Проблема Близького Сходу в середині VII ст.: Урок для України? Чи потрібно “вбивати історію”?

Автор Димидюк Дмитро. Магістр історії (І-ий курс)


Проблема Близького Сходу в середині VII ст.: Урок для України?
Чи потрібно вбивати історію?

Проблема Ближнего Востока в середине VII в .: Урок для Украины?
Нужно ли “убивать историю”?

The problem of the Middle East in the middle of the VII century: The lesson for Ukraine?
Do we need to “kill the history”?


АНОТАЦІЯ

У статті порівнюється причини втрати Візантією території Близького Сходу у середині VII ст. із сучасними подіями – сепаратизмом Донбасу та Криму. Проаналізовано причини цих процесів та знайдено спільні риси.
Стаття носить історіософський характер і не претендує на істину. Нашим завдання є лише спровокувати дискусію та максимально розглянути всі аспекти проблеми і спробувати спрогнозувати майбутнє.

Вступ.

Територія Близького Сходу (далі просто Сирія) була завойована Римською імперією в 60-их роках до н.е., і залишалася у складі Східної Римської імперії (Візантії) аж до VII ст. Провінція була “вкрита” багатьма фортецями і великими містами з хорошими укріпленнями (Дамаск, Єрусалим, Антіохія, Еддеса, Емеса і т.д.). Водночас, Сирія була головним торгівельним центром у східній торгівлі Візантії [11, p. 5-15]. На початок VII ст. розгорілася “остання війна античності” – ірано-візантійська війна (602-628 рр.). Це був останній і наймасштабніший конфлікт між двома наймогутнішими імперіями: Візантією та Сасанідським Іраном.

Roman_Empire_600_AD
Візантійська імперія (600 р.)

До 622 р. Візантія втратила Близький Схід, Єгипет та Східні землі Малої Азії. Але завдяки старанням та реформам імператора Іраклія (610-641) ромеям вдалося нанести контратаку персам і, фактично, перемогти у війні та відновити свої довоєнні кордони (628 р.). Здавалося, що Іраклій отримав світову славу. Він переміг вічного ворога ромеїв, а також зумів вернути Животворящий Хрест назад у Єрусалим (найбільшу святиню християн). [15, c. 157-165]

Але через 8 років Іраклій втратить всі свої здобутки. Арабська експансія, яка остаточно розпочалася зі смерті пророка Мухаммеда (632 р.), поширювалася як чума. Араби змогли у одній битві звести нанівець всі успіхи ромеїв (636 р. – битва при р. Ярмук). До 640 р. араби захопили весь Близький Схід, а впродовж двох років (640-642 рр.) вони завоювали весь Єгипет. Сасанідський Іран чекала ще гірша доля. Перемігши у битві при Кадисії (637 р.) араби, фактично, до 651 р. завоювали всю Перську імперію.

Ми не будемо детально розглядати ці складні процеси (над якими самі історики ламають списи ще з ХІХ ст.), лише спробуємо коротко окреслити відповідь на питання – як араби змогли так швидко захопити Сирію?

Близький Схід в середині VII ст.: чому араби перемогли?

А тепер ми вернемося до нашого довгого вступу. Що таке тогочасна Сирія?

Сирія – це поліетнічний регіон, де проживали греки (панівна верства суспільства) та євреї, самаритяни, араби та інші народи (підкорені народи). По своїй суті це населення було підкорене ще римлянами (про що йшлося вище) і було пасивним у своїй політичній волі. З однієї сторони це добре, адже його легко утримувати в покорі, але з іншої, як бачимо на прикладі цих двох воєн – населення легко переходило на сторону противника (персів чи арабів). Ці люди не усвідомлювали себе частиною великого “ромейського народу”. Вони були в політичній меншості, адже не брали участі в політичному житті регіону. Проживали в основному у сільській місцевості, що й визначало їхній меншовартісний характер [11, p. 7-11].

Sassanid_Empire_620
Сасанідський Іран в 620 р.

Нашу тезу підтверджує і другий факт – боротьба з монофізитством. Греки (правлячий стан суспільства) були діофізитами (халкедонітами). Вони вірили у двоїсту природу Христа, який є і людиною, і Богом. Монофізити (араби-християни та самаритяни) вірили, що Христос має єдину, божественну природу.

І що з того? Невже якісь незначні релігійні протиріччя можуть створити глобальний конфлікт? Тут радше питання в іншому – для тогочасного суспільства релігія є більшим, ніж просто віра в Бога. Це знак самоіндентифікації (показ своєї окремішності). Сирійці приймаючи монофізитство показували тим самим, що вони не є греками. Вони є іншими (інший народ, зі своєю культурою та традицією). Такий собі “беззбройний протест”. Гарним доказом служить існування окремих патріархій на Сході: Антіохійської (для самаритян), Александрійської (для коптів) та Єрусалимьскої патріархій. [16, c. 107-116].

5d2ec145-5c0c-4f46-91d7-ca95f48e17a0
Візантія та Сасанідський Іран в 632 р.

Через ці причини копти, самаритяни та євреї (до речі, євреїв ніхто й ніколи не любив) зазнавали утисків зі сторони греків, які старалися навернути їх в діофізитство. Імператор Іраклій після перемоги над персами видавав ряд указів, які примушували самаритян до зміни своєї релігії[3].

Справа в тому, що ці народи були політично пасивними і підтримували противника (арабів чи персів), який пропонував їм більше прав та менше податків [1, 4, 5]. Імператор лише хотів перевести пасивне населення Сирії в лави прихильників “ромейської світу”. Ці процеси гарно описує український історик Олег Бубенок [3], англійський Девід Ніколь [11, 12] та російські – Василь Бартольд [2] та Іван Кривушин [9]. Інший російський дослідник, Михайло Кривов [6, 7, 8], виступає проти вищезгаданих тез, але його докази не до кінця аргументовані.

До чого ж ми ведемо? Місцеве населення, яке було позбавлене ряду прав та зазнавало утисків, фактично, стало дестабілізуючим чинником при зовнішній експансії. Іраклій, який зумів перемогти велику Імперію персів, фактично, програв армії кочівників з Аравійського півострова. Як?

arabs8_9

На нашу думку, відповідь криється в тому, що ромеї не змогли за 6 років (628-636 роки) добре облаштуватися на старих-нових своїх територіях. Здається, що це незначний факт, але без комунікацій, хорошого керівництва та лояльності до влади на місцях – неможливо вдало воювати. Ці факти і зіграли проти ромеїв, які в одній битві програли весь Близький Схід. Після цієї поразки, втікаючи з Сирії, імператор Іраклій крикнув: ”Прощавай, о Сиріє! Яка ти прекрасна земля, для нашого ворога”[1, c. 157], розуміючи те, що Сирія, для ромеїв втрачена назавжди.

Урок для України?

Виникає логічне питання – причому тут Україна до якоїсь там Сирії? Адже всі вищеописані події відбулися майже 1380 років тому. Можливо, недоречно порівнювати різні історичні епохи, але тут порівняння гарно прослідковуються. Думаю, ви здогадалися, що далі мова піде про анексію Криму та російсько-українську війну і втрату Донбасу. Чому так сталося, що ми втратили ці території?

Питання настільки цікаве та широке, що тут можна наводити сотні різних теорій, і кожна з них носитиме зерно істини. Наша мета полягає не в комплексному вивчені даної проблеми, а лише в розгляді ситуації під певним кутом зору. З отриманої інформації та порівнянь спробуємо створити загальну картину для всієї проблеми. Хоча розуміємо, що вона не буде істинною чи ідеальною.

Kiev,_Grushevskogo_str._22.01.2014
Євромайдан

Вважаємо, що існувало дві основні причини тих процесів, наслідки яких ми маємо зараз. Для кращого розуміння проблеми, ми будемо робимо порівняння з Візантією. Адже, як відомо, здалека ситуацію краще видно.

Причини:

  • Населення Сходу України та Криму (як і Сходу Візантії) не відчувало себе частиною української нації (ромейського народу).
  • Події Євромайдану призвели, де факто, до державного перевороту та утворення тимчасового вакууму влади. Нова (проєвропейська) влада не змогла швидко та ефективно налаштувати комунікації з владою в регіонах (навіть через те, що самі регіони не хотіли йти на контакт). Без комунікації – немає управління.

Ромеї, які вернули землі в 628 р., не встигли зорганізувати управління та контакт з місцевим населенням. Не маючи комунікації в регіоні, вони не змогли ефективно захистити Сирію, де міста один за одним здавалися арабам.

Чому так сталося? Звісно ж ми можемо зараз говорити про руку Москви і т.д. Але суть не в тому. Ми маємо факт, від якого можемо відштовхуватися. Звісно ж, викладену мною думку можна і треба заперечувати, але попри це, частка раціонального зерна в цій теорії не зменшиться.

Чи потрібно “вбивати історію”?

Давайте будемо об’єктивними і зрозуміємо, що в ситуації, яка склалася винні ми самі. Держава, де на Заході вчать що УПА – це герої, а на Сході – героями є натомість партизани – не може нормально існувати. Ви можете вважати, що я гіперболізую проблему, але слід визнати, що вона все ж таки існувала. Україна була (частково і досі є) Візантією. В нашій країні існує одна національна ідея, одна нація, одна мова, але різні підходи до трактування, тлумачення та використання цих понять. Фактично, держава була поділена на халкедонітів (“бандерівців”), та монофізитів (“москалів”). Можливо, це не зовсім доречне порівняння, але події Євромайдану призвели до того, що населення Сходу України не розуміло своє місце у нових політичних реаліях. Це була криза. Такі самі процеси відбувалися і на Близькому Сході опісля того, як ромеї повернули собі ці землі (в 628 р.). Можемо лише провести паралелі між законами Іраклія проти монофізитства [11, p. 24-32] та спробою відміннити мовний закон “Колісніченка-Ківалова”. Наслідки обидвох проектів були плачевними для цих держав.

Цікавою була ситуація в часи президентства Віктора Януковича. Віктор Федорович (як це часто й бувало з ромейськими імператорами) займав не чітку позицію між халкедонітством та монофізитством, а Верховна Рада України ставала ареною жорсткої боротьби між цими течіями.

img_06
Євромайдан

Який вихід із проблеми, і що буде далі? На моє глибоке переконання ми повинні забути всі образи. Так би мовити, посунути історію вбік, аби сконсолідувати та примирити націю і йти далі (цю тезу гарно обгрунтовує Святослав Вакарчук під час свого виступу в Гарварді)[13]. Згідний, що війна цю функцію добре виконала, але це тільки початок. Потрібно змінити концепцію українських історичних підручників та взагалі української історії. Перейти з тези “нас вічно гнобили, і ми бідні”, до тези ми частина Європейської цивілізації. Ми впливали на неї, а вона на нас. Водночас, ми “Східні ворота Європи” і виступаємо ретранслятором ідей між Сходом і Заходом”. Український історик Наталя Яковенко говорить, що: “Підручник української історії залишається бастіоном ура-патріотизму” [14]. Ми теж вважаємо, що патріотизм має модернізуватися. Ми повинні вести переговори заради економічного зростання країни навіть із своїм ворогом – Російською Федерацією. Наша епоха вимагає того, щоб ми запозичили ідею англійського лорда Г. Пальмерстона для українських реалій: “В Британії (України) немає вічних ворогів, немає вічних друзів. В Британії (України) є лише вічні інтереси”.
Потрібно зрозуміти доконаний факт, що Крим і Донбас втрачені, тому їх краще тимчасово відпустити.

Гарний приклад тут знову подає Візантія Х-ХІ ст. Вернувши собі в цей час терени Східної Малої Азії, Північної Сирії та Вірменії. Нажаль, ромеї так і не змінили вектор свої внутрішньої політики, стосовно місцевого населення східних земель. Як наслідок –  програвши битви при Манцикерті від турків (1071 р.), ромеї буквально за пару років втратили всі ті землі, які здобували століттями. [10]

Навіть якщо ми й вернемо Крим і Донбас, то нам потрібно буде піти на кардинальні поступки цим регіонам, щоб їх втримати. Якщо цього не буде – ми втратимо ці землі знову, як і ромеї в кінці ХІ ст.

 under_att_870_map3

До чого ми ведемо? До поки ми економічно не зміцніємо, не проявимо культурний лібералізм та не матимемо сили асимілювати чи прийняти населення Донбасу чи Криму такими, якими вони є – до тих пір не буде змін.

А зараз, ні ми їм, ні вони нам, не є потрібними.


Засновок

Чи усвідомлювали ромеї, що вони назавжди втратили половину Імперії? Думаю, що так. Спочатку вони мали сподівання, що доля їм посміхнеться вдруге і вони переможуть арабів, але потім стало остаточно зрозуміло, що ці терени – це не їхні землі. Там проживає населення, яке ніколи й не воліло бачити “ромейський світ”. Згодом арабо-мусульманська цивілізація в симбіозі з різними культурами створила ряд місцевих субкультур, де вже не було місця ромеям.

Історія залишається в історії…

ukraine

 


Примітки

  1. Ахмед ибн-Яхья Белазури. Книга завоевания стран. // Хрестоматия по истории халифата / Сост. Надирадзе Л.И. – Москва. 1968. – С. 19–21, 33–35, 40–42.
  2. Бартольд В. Сочинения: В 9-ти т. / Василий Бартольд. – Москва, 1966. – Т. 6. Работы по истории ислама и арабского халифата. – 632 с.
  3. Бубенок О. Евреи и арабы Палестины и Сирии в конце VI – начале VII в. / Олег Бубенок // Східний світ. – № 1. – 1999. – C. 56-77.
  4. Ибн-ан-Наккаш. Фетва о зиммиях [XIV ст.] // История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителей. / Сост. В.Е. Степанова, А.Я. Шевеленко. – Москва, 1969. – С. 160–161.
  5. Конституция Медины [622 рік]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.worldislamlaw.ru/archives/126
  6. Кривов М. Византия и арабы в раннем средневековье / Михаил Кривов; – Санкт-Петербург, 2002. – 189 с.
  7. Кривов В. Отношение сирийских монофизитов к арабскому завоеванию / Михаил Кривов // Византийский временник. – 1994. – Т. 55. – С. 90-101.
  8. Кривов В. Некоторые вопросы арабского завоевания Сирии и Палестины / Михаил Кривов // Византийский временник. – 1986. – Т. 46. – С. 88-99.
  9. Кривушин И. Иоанн Никиусский и гражданская война в Египте / Иван Кривушин // Византийский временик. – 1997. – Т. 57. – С. 45-57.
  10. Юзбашян К. Армянские государства эпохи Багратидов и Византия IX-XI вв. / Карен Юзбашян – Москва, 1988. – 305 с.
  11. Nicolle D. Yarmuk 636 AD. The Muslim Conquest of Syria / David Nicolle. – London, 1994. – 93 p.
  12. Nicolle D. Romano-Byzantine Armies 4th–9th Century. / David Nicolle. – London, 1992. – 49 p.
  13. Виступ Святослава Вакарчука в Гарварді (23.10.2015). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=6bnYlmKswpU
  14. Інтерв’ю проф. Наталі Яковенко газеті «День» (№ 215–216, п’ятниця, 25 листопада 2011 р.).– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/natalya-yakovenko-pidruchnik-ukrayinskoyi-istoriyi-zalishaietsya-bastionom-ura
  15. Кеннеди Х. Великие арабские завоевания / Хью Кеннеди; [Пер. с англ. Г. Соловьевой]. – Москва, 2009. – 424 с.
  16. Історія Візантії. Вступ до Візантиністики. / [За ред. С.Сорочана та Л.Войтовича]. – Львів, 2011. – 880 с.

Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s