Хто головний: Папа Римський чи король Англії? Або боротьба Плантагенетів за контроль над Англійською церквою у другій половині XII – початку XIII ст.

Боротьба перших Плантагенетів за контроль над Англійською церквою у другій половині XII – початку XIII ст.
Борьба первых Плантагенетов за контроль над английском церковью во второй половине XII – начале XIII в.
Plantagenet struggle for control of the Church of England in the second half of XII – early XIII.

Автор – Скіра Юрій. Магістр історії, Львівський національний університет імені Івана Франка.

 

В Середні віки, Католицька церква мала великий вплив на внутрішньополітичне життя Англійського королівства. Кожен король намагався поставити на єпископські кафедри лояльних до себе людей. Коли Вільгельм Завойовник (1066–1087) переміг Гарольда (1066) у битві при Гастінгсі у 1066 р., він відразу розпочав замінювати англо–саксонське вище духовенство на нормандське. Невдовзі серед єпископів Англії залишилося лише двоє місцевих англо–саксів.

800px-English_-_Martyrdom_of_Saint_Thomas_Becket_-_Walters_W3415V_-_Open_Reverse
Сцена вбивства Томаса Бекета, архієпископа Кентерберійського (1162-1170)

Надзвичайно важливою була посада архієпископа Кентерберійського – примаса Англії. Це була друга, після короля людина у державі. Від її рішень часто залежало дуже багато чого. Коли громадянська війна між Стефаном Блуаським (1135–1154) і Матильдою (1102–1167), дочкою Генріха І  (1100–1135) зайшла у глухий кут, саме підтримка архієпископа Кентерберійського Теобальда (1139–1161) і єпископа Уінчестерського Генріха (1129–1171) спричинила спочатку до переговорів, а потім до укладення мирного договору в Уоллінгфорді[i], умови якого незабаром привели до влади Генріха Плантагенета (1133–1189).

Проте, Англійська церква повинна була боронити себе від надмірних зазіхань правителів Туманного Альбіону. У своєму королівстві Генріх II (1154–1189) став на шлях реформ, які стосувалися різних сфер життя. Однією з головних реформ – була церковна.

779px-Canterbury_Cathedral_-_Portal_Nave_Cross-spire
Кентерберійський собор

Король, як пише у своїй хроніці Саламбене де Адам (1221–1288): “хотів обмежити свободу церкви”[ii]. В попередні часи король Генріх І зробив певні поступки церкві в своєму статуті 1100 р., а з 1107 р. зрікся боротьби за інвеституру[iii].

В січні 1164 р. Генріх ІІ скликав у Кларендоні всіх єпископів і баронів королівства. Він прагнув прийняти ухвали, за якими церква поверталася у позиції за доби Генріха І[iv]. Іншими словами, він розпочав боротьбу за інвеститури і підкорення Англійської церкви собі. Статути, прийняті в 1164 р., обмежували церковне право і виборність на вищі церковні посади[v]. Ця акція мала б успіх, якщо б не рішучий спротив одного чоловіка – Томаса Бекета.

800px-Henry1
Генріх І (1100-1135). Зображення всі англійських королів взято з хроніки Матвія Паризького (ХІІІ ст.)

Томас Бекет (1118–1170) був першим народженим в Англії архієпископом Кентерберійським. За походженням він не був англійцем – його батько був нормандцем, який, приїхавши в Англію, став міщанином[vi]. Бекет не був згідний з рішенням собору і виїхав на континент, де розпочав боротьбу проти Генріха ІІ. Він знайшов прихисток у Людовіка VII (1137–1180). Той приймав до себе в королівство вигнаних прелатів, і тим самим міг за підтримки церкви більш впевнено протистояти суперникам як на Заході, так і на Сході – королю Англії Генріху ІІ Плантагенету та імператорові Фрідріху I Барбароссі (1152–1190). Тому в своїх володіннях він прийняв Томаса Бекета, вигнаного з Кентербері, і папу Олександра III (1159–1181), вигнаного з Риму[vii]. Важливо зазначити, що це був перший раз, коли король Франції втрутився, нехай навіть зі сторони посередника, у внутрішні справи Плантагенетів.

В результаті тривалої боротьби, за посередництвом Людовіка VII і папи Олександра III, між Генріхом ІІ і Бекетом було складено мирну угоду. Королю Англії довелося скасувати прийняті у 1164 р. постанови і дозволити апелювати Англійській церкві до Риму[viii]. Бекет не зрікся своїх поглядів і повернувся до Англії. “В  1170 р. в Англії при Артальді, королі Англії, в день пам’яті Невинновбитих зазнав мученицької смерті перед вівтарем від лицарів короля блаженний Томас, архієпископ Кентерберійський”[ix]. Мученицька смерть Томаса Бекета, від рук лицарів короля, не була винятковою подією у тодішньому Латинському світі. За сторіччя до цього, в Польському королівстві з наказу короля Болеслава II Сміливого (1058–1079) перед вівтарем зазнав подібної смерті Краківський єпископ Станіслав Щепановський (1030–1079). Обидві смерті свідчать про дедалі більшу силу Латинської церкви і про неминучий конфлікт між нею та державою[x].

Henry_II_of_England
Генріх ІІ (1154-1189)

Вбивство Бекета спричинило незадоволення баронів. В цьому їх активно підтримували королі Франції і Шотландії. Генріх ІІ був вимушений вчинити публічне каяття на Авраншському соборі 27 вересня 1172 р. Підсумком було те, що Генріху ІІ не вдалося посунути церкву з її позицій, а Бекет змусив його капітулювати.

Набагато успішнішим у церковній політиці був син Генріха ІІ – Річард I. У листопаді 1190 р. під час Третього хрестового походу помер архієпископ  Кентерберійський  Балдуїн[xi]. Це призвело до тривалої вакантності посади примаса Англії. У 1193 р. перебуваючи у полоні імператора Священної Римської імперії Генріха VI (1190–1197), Річард I написав лист до духовенства Англії у якому закликав обрати главу церкви свого королівства. Заклики монарха були прийняті до уваги і невдовзі зібрався синод. На ньому сорок третім Архієпископом Кентерберійським було обрано Губерта Волтера (1160–1205), єпископ Солсбері. Він був надійним і розумним радником короля Англії. Під час Третього хрестового походу, цей єпископ представляв свого монарха на всіх переговорах з Саладіном, а після завершення військової кампанії привів рештки армії хрестоносців додому[xii]. Після його обрання і аж до кінця правління Річард I, церковні і державні справи Англії були у надійних руках і королівська влада не мала з ними жодних проблем. Так тривало і на початку правління Іоанна Безземельного. (1199–1216).

BL_MS_Royal_14_C_VII_f.9_(Richard_I)_(cropped)
Річард І Левове Серце (1189-1199)

Однак, все неочікувано змінилося. Влітку 1205 р. помирає Губерт Волтер. Ця історична постать уславила себе, як прекрасний організатор та державний діяч, який вмів тримати баланс сил між церквою, правлячими монархами та привілейованим станом. В часи правління Річарда I, він був фактично правителем його королівства, і вдало поєднював посаду канцлера і архієпископа Кентерберійського. Такий стан речей не подобався Святому Престолу, і в 1198 р. папа Інокентій III  (1198–1216) написав англійському королю лист, в якому прохав обмежити світську владу Губерта Волтера[xiii]. Але король цього не вчинив.

Як і для Річарда I, так і для Іоанна Безземельного, цей чоловік був гарантією стабільності на Бретанських островах. І його смерть, у час все більшого наростання незадоволення баронів і духовенства, була великим лихом для короля. Адже, зникла людина, яка могла знайти розумний компроміс між сторонами.

Іоанн Безземельний прагнув поставити главою Англійської церкви свого ставленика. Але синод єпископів обрав главою церкви Реджинальда, без відома короля[xiv]. Це розлютило Іоанна Безземельного і він заставив синод обрати свого висуванця – єпископа Норріджа  Джона де Грея (?–1214)[xv].

Innozenz3
Папа Інокентій ІІІ (1198-1216)

На цьому етапі здавалося, що є дві сторони у цьому протистоянні. Але незабаром з’явилася третя. Нею було папство в особі Інокентія III. “Це був один з пап, який найближче підступив до підпорядкування всіх володарів теократичному уряду“[xvi] – писав з цього приводу Норман Девіс у своїй монументальній праці “Європа: Історія“. Римський понтифік зневажив обидва вибори і у Вічному місті на тамтешньому синоді настановив примасом Англії – кардинала Стефана Лангтона (бл. 1150–1228).

Іоанн Безземельний відмовився визнавати рішення Інокентія III. Він не визнав Стефана Лангтона правлячим Архієпископом Кентенберійським, і вступив в відкритий конфлікт з католицькою церквою. Папа, маючи свій досвід і своїх попередників, вирішив діяти рішуче. Він накладає на Англію інтердикт у 1208 р., а у 1209 р. звільняє підданих від присяги королю[xvii].

Для Іоанна Безземельного – це мало погані наслідки. Починаються бунти незадоволених баронів. Зворотною дією було те, що він боровся з бунтівниками коштом церкви. Адже, він наказав стягувати прибутки церкви безпосередньо до королівської скарбниці, і незабаром, в такий спосіб, він одержав близько ста тисяч фунтів, які були використані для вдалих кампаній у Шотландії, Ірландії та у Уельсі протягом 1210–1212 рр.[xviii].

Louis_VII_le_Jeune
Людовік VII (1137-1180)

Проте, не лише папство втрутилося у боротьбу з Іоанном Безземельним. Старий противник  – Філіп II Август (1180–1223) не гаяв часу. Він вступив у переговори з бунтівними баронами Англії і Гасконі, та з ватажком уельської незадоволеної знаті – Ллевелінап–Йовертом (бл. 1173–1240)[xix]. Дипломатичні зв’язки з останнім, активно намагалося нав’язати папство французькому королю[xx]. У Французькому національному архіві збереглися листи лідера уельських бунтівників до Філіпа II Августа[xxi]. До всіх нещасть Іоанна Безземельного, додалося ще й те, що у 1208 р. кастильський король, який був його ворогом і союзником короля Франції, взяв в облогу Бордо[xxii].

Спостерігаючи, безкомпромісну впертість англійського короля, Інокентій III вирішує вдатися до крайніх заходів, які здебільшого використовувалися у німецьких землях. У січні 1213 р. він позбавляє Іоанна Безземельного корони і надає Філіпу II Августу дозвіл перейняти її[xxiii]. Новим королем Англії мав стати дофін Людовік (1187–1226), який був пов’язаний з Іоанном Безземельним через свою дружину – Бланку Кастильську (1188–1252), яка, як ми зазначали перед тим, була племінницею цього короля. Паралельно з такими радикальними заходами, до Іоанна Безземельного прибув в цей час легат, який висунув умови прощення і повернення  у лоно католицької церкви. У листі Інокентія III до короля, папа виклав ідеї верховенства влади духовної – влади Римського Понтифіка, над світською – владою королів і вельмож. Окреслюючи, владу і становище єпископа Риму у світі, папа пише, що “королі світу так шанують цього вікарія заради Бога, що вони не вважають себе правлячими належним чином, якщо вони не турбуються служити йому самовіддано“[xxiv].

Іоанн Безземельний повинен був скоритися папі, визнати його верховенство, окреслене в листі, та скласти оммаж. У його тексті говорилося: “Я Іоанн, Божою милістю король Англії і лорд Ірландії від цієї години і повіки буду вірним Богові і святому Петрові, і Римській церкві, і моєму панові папі Інокентію і його наступникам, які освячені католицьким чином“[xxv].

Склавши оммаж папі, Іоанн Безземельний зобов’язався сплачувати Петровий гріш у скарбницю Святого Престолу. У документі були зазначені суми, які Англія та Ірландія мали надавати. Зокрема, Іоанн Безземельний мав сплачувати на свято святого Михаїла і Пасху – по п’ятсот марок на кожне свято[xxvi]. Ірландія мала сплачувати на Пасху – триста марок[xxvii].

250px-John_of_England_(John_Lackland)
Іоанн Безземельний (1199-1216)

Матвій Парижський у “Великій хроніці” пише, що “Миколай, тускуланський єпископ і апостольський легат, в день апостолів Петра і Павла у кафедральному соборі святого Павла урочисто зняв присуд інтердикта [xxviii]”.

Отож, конфлікт вичерпав себе, а разом із ним розвіялися і блискучі задуми Капетінгів. Інокентій III зіграв чудову подвійну гру. Він одержав максимум для себе у цьому регіоні. Обидва противники – Капетінги і Плантагенети опинилися у програші. Останні були вимушені іти на принизливі поступки, а перші залишилися ні з чим. Бо відразу після покори Іоанна Безземельного, папа під загрозою відлучення від церкви заборонив Філіпу II Августу воювати проти свого сусіда[xxix]. Таким чином, король Англії одержав надзвичайно дорогий у всіх розуміннях цього слова, зовнішньо–політичний захист для себе.

     Підсумовуючи, можемо сказати, що в період XII – поч. XIII  ст. королівській владі так і не вдалося взяти Англійську церкву під свій контроль. Її внутрішній спротив, а також підтримка папства зумовили те, що вона залишилася незалежною і безпосередньо не підкорялася королю Англії. Такий стан речей залишався ще на декілька століть, аж поки Генріх VIII Тюдор (1509–1547) у 1534 р. не проголосив себе главою Англійської церкви і абсолютно не підкорив її своїй королівській волі.


Скіра Ю. Боротьба перших  Плантагенетів за контроль над Англійською церквою у другій половині XII – початку XIII ст. // Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво: збірник матеріалів VI міжнародної конференції. – Львів: ЛПБА УПЦ КП, 2013. – С. 144-147.


ПРИМІТКИ

[i] Петрушевский Д.М. Очерки из истории Английского государства и общества в Средние века . – М., 1937. – С. 90.

[ii] Адам де С. Хроника. – М., 2004. – С. 148.

[iii] Zins H. Historia Anglii. – Wrocław, Kraków, 2001. – S. 71.

[iv] Петрушевский Д.М. Очерки из истории Английского государства и общества в Средние века. – М., 1937.– С. 104.

[v] Zins H. Historia Anglii. – Wrocław, Kraków, 2001.– S. 71.

[vi] Coulton G.G. Panorama sredniowiecznej Anglii. Warszawa, 1976. – S. 77.

[vii] Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны д’Арк. 987-1460. – М., 2001. – С. 236.

[viii] Zins H. Historia Anglii. – Wrocław, Kraków, 2001. – S. 72.

[ix] Адам де С.  Хроника. – М., 2004.  – С.10.

[x]  Дейвіс Н. Європа: Історія. – Київ, 2006.– С. 345.

[xi] Tyerman C. England and the Crusades, 1095 – 1588. – Chicago; London, 1996. – P. 63.

[xii] Азимов А. История Англии. От Ледникового периода до Великой хартии вольностей. – М., 2005. – С. 281.

[xiii] Mundy J. Europa Sredniowieczna 1150 – 1309. – Warszawa, 2001. –  S. 224.

[xiv] Clayton J. Pope Innocent III and his times. – Milwaukee, 1941. –  P. 157.

[xv] Там само. – P. 158.

[xvi] Дейвіс Н. Європа: Історія. – Київ, 2006. – С. 375.

[xvii] Johnson P. Historia Anglikow: Narodu i cywilizacje. – Gdansk, 2002. –  S. 125.

[xviii] Там само. –  S. 125.

[xix] Пти – Дютайн Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X – XIII веков. – СПб, 2001. – С. 213.

[xx] Davies J. A History of Wales. – London, 1993. – P. 137.

[xxi] Там само. – P. 137.

[xxii] Люшер А. Французкое общество времен Филиппа II Августа. – СПб, 1999. – С. 346.

[xxiii] Пти – Дютайн Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X – XIII веков. – СПб, 2001. – С. 214.

[xxiv] Letter of Innocent III to King John of England ( 1214 ) // Medieval Reader / Edited by Norman F. Cantor. – New York, 1994. – P. 248.

[xxv] Concession Of England To The Pope. 1213 / [Електронний ресурс]  / Режим доступу до тексту  :  http://www.fordham.edu/Halsall/source/john1a.asp

[xxvi] Там само. –  http://www.fordham.edu/Halsall/source/john1a.asp

[xxvii] Там само. –  http://www.fordham.edu/Halsall/source/john1a.asp

[xxviii] Матфей Парижский Великая Хроника / [Електронний ресурс]  / Режим доступу до тексту  : http://www.vostlit.info/Texts/rus/Matthew_Par/text2.phtml?id=5955

[xxix] Пти – Дютайн Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X – XIII веков. – СПб, 2001. – С. 215.


 

Приємного читання. З питань рекомендованої літератури до теми, а також з зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до

– Дмитро Димидюк.
 e-mail (Дмитро Димидюк)

Юрій Скіра – Y_Skira@ukr.net

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s