ПОЕТИКА ПЛАЧУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ПОЕТИКА ПЛАЧУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ПОЭТИКА ПЛАЧА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

POETICS CRYING IN NATIONAL MEDIEVAL LITERATURE


Автор – Микитюк Галина Володимирівна (аспірант кафедри української літератури, СНУ ім. Лесі Українки)

Контактgalina-mikityuk@mail.ru

Стаття була опублікована у збірникуУкраїнський медієвістичний журнал

 


 

У середньовічному соціокультурному просторі сприймання смерті людини, процес тужіння та акт поховання померлого суттєво вплинули на формування чуттєво–образної системи вітчизняного письменства. Мотиви плачу входять до структури пам’яток середньовічної літератури фрагментарно, не відділяючись від основної канви тексту.

Синтез фольклорної та книжної традицій є характерною рисою для середньовічного тексту. Історичні факти чергуються з ліро–епічними жанрами, а світські чи християнські  теми розкриваються за допомогою народнопоетичних (або ж язичницьких) образів та  символів. Засвідчує про фольклорну традицію і наявність оплакувальних мотивів у творі.

Ключові слова: плач, мотиви плачу, книжна традиція, Середньовіччя.


Мета дослідження – показати роль і місце оплакувальних мотивів у середньовічній традиції та з’ясувати художні особливості зароджуваного літературного жанру «ляменту». Об’єкт дослідження становлять  пам’ятки епохи Середньовіччя  – «Слово о полку Ігоревім», «Моління Данила Заточника», «Слово про Лазареве воскресіння», «Повідання про святих князів Бориса та Гліба», «Галицько–Волинський літопис». Науковці виокремлюють насамперед філософський [1], історичний, політичний [2] контексти середньовічних пам’яток, характеризують їхню систему образів [3; 4]. Засоби емоційності в давній літературі досліджували С. Мишанич [5], В. Коваль [4], О. Малікова [6].  Проте сугестивна експресія та емоційне навантаження цих текстів не набули системного висвітлення в літературознавстві.

Поетика плачу передбачає наявність у творі напруженого трагічного настрою, виразів відчаю, горя; образи–контрасти, образи–символи; відповідні риторичні фігури та речитативна форма укладаються в традиційні формули; мова голосінь завжди піднесена та урочиста.

Житія як здобуток християнської літератури передбачали описи страждань і смерті християнських мучеників. У першій частині анонімного «Повідання про святих князів Бориса та Гліба» – «Забиття Бориса» – маємо два яскраво виражених плачі: Бориса до померлого батька та Бориса до Бога вже перед власною смертю.

«Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сяяння і зоря лиця твого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би і в гробові поклав!» [7] 

– так плаче син, то питаючи розради в небіжчика, то звинувачуючи його у відході, то возвеличуючи. Возвеличування померлого відбувається за рахунок вживання синонімічного ряду звертань – від прямого до переносного значення: батьку, отче, господине, браздо, керівниче, світе. Сюди ж віднесемо і ускладнені порівняльні сполуки «очей моїх сяяння і зоря лиця твого».

Борис-і-Гліб1Мініатюра про Бориса і Гліба, ХІV ст.

Разом із запровадженням християнства у слов’ян поширювалась традиція хоронити померлих в гробу.  Відтак гріб як невід’ємний атрибут поховального обряду у плачі Бориса символізує перехід до нового, вічного життя, а репліка «поховав би і в гробові поклав» буквально означає «уберіг би і викупив від гріха».

Про риси поетики плачу свідчить не лише возвеличувальний пафос, відповідна символіка, але й речитативний спосіб викладу. Типові для оплакувальних мотивів вирази болю від втрати, неможливість побачити та повернути померлого у тексті передано вигуками, риторичними запитаннями; анафора «горе» посилює трагічний настрій. Мова зазначеного епізоду патетична та піднесена.

Зрозумівши, що задумав підступний Святополк, Борис, як християнин, апелює до Бога молитвою–плачем:«Сліз моїх не зневаж, Владико, адже я на Тебе уповаю…» [7], прагнучи якомога швидше воз’єднатися з душею батька та іншими святими.

На форму, близьку до оплакувальної, натрапляємо в тексті «Слова о полку Ігоревім». Це плач руських жінок, який найчастіше ототожнюють з народними плачами–голосіннями. Та й у цілому психологічний настрій пам’ятки різко контрастує з мотивами радості, піснями про перемогу, яких тут значно менше, аніж жалібно–розпачливих жестів.

Уривок із плачем «жінок руських», що нагадують хор в давньогрецьких трагедіях, містить ще й пряме звертання до небіжчика, відкритий вираз резиґнації:

«Жони руські заплакали,

Словами промовляючи: «Вже ж нам про милих своїх

Ні мислю не помислити,

 Ні в думці не подумати,

Ні очима їх не побачити,

Вже ж нам серебром–золотом

 Довіку не тішитись!» [8].

З приводу визначення жанрової та художньої природи ще одного епізоду, відомого як «плач Ярославни», літературознавці не мають одностайного погляду.

васнецов после побоища игоря святославича с половцами

Васнецов В. М. «После побоища» 1878 р.

Форма виконання голосінь, на думку О. Фрейднберг, та їх текстові характеристики (часті звертання) є ознакою того, що похоронні плачі походять від замовлянь, які в давнину були словесними формулами. На думку О. Потебні, голосіння виникли з прадавніх замовлянь на основі віри в магічну силу слова, що має здатність повертати душу зі світу мертвих.

М. Грушевський указує, що «старі містичні переконання про всемогутність слова і магічного обряду відступили і розтопилися перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резиґнації». Таким чином, похоронні голосіння з часом втрачають ознаки та функції магічних замовлянь. У формулюванні М. Грушевського назва «плач Ярославни» фігурує поруч із дефініцією «голосіння–закляття» [9, c. 234].

«Плачем» називає звернення Ярославни і Д. Чижевський. Проте, як зазначає вчений: «Слово» – твір, безумовно, двірської поезії, не народної». Сучасний дослідник С. П’ятаченко вважає, що досліджуваний фрагмент тексту – язичницька молитва, особливий магічний ритуал [10, c. 60]. Такої позиції дотримується і П. Білоус: «На нашу думку, монолог Ярославни у художній структурі «Слова» має виразні жанрові та поетичні прикмети замовляння» [11, c. 217].

Спираючись на природу фольклорного плачу, мусимо визнати, що так званий «плач Ярославни», окрім яскравих жанрових ознак замовляння, містить у собі й риси оплакувальної поетики, про що свідчить, зокрема, його речитативна форма:

«Плаче–тужить Ярославна

Вранці в Путивлі на валу Словами промовляючи: «О вітре, вітрило!

 Чому, господарю, силою вієш?(…)

Чому, господарю, по ковилі срібній

Розсіяв ти мої радощі?» [8]

Наведені зразки колективного та індивідульного плачів посилюють експресивну тональність усього твору, нагнітаючи атмосферу поразки. У відчаї знаходяться не тільки людські персонажі, а й уся Русь; емоційні стани та топоніми зазнають персоніфікації: «Застогнав тоді Київ тугою, / Заголосив Чернігів напастями,/ Журба розлилась по Руській землі,/ Печаль гірка розтеклася» [8].

 

Öèôðîâàÿ ðåïðîäóêöèÿ ýòîé êàðòèíû íàõîäèòñÿ â êîëëåêöèè èíòåðíåò-ãàëåðåè Gallerix.ru ( http://gallerix.ru )

Василь Перов «Плач Ярославни», 1881 р.

«Галицько–Волинський літопис» містить зразки офіційних, громадських плачів. Цей «слізний» елемент подано декоративно, без чуттєвого словесного супроводу. Так, в епізоді про смерть дружини князя Міндовга так зображено цю сумну подію: «Ось сестра твоя мертва. Поїдь но оплакати свою сестру» [12]. Індивідуальне переживання винесено поза межі тексту. Словесний потік практично позбавлений художніх засобів, які б передавали біль і тугу від утрати. Автор вибудовує публіцистичні версії трагічних подій.

Більш розгорнуто та експресивно описано у творі смерть князя Володимира Васильковича. Княгиня Ольга, дружина князя, «безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи і примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! (…) Багато обид зазнав ти од своїх родичів, та не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив» [12].В наведенному уривку збережно емоційний пафос та патетику. У багатьох міфологічних системах сльози символізують муки, каяття, чистоту, а також – новий початок, зародження нового життя. Християнська традиція тлумачить сльози як процесс духовного очищення.

 

img3

Князь Володимир Василькович

Проте вдова оплакує передовсім не свого чоловіка, а державного мужа. Плачуть за князем і «ліпші мужі володимирські», і

«усе множество володимирців – мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали, немов при взятті Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих» [12].

Згадуючи сюжет біблійної історії, автор актуалізує мотив розпачу від утрати. Переживається ситуація, що виникла внаслідок смерті дбайливого господаря князівства та сумної перспективи на майбутнє.

Після панегіричного опису всіх достоїнств померлого, автор від третьої особи переходить до першої, передаючи вже власні переживання, оформлені як риторичні запитання, вигуки, заклики тощо, традиційні для народних голосінь:

«Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння!» [12].

У формі волання, напруженого емоційного звертання написана й передсмертна молитва самого Володимира: «І сів він на стільці, тому що не міг стояти од немочі, і, звівши руки до неба, молився зі сльозами, говорячи: «Владико, господи, боже мій! Поглянь ти на неміч мою і побач смирення моє, що проймають мене нині, – на тебе бо уповаючи, я терплю» [12].

 

SONY DSC

Фрагмент з «Моління» Данила Заточника

«Моління» Данила Заточника – один із найзагадковіших світських літературно–публіцистичних і суспільно–політичних творів давньої писемності. С. Єфремов назвав «лямент дворянського фiлософа» дуже цікавим, бо він показує «той громадський розклад, на який встигла вже розжитися стара Русь, i дає… зразок класової психологiї тогочасної аристократiї» [13, c. 345]. За своєю емоційною силою твір близький до голосінь–плачів. Данило Заточник максимально демонструє власну освіченість; стиль пам’ятки суто книжний, хоч і не позбавлений народної поетики. Автор «молитви–прохання» звертається не до небіжчика, проте сильне особистісне начало, індивідуальне виконання та речитативно–благальна манера наближують текст до художніх особливостей жанру ляменту:

«Тим же волаю до тебе, перейнятий злиднями: помилуй, мене, сине великого князя Володимира, най не заплачу, ридаючи, як Адам за раєм. Пошли ж хмару на землю убозтва мого!» [14].

1428152421_voskresinnya-pravednogo-lazyarya

Воскресіння Лазаря

Наявні оплакувальні мотиви і в такому давньому жанрі як «слово». У другій частині апокрифічної пам’ятки пізнього Середньовіччя «Слово про Лазареве воскресіння» «первородний чоловік» Адам, як найстарший і перший винуватець мук своїх нащадків, виголошує перед Лазарем довгу промову –  своєрідне усне послання, яке Лазар має передати Христові. Адам нарікає на свою важку долю, страшні пекельні муки, які йому й іншим праотцям доводиться терпіти «многі літа в приниженні». Він гірко розкаюється і висловлює жаль, молячи про визволення: «Уже–бо, Господи, не бачим/ Світозорного твойого сонця/ Ані подяки гідного твого світла,/ А тугою всі покритії ми,/ Тож чи за гріхи ті наші/ Не хочеш ти нас помилувати,/ Чи свого часу чекаєш ти,/ Коли ти сам хочеш зійти, (…) Прийди до нас, господи, швидко,/ Збав нас от Ада і зв’яжи диявола» [15, c. 40]. «Cлово» Адама, звернене до Лазаря і до Господа, становить центральну частину твору. Вона є найбільш ідейно навантаженою, а своєю поетикою та художніми засобами наближається до форми народних голосінь та плачів.

Висновки. Проведений аналіз пам’яток засвідчує, що попри активне розгортання книжних традицій елементи усної народної творчості щільно проникали в писемну літературу. Народнопоетичні засоби емоційності як вираження національного коду не могли не відобразитись у свідомості автора, тому наявність оплакуальних мотивів у середньовічній літературі була органічним та природним явищем.


ПРИМІТКИ

  1. Сліпушко О. Книжно–фольклорний світогляд «Слова о полку Ігоревім»/ Оксана Сліпушко – [Електронний ресурс]. – Режим досутупу: http://philology.knu.ua/files/library/folklore/37–2/4.pdf
  2. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн.  Т. 2. / Михайло Грушевський. – К., 1993. – С. 180–181.
  3. Горбач Н. Парафраза апокрифічних мотивів у «Слові про Лазареве воскресіння»/ Наталя Горбач // Вісн. Житомир. держ. пед. ун–ту. – 2004. – № 16. – С. 20–22.
  4. Коваль В. Засоби емоційності в давній українській публіцистиці/ Володимир Коваль // Наукові записки Інституту журналістики.  – К., 2005. –  Т. 20. –   С. 62–72.
  5. Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. – Том 1/ Степан Мишанич. – Донецьк, 2003. – 558 с.
  6. Малікова О. Теологічний трактат: прагма–стилістичний вимір / Ольга Малікова // Studia linguistica. – 2014. – Вип. 8. – С. 376–381. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j–pdf/Stling_2014_8_62.pdf.
  7. Анонім. Повідання про святих князів Бориса та Гліба/ пер. В. Шевчука. – [Електронний ресурс].– Режим досутупу: http://litopys.org.ua/oldukr/bory.htm
  8. Слово о полку Ігоревім / пер. Л.Махновця. – [Електронний ресурс]. –Режим досутупу: http://litopys.org.ua/slovo67/sl02.htm
  9. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість: [підруч. для студ. вищих навч. закл.] / Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик. – К., 2006. –591 с.
  10. П’ятаченко С. Із спостережень над текстом «Плачу Ярославни» в «Слові о полку Ігоревім»/ Сергій  П’ятаченко // Народна творчість та етнографія.  – 2003. – № 1–2. – С. 58 – 62.
  11. Білоус П. Літературна медієвістика. Вибрані студії: у 3–х томах. –  Т. 2: Художній світ давньої української літератури: Ізборник / Петро Білоус. –  Житомир, 2012. –  428 с.
  12. Галицько–Волинський літопис/ пер. Л.Махновця. –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/links/galvol.htm
  13. Єфремов С.  Історія українського письменства / Сергій Єфремов. – К., 1995. – 688 с.
  14. Моління Данила Заточеника/ пер. С.Бондаря. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr33.htm
  15. Слово о Лазаревім воскресінні /Антологія української поезії: В 6 т.  – Т.1. Українська дожовтнева поезія.  – К., 1984.  –  С. 37–41.

 

Микитюк Галина

ПОЭТИКА ПЛАЧА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

В средневековом социокультурном пространстве восприятия смерти человека, процесс тоскования и сам акт погребения умершего существенно повлияли на формирование чувственно–образной системы отечественной литературы. Мотивы плача входят в структуру произведений средневековой литературы фрагментарно, не отделяясь от основной канвы текста.

Синтез фольклорной и книжной традиций является характерной чертой для средневекового текста. Исторические факты чередуются с лирико–эпическими жанрами, а светские или христианские темы раскрываются с помощью народно–поэтических (или языческих) образов и символов. Свидетельствует о фольклорной традиции и наличие мотивов плача в произведении.

Ключевые слова: плач, мотивы плача, книжная традиция, Средневековье.

 

Halyna Mykytyuk

POETICS OF CRYING IN THE NATIONAL MEDIEVAL LITERATURE

In the medieval social and cultural space the perception of human death, the process of anguish and the act of burial of the dead have had a significant influence on the formation of an aesthetically imaginative system of national literature. Motives of crying are included in monuments of medieval literature do in a piecemeal manner. They are not separated from the main canvas of the text.

The synthesis of folk and traditional style of writing is a characteristic feature of the medieval text. Historical facts intersperse with lyrico–epic genres, and secular or Christian themes are revealed by means of folk–poetic (or pagan) images and symbols. The presence of the motives of crying in the piece of work speaks for the folk tradition as well.

Keywords: crying, motives of crying, bookish tradition, Middle Ages.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One thought on “ПОЕТИКА ПЛАЧУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s