ЛИЦАРСЬКІ ТУРНІРИ ТА ТУРНІРНЕ ОЗБРОЄННЯ

ЛИЦАРСЬКІ ТУРНІРИ ТА ТУРНІРНЕ ОЗБРОЄННЯ

РЫЦАРСКИЕ ТУРНИРЫ И ТУРНИРНОЕ ВООРУЖЕНИЕ

KNIGHT’S TOURNAMENTS AND TOURNAMENT ARMANENT


 

Автор  – Григор’єв Ігор Вікторович (архіваріус, член лицарського ордену “Орден рицарського єднання”)

Контактholger74@mail.ru

Стаття була опублікована у збірнику  Український медієвістичний журнал


Стаття узагальнює знання про таке явище Середньовіччя, як лицарські турніри, про їхню історію, про ритуали, що мали місце на лицарських турнірах, про типи боїв під час турнірів та про те, яка зброя та обладунки на них використовувалися, як ця зброя і обладунки змінювалися з часом.

Ключові слова: лицар, патрон, турнір, обладунок, зброя.


Лицарство, як явище, починає виникати у VII–VIII ст. столітті  на території Франкської держави. В цей же час в Європі  поширюються стремена, які дозволили вершникові краще триматися на коні, звільняючи руки для битви. Таким чином, почав виникати прошарок суспільства з багатих землевласників, які могли собі дозволити купівлю зброї з обладунком та коня, здатного нести важкоозброєного  вершника. На тлі пішого війська, озброєного луками, списами і сокирами, ці вершники були значно кращі у плані військової сили. Але таких багатих людей, що могли забезпечити себе подібним озброєнням, у той час було ще не багато.

Щоб збільшити їх кількість у VIII столітті франкські королі починають роздачу церковних та королівських земель за певні заслуги та послуг. При цьому людина, що отримала наділ землі більше 12 гуф (1 гуф це десь 7 –10 гектарів), була зобов’язана явитися на військову службу з повним озброєнням важкого вершника. Таких людей починають називати вассами або васалами.

лицарські бої

Деякий час васалом могла стати будь яка людина, здатна обробити землю і на отриманий із землі дохід, забезпечити себе усім для служби у війську. З цих людей і почалося формування лицарства. Друга група людей, що могли стати лицарями, це міністеріали – слуги при дворі сеньйора, які з часом могли отримати у володіння земельний наділ – лен, і отримуючи від нього дохід, достаній для придбання важкого озброєння, переходили до лицарського стану. Ті привілеї, які сеньйор (сюзерен) надавав васалам, примушували навіть дуже заможних та самостійних людей ставати міністеріалами.

З часом, престиж лицарства зростає, воно стає спадковим. Наприклад, у 1156 р. Фрідріх І, щоб ще більше виділити лицарство із загального населення, видає постанову про заборону селянам носити меч і спис. Поступово виникають певні лицарські традиції, наприклад, аколада – ритуал посвячення у лицарі. Згодом, лицарство сформовується, не лише як військова, але і як особлива, привілейована група населення Європи. Відособлення лицарства досягає свого максимуму при виникненні і розвитку світських та духовних лицарських орденів, які стали серйозною політичною і фінансовою силою в Європі.[1]

Edmund_blair_leighton_accolade

Посвячення у лицарі

Водночас, лицарство породило найяскравіше видовище свого часу – лицарські турніри. Явище, яке послужило предметом натхнення для багатьох письменників, бардів і художників. Хоча нічого такого особливого в ньому і немає – усього лише змагання воїнів у володінні військовими мистецтвами.

Турніри зароджуються в IX–X ст., як можливість молодих лицарів відточувати своє військове уміння в мирний час. Опис подібного поєдинку можна знайти в «Пісні про Нібелунгів», поемі XIII ст., де розповідається про поєдинок Зігфріда і Людегаста. Можливо, що лицарські турніри походять із звичайних тренувань воїнів, але коли в них починають брати участь сини заможних сюзеренів і королів, то їх почали влаштовувати з певним розмахом та пишністю. Так це або ні, але поступово турніри починаю набувати грандіозний розмах і популярність не лише серед лицарів, але і серед простих людей. Вони стають найпопулярнішими видовищами і для знаті, і для нижчих верств населення.

Codex_Manesse_(Herzog)_von_Anhalt

Турнір. Ілюстрація з Манесського кодексу XIV ст

Спочатку турніри не мали чітко визначених правил і положень, нагадуючи свята, на яких спонтанно кілька чоловік вирішили з’ясувати, хто з них більш майстерний у бойових мистецтвах. Перше зведення правил турніру склав француз Жофруа де Прейлі. Він першим розробив і виклав «на папері» основні правила проведення боїв та церемоній на турнірі. Так сталося, що Жофруа де Прейлі загинув саме на тому турнірі, для якого він і написав правила у 1066 р. Після цієї «першої ластівки», правила та їх виконання стали обов’язковими. Іноді іх доповнювали, трохи змінювали. Відома стала «Турнірна книга» Рене Анжуйского, яка була своєрідним узагальненням і збіркою усіх правил і ритуалів лицарського турніру, яка була написана у 1460 р. Рене Анжуйский, він же Рене́ Добрий у своїй книзі детально прописав усі елементи середньовічного церемоніалу, пов’язаного з турніром. Ось невеликий уривок з книги, де представлений текст оголошення турніру:

«Слухайте! Слухайте! Слухайте! Хай знають всі принци, володарі, барони, лицарі і сквайри з усіх володінь Франції, Шампані, Фландрії, Понсе, Верамндуа і Артуа, Нормандії, Аквітанії і Анжу, Бретані, а так само Корба та інших володінь цього королівства і всіх інших християнських держав, що не поза законом або не вороги Королю нашому, нехай береже його Бог, що в такий–то день такого–то місяця, в такому–то місці відбудеться велике ристання і благородний турнір з булавами строго встановленої ваги і затупленими мечами, у турнірній броні, з плюмажами, гербовими котами і кіньми покритими попонами з гербами благородних воїнів, як велить стародавній звичай. Господарі турніру – благородні та могутні принци, і мої доблесні сюзерени Герцог Бретонський, призвідник, і Герцог Бурбон, захисник. І, щоб відомі були учасники турніру, всі принци, володарі, барони, лицарі і сквайри із зазначених володінь та інші, звідки б вони не були, хто не ізгой і не ворог нашому Королю, охочі брати участь в турнірі, щоб здобути славу, можуть носити ці малі щити, які будуть вручені їм особисто, щоб всякий міг знати хто буде битися на турнірі. І всякий бажаючий може отримати їх. Щити ці розділені на чотири частини гербами чотирьох лицарів і сквайрів, що є суддями турніру. На турнірі дамами і дівицями будуть роздані почесні і багаті призи. На додаток я оголошую всім вам, високі принци, сеньйори барони, лицарі і сквайри, які мають намір взяти участь у турнірі, що вам належить прибути на місце і розквартируватися за чотири дні до початку турніру і виставити на огляд ваші герби у вікнах, в іншому випадку вам не буде дозволено брати участь в турнірі. Це я говорю від імені моїх сеньйорів і суддів, так, що прошу вас пробачити мене».[2]

86024105_1111

Група кінних рицарів готується до початку турніру. Мініатюра з книги Рене Анжуйського

Отже, проходження турніру розпочиналося з вибору місця, часу і особи, яка проводила турнір. Патронами турніру часто були королі або відомі та багаті сюзерени. Турніри проводилися з приводу великих церковних свят, або подій в житті того, хто турнір проводив: народження спадкоємця або хрестини дітей, весілля, коронація і так далі. Іноді причиною проведення турніру могла стати і якась «миттєва» подія. Наприклад, Річард Левове Серце влаштував турнір на честь узяття міста Акра в 1191 р., під час ІІІ Хрестового походу.

Місцем проведення могли ставати околиці великих міст або самі міста. Це було пов’язано з близькістю до глядачів і великих ярмарків – економічний аспект турніру теж брали до уваги, розуміючи, що маси людей торгуватимуть між собою. За декілька тижнів до турніру в містах і селах герольди робили оголошення про місце і час турніру, про того, хто є його патроном. Якщо в турнірі заздалегідь погоджувалися брати участь відомі лицарі, то оголошували і про них.

Таких лицарів, які виступали від імені патрона, називали лицарями–призвідниками турніру. На місце проведення глядачі прибували заздалегідь, привозячи похідні шатри, що б не жити в переповнених гостинних дворах і їдальнях. На місці проведення встановлювали ристалище – огороджений майданчик, на якому і відбувалося усе дійство. Навкруги влаштовували трибуни для глядачів: зручні криті ложі для знаті, і прості лави для простолюддя. Особливу трибуну займав патрон турніру і його свита. Але для проведення турніру патрона і лицарів–призвідників було мало.

Герольди – глашатаї, вісники, в чий обов’язок входило стеження за учасниками турніру, перевірка їх родоводу (на перших турнірах лицар повинен був довести благородство п’яти колін своїх предків, щоб мати право змагатися на турнірі, потім це правило змінили, і досить було знатності самого лицаря). Герольди також оголошували імена, герби і звання учасників, займалися веденням турнірних записів, оголошували час початку і кінця турніру. Однаково одягнені, вони розташовувалися навколо ристалища. Судді – декілька знатних і досвідчених лицарів, які стежили за дотриманням правил учасниками. Верхи, в повному обладунку, вони розташовувалися на ристалищі.
Маршал турніру – головний його розпорядник. Цей вельми шановний і досвідчений лицар відав загальним ходом турніру і керував ним. Маршал міг зупинити бій, якщо вважав його результат вирішеним наперід.

400px-Hyghalmen_Roll_Late_1400s

Німецький гербівник XV ст.

Особливе місце займав «суд любові і краси»  або «королева любові і краси» – одна або декілька знатних дам. Вони могли вручати лицарям особливий приз, необов’язково переможцям. У служінні у цих пані, міг знаходиться почесний суддя. Цьому лицареві на спис пов’язували особливий обруч з вуаллю – бурлет з наметом.

На прохання королеви або суду, почесний суддя міг покрити їх на голову вподобаного дамами лицаря прямо під час бою. Цією дією показувалася прихильність жінок до лицаря, а лицаря виводили з бою без ганебної поразки, а часто цим просто рятували життя. Ну і звичайно ж, таке скупчення народу притягувало величезну кількість торговців їжею, питвом і майстрів, які торгували, пропонували різні послуги і учасникам турніру, і глядачам.

00035421_n4

«Суд любові і краси». Манесський кодекс

Починався турнір з урочистої меси місцевого священика і прибулих духовних осіб. Герольди оголошували про початок, і на ристалище виїжджав патрон турніру зі свитою, призвідниками і учасниками, суддями, судом любові і краси.

Коли всі займали свої місця, герольди проголошували імена патрона і призвідників, суддів і маршала, зачитували правила і список призів. Мова герольдів могла закінчуватися словами: «Щедрість, шляхетні лицарі і прекрасні дами!» Нібито глядачі після цих слів кидали герольдам гроші, висловлюючи радість з приводу початку турніру.

Призи переможцям вручали в кінці турніру. Іноді турніри могли проводитися по кілька днів, і тоді вечорами проходили розваги для простого народу: танці, виступи жонглерів і менестрелів, паличні і кулачні бої, стрілецькі турніри. Як правило, турніри ставали пам’ятними і довго обговорюваними подіями. Як і будь–яке змагання, турнір не обходився без порушників правил. Таких лицарів позбавляли можливості далі брати участь в турнірі. Порушника, без шолома, садили задом на перед у сідло, що прилаштовували на огорожі ристалища, а на руку лицареві вішали його щит, перевернутий догори ногами.

Бої на турнірах проходили за різними системами та принципами.

Бої на списах один на один. Розігнавшись, лицарі зустрічалися в центрі арени, намагаючись вибити супротивника списом із сідла. Той, хто не утримався у сідлі, або втратив якусь частину обладунків (щит або шолом), програвав. Якщо обидва лицаря лишалися в сідлах, то, після короткої перерви на перевірку або заміну спорядження, бій їм доводилося повторювати. Іноді бійців поділяв спеціальний бар’єр і лицарі скакали по різні його боки. Бар’єр усував можливість зіткнення коней та давав можливість наносити удар списом тільки у ближчий до бар’єру бік бійця, що робило двобій більш безпечним Такий двобій називався – jоust (жюст).

marshal

Мініатюра з «Chronica Major» Гійома Тірського, ХІІ ст.

Такі поєдинки проводили за жеребом між усіма лицарями, або ж, якщо на турнірі були лицарі–призвідники, то кожен лицар міг вибрати собі супротивника саме з числа призвідників. З XV ст., популярними стали піші бої на мечах. Іноді влаштовувалися піші бої через бар’єр. Міг розігруватися штурм воріт, коли одна невелика група лицарів захищала символічні ворота, а інша намагалася пробитися крізь них. Але самим, напевно, видовищним був buhurt (бугурт або мелле) – бій двох груп лицарів, практично, повноцінна битва двох загонів. Бугурт був більш небезпечний для лицарів, адже окрім небезпеки травми від зброї, існувала небезпека бути затоптаним конем, задихнутися від пилу або отримати банальний тепловий удар. Був ще один вид двобою на списах – ренен. Він відрізнявся від жюсту тим, що між зіткненнями лицарів не було перерви. Якщо при першому зіткненні ніхто не перемагав, то лицарі не зупиняючись міняли списи, якщо це було необхідно, і відразу продовжували бій. Іноді у ренен лицарі виходили без якоїсь частини обладунку. В джерелах є відомості, що в таких випадках «за кулісами» стояли домовини, приготовані заздалегідь.

Зауважимо, що церква не раз видавала були про заборону турнірів, спираючись на безглузде пролиття крові й смерті лицарів. Діяли вони мало, але для більшої безпеки вживалися певні заходи. Створювалися спеціальні посилені обладунки, списи робили з ламкого дерева і вони не мали гострих наконечників, мечі і сокири затупляти. Використовували дерев’яні кийки. Вершникам забороняли нападати на спішених супротивників. Зброєносцям дозволялося допомагати лицарям вибратися із звалища. Категорично забороняли використовувати кинджали. Але періодично це мало допомагало і смертей серед учасників турнірів були досить багато.

Обладунки та зброя життєво необхідні і на полі бою і на ристалищі, вони ж були і призом для переможця. Звичайна бойова зброя ставала у пригоді і на турнірі. На самому початку історії лицарських турнірів використовувалася звичайна зброя: лицарський меч та сокира. Лише для більшої безпеки бійців вводили певні обмеження у використанні зброї. Так мечами заборонялося колоти. Це мало сенс, адже блокувати рублячий удар значно простіше, ніж колючий. Користуватися кинджалом, який входив у обов’язковий арсенал лицаря на турнірах, категорично заборонялося. Можна було користуватися сокирами і списом. Саме жюст, кінний двобій на списах, довгий час був головним видом змагань на турнірах. Але час і міркування безпеки змінили турнірну зброю.

По–перше, з’явився турнірний спис – ланс (ленс). Чи походить ця назва від імені легендарного лицаря Ланселота, чи навпаки, не відомо. Ланс не мав гострого кінця, його наконечник мав форму корони з тупими зубцями, що не повинно було дати спису зісковзнути по поверхні щита або обладунків, але і не давало можливості їх пробити. Місце на списі, де його тримала рука, прикривав вемплейт – захисний металевий конус. Сам спис виготовляли з ламкої деревини (ялиці), щоб під час удару спис ламався швидше і з легшими зусиллями. Такий легколамний спис був важливим, коли на турнірах почали використовувати механічний тарч, але про це нижче. По–друге, звичайні мечі були замінені на турнірні, що не мали леза та гострого кінця. Такий меч міг оглушити, зламати кістки, але не розрубати обладунки та тіло. Згодом навіть такий тупий меч замінили на дерев’яний кийок. Але введення такої зброї заради безпеки, повністю не відмінило використання «нормальної» зброї на турнірах. Часто використовували і сокири–полекси, і моргенштерни, і дворучні мечі, і короткі альшпіси.

Невід’ємною частиною спорядження лицаря був щит. На турнірах використовували звичайні щити. Саме щит був найчастіше мішенню для списа під час жюсту. З часом, звичайний щит замінили на тарч, більш міцний щит з дерева та металу, який мав чотирьохкутну форму і загнутий наперед нижній край. Такий щит часто кріпили до руки або грудей лицаря, що звільняло руку для керування конем. У XV ст. з’явився особливий механічний тарч – на грудну пластину обладунків закріплювали тарч (щит), який розлітався на кілька частин під дією спеціальної пружини, при точному ударі списом. Іноді пружина просто підкидала весь щит догори. Такий щит використовували у двобої під назвою механічний ренен, де значення мала не сила, а точність попадання списом. Саме у механічному ренені використовували дуже ламкі списи.

4042575744_e8d4a888b8_b

Лицарський турнір з книги «De Arte Athletica» 1500-ті рр.

Іноді використовувалась і не зовсім звична для лицарів зброя. У музеї Тіроля, у Австрії, знаходиться малюнок, що зображує бій двох лицарів на хрестах. Металевий хрест, довжиною десь 50 сантиметрів, з відточеними кінцями. Поряд у вітрині знаходиться і сам такий хрест, датований 1500 р. Вважається, що такими хрестами користувалися лицарі при дворі імператора Максиміліана І.

Рицарські турнірні обладунки пройшли такий самий шлях розвитку, як і обладунки для війни. На початках не було різниці між турнірними та бойовими обладунками, і лицар міг використовувати одні обладунки і на війні, і на турнірі. На початку історії турнірів використовувався повний кільчастій обладунок типу хауберка, доповнений рукавицями, капюшоном – койфом та кільчастими панчохами – шосами. Також, використовували звичайні шоломи того часу: норманські шоломи та топфхельми. З XII ст. основним обладунком стає бригантина. З XIV ст., і до самого кінця, лицарі використовують пластинчасті обладунки різного виду, з настільки ж різноманітними шоломами: арме, бацинети, барбюти, салади та інші. Пластинчасті обладунки вже розділилися на турнірні та бойові. Лати для турніру робилися більш міцними,
та часто вони мали певні відмінності: так лати для пішого бою на мечах мали довгу спідницю з металевих пластин, що давало максимальний захист від ударів, але не дозволяло навіть сісти на коня.

wcklwmgjglq

Обладунок лицаря XIV -XV ст.

У XV ст. виникають два обладунки, створені виключно для кінного бою на списах. Перший це – важкий, іноді більше 35 кілограм, що складався с надміцного нагрудника, нарукав’я для захисту рук, але без рукавичок (пальці, що тримали спис захищені вемплейтом), ноги захищали вигнуті пластини металу. На грудях кріпили щит–тарч. Особливістю штехцойга був шолом «жаб’яча голова». Масивний, намертво закріплений на грудях, з вузьким отвором для очей, від забезпечував максимальний захист. Щоб щось бачити у такому шоломі, потрібно було нахилитися всім корпусом вперед, а під час удару списом лицар випрямлявся і його очі в «жаб’ячій голові» опинялися значно нижче отвору. Це теж робилося для більшого захисту.

Другий обладунок це рейнцойг – значно легша нагрудник, шолом салад, пластинчатий захист стегон та колін, і майже відсутній захист для рук. Але при цьому був великий міцний тарч. Загальна вага рейнцойга була біля 25 кілограм.

Між іншим, була тенденція і полегшувати турнірні обладунки. Коли заборона колоти мечами, а потім і заміна їх на дерев’яні кийки, стала загальноприйнятою, то почали виготовляти обладунки, які добре захищали від ударів навіть сталевого меча. Для цього забрало у шоломі робили у вигляді решітки, що робило кращим огляд та полегшувало дихання, а нагрудник робили дірчастим – він був легшим, але удар витримував.[3]

Якщо повернутися до тексту оголошення з книги Рене Анжуйського, то там можна прочитати про обов’язкові деталі лицарського «одягу». Їхня мета була прикрашати обладунки та ідентифікувати самого лицаря серед інших. Це насправді було важливо, адже обладунки у всіх більш–менш однакові, а обличчя заховані під шоломами. І прикрасою, і своєрідним «паспортом» був лицарський герб, власний, родовий або орденський. Часто його зображували на щиті разом із девізом. Цей герб прикрашав гербову коту – накидку з тканини, що одягалася на обладунок. Шолом прикрашав бурелет з наметом – скручений з тканими обруч, який одягали на шолом та вуаль, що прикривала шолом ззаду. Бурелет був, як правило, двокольоровий і повторював основні кольори герба.І кота і бурелет з наметом мають східне походження.

Під час Першого Хрестового походу європейські лицарі побачили, що сарацини прикривають обладунки та шоломи тканиною, щоб вони не перегрівалися на сонці і запозичили цю моду. Спочатку кота і намет були просто білими, потім їх почали фарбувати та наносити зображення гербів. Також на шоломі був султан або плюмаж – прикраса з кольорового пір’я або волосся. Можна згадати роман Г. Сенкевича «Хрестоносці» та лицаря Збишка, що присягнув покласти до ніг коханої кілька султанів з шоломів хрестоносців, звичайно зірвавши їх у бою.

Також, на шоломі могла розташовуватись і певна фігура, зроблена з дерева або шкіри. Її називали нашоломником. Вона могла зображувати будь–що, в залежності від фантазії власника, або підкреслювати його звання та положення. Герби могли розташовувалися на плечах лицаря, як сучасні погони. Гербами прикрашали і попону коня.

Gosti15beka (16)

Реконструкція лицарських боїв (Тустань)

З однаковою барвистістю і помпезністю турніри проводилися протягом майже 600 років. Поступово лицарство втрачало своє значення і свій престиж, разом з ним забувалися і турніри. Турніри, що проводилися все рідше і рідше, формально були заборонені у 1559 р., після загибелі Генріха II, якому тріска від розламаного списа потрапила в око через щілину забрала і король помер.

Але протягом цих років, ані офіційні заборони, ані небезпека бути вбитим не зупиняла лицарів. Слава, загальне шанування, увага дам, були занадто спокусливі. І призи теж. Переможець бою один на один, забирав зброю і обладунки переможеного. Головні призи: бойові коні, дорога зброя, прикраси – багато чого коштували. Особливо приваблювали турніри зброєносців, адже, переможця боїв серед зброєносців, які теж часто проводили на турнірах, чекало посвячення в лицарі прямо на ристалищі.

Перед ореолом слави тьмянів блиск золота. Але ніщо в цьому світі не вічне. Де виявилися безсилими заборони і небезпеки, там попрацював час і, як це не дивно, жадібність. Поступово нагорода і грошовий приз стали головнішими від слави і популярності. Середньовічна забава, в який міг взяти участь кожен лицар, стала «спортом професіоналів». З’явилися лицарі, що робили виступи у турнірах тільки заради грошей. Таким був, наприклад, Вільям Маршал, який до кінця своєї кар’єри переміг більше 500 лицарів.

В XVI ст. ідея турніру спотворюється: лицарська мораль вимагає зневажати гроші, але гроші вже царюють всюди і лицарі виходять на бій заради призу, а не заради слави. Цінність непередбачуваного бою стає ілюзорною, тепер поєдинки більше нагадують спектаклі, на сюжети знаменитих лицарських романів. Епоха лицарських турнірів відходить у минуле, але пам’ять про неї залишається навіки.


 

ПРИМІТКИ

 

  1. Мишо Ж. История рицарства / Жюст Жан Руа, Жозеф Мишо; [пер. с франц. Г.Веселкова]. – Санкт-Петербург, 1858. – 448 с.
  2. Турнірна книга Рене Анжуйського [1460 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medieval26.narod.ru/Rene.html
  3. Бехайм В. Энциклопедия оружия / Вендален Бехайм; [пер. с нем. А.Н. Кирпичников]. – Санкт-Петербург, 1995 – 576 с.

 

Григорьев Игорь

РЫЦАРСКИЕ ТУРНИРЫ И ТУРНИРНОЕ ВООРУЖЕНИЕ

Статья обобщает знания о таком явлении Средневековья, как рыцарские турниры, про их историю, ритуалы, которые имели место на рыцарских турнирах, о типах боев во время турниров и о том, какое оружие и доспехи на них использовались, как это оружие и доспехи менялись со временем.

Ключевые слова: рыцарь, патрон, турнир, доспех, оружие.

 

Igor Grigoriev

KNIGHTS TOURNAMENTS AND TOURNAMENT ARMAMENT

The article summarizes knowledge about such phenomenon of Middle Ages, as knight’s tournaments, tells about their history, rituals that were on knight’s tournaments, about the types of fights during tournaments and about that, what weapon and panoplies on them was used, as this weapon and panoplies changed in course of time.

Keywords: Knight, patron, tournament, armor, weaponsassociated with the specifics of Christian worldview.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб

Advertisements

One thought on “ЛИЦАРСЬКІ ТУРНІРИ ТА ТУРНІРНЕ ОЗБРОЄННЯ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s