіфанії Арамейської, звинувачувався перед Антіохійським патріархом Феодором у тому, що він захопив церковну власність у вигляді священного посуду на свою користь. Козьма не віддавав посуд під приводом зображення на них ікон. У цій ситуації Антіохійський патріарх, разом з Єрусалимським патріархом Феодором і Александрійським Козьмою всі троє в один день, – 13 травня 764 р., – на літургії в П’ятдесятницю після прочитання Євангелія за узгодженою формулою анафемували Козьму Епіфанійського [2, с. 233]. Цей виступ очевидно протиставлявся іконоборчому собору Константина V.

Патріархи були на сторожі проти єресі і в свої послання, – синодики з нагоди вступу на кафедри, – вміщували особливі пункти на захист ікон. Цим і пояснюється читання згодом, на VII–му Вселенському соборі, синодики Феодора Єрусалимського [7, с. 301].

48-manasses-chronicle
Константин V Копронім віддав наказ про знищення церкви (мініатюра XIV ст.)

Очевидно, цей синодик був згодом для обґрунтування захисту ікон доповнений доказами на користь їх шанування і розсилався трьома східними патріархами солідарно по іншим автокефальним церквам. Так, 12 серпня 767 р. вона була отримана в Римі як свідоцтво згоди патріархів з Римською Церквою у питаннях про ікони. Антипапа Константин ІІ (767–768) переслав синодику франкському королю Піпіну Короткому [7, с. 301–302].

Щодо Заходу, то відкидання тут іконоборства у часи Константина V було викликано відносинами василевса з франкським королем Піпіном Коротким. Константин V вимагав у Піпіна повернення втрачених ним володінь в Південній Італії, які Піпін віддав Папі.

Піпін зібрав особливу нараду нобілів і єпископів і від імені зібрання була висловлена вірність Папі. А щодо питання про ікони, також поставленого послами василевса, Піпін не бажав його обговорювати без легатів Папи. Згодом представники Папи прибули. Ймовірно, на звинувачення греків легатами в єресі іконоборства, греки дорікали латинянам в свою чергу в єресі філіокве. Хронологічно це найраніший прецедент існуючої і до сьогодні суперечки щодо філіокве. Собор висловився за іконошанування, і це дуже обрадувало Папу [7, с. 302].


ПРИМІТКИ

  1. Успенский Л.  Богословие иконы православной церкви / Леонид. Успенский. – Переяславль, 1997. – 656 с.
  2. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта / Пер. с греч. В.И. Оболенского и Ф.А. Терновского, с предисл. О.М. Бодянского. – Москва, 1884. – 370 с. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.shard1.narod.ru/knigi/Theophanes.zip
  3. Маланяк О. М. Війна проти ікон [Електронний ресурс] / Олег Маланяк. Режим доступу: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/hrystyyanstvo–virovchennya–ta–tradytsiji/vijna–proty–ikon/
  4. Болотов В.  Лекции по истории древней церкви./ Василий Болотов. – Том IV .– Петроград, 1918. – 615 с.
  5. Никифора, патриарха Константинопольського краткая история со времени после царствования Маврикия / Пер. Е.Э. Липшиц// Византийский Временник. – 1950.–Т. 3.– С. 349–387.
  6. Определения Собора 754 г. (иконоборческого). [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://nesusvet.narod.ru/ico/books/sobor754/index.htm
  7. Карташев А. В. Вселенские соборы. / Антон Карташев. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.klex.ru/5vb
  8. Успенский К. Н. Очерки по истории иконоборческого движения в Византийской империи VIII – IX вв.: Феофан и его Хронография / Предисловие Е.Э. Липшиц. / Константин Успенский // Византийский Временник. – 1951. – Т. 4 . – С. 211–262.

 

Мельницкий Тарас

РЕЛИГИОЗНАЯ ПОЛИТИКА ВИЗАНТИЙСКОГО ИМПЕРАТОРА–ИКОНОБОРЦА КОНСТАНТИНА V

Исследование важнейших аспектов иконоборчества VIII–IX вв. чрезвычайно актуальное для осмысления многих фундаментальных основ не только дальнейшей истории христианства, но и всей истории Византийской империи, для которой религия была неотъемлемой составляющей всех сфер жизни на протяжении больше чем тысячелетнего существования этого государства. Рассмотрение важнейших аспектов политики государства относительно Церкви в Византии в VIII в. является ключом для понимания многих проблем византийской истории

Цель статьи – основательно и всесторонне оценить религиозную политику императора Константина V, выяснить основные предпосылки и причины иконоборческой политики василевса, проследить процесс и механизмы осуществления политики иконоборства, определить последствия иконоборческой политики для дальнейшей истории Византии и христианства в целом

Ключевые слова: Лев ІІІ (717–741), Константин V (741–775), Византия в VIII в., иконоборческий собор 754 г., VII Вселенский собор

 

Melnytskiy Taras

THE RELIGIOUS POLICY OF THE BYZANTINE EMPEROR CONSTANTINE V

The aim of the given article is to examine the history ofthe religious policy of the Emperor Constantine V. In this article, we find out the main preconditions and causes of the iconoclastic policy of Basileus. We reviewedprocesses and mechanisms for implementation of the policy of iconoclasm, and try to determinedthe effects of the iconoclastic policy to further history of Byzantium and Christianity in general.

Keywords: Leo (717-741), Constantine V (741-775), Byzantine,  iconoclastic policy. 


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s