Епідейктика як жанр середньовічної літератури

К. О. Вострецова. Студентка Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, філологічний факультет


Епідейктика як жанр середньовічної літератури

Епидейктика как жанр средневековой литературы

Orationas a genre of medieval literature


Епідейктика – це похвальне, урочисте красномовство. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, звеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, засуджують, ганьблять. Епідейктична промова – це урочиста промова з нагоди, що має своєю метою створення в адресата певного емоційного стану, певного настрою – почуття задоволення, насолоди, гордості, радості чи, навпаки, почуття гніву, презирства, обурення. Отож, епідейктична мова – це апеляція до активних людських почуттів [7, с. 18].

Епідейктичний тип мовлення виникає в Греції в V столітті до н.е. Вважалося, що той, хто вимовляє таку промову, має висловити своє розуміння прекрасного та ганебного, дати оцінку, що містить похвалу чи осуд, роздуми про чесноти й вади. Причому об’єктом для вихваляння могла бути не тільки людина, але і явище,тварина,неживий предмет. Аристотель говорив про це так: «Нам часто трапляється серйозно чи несерйозно хвалити не тільки людину або Бога, але й неживі предмети і тварини» [4, с. 284]. За Аристотелем, завдання епідейктичної промови – хвала чеснот і різних їх проявах: справедливість, мужність, мудрість, щедрість, розсудливість та інші прекрасні якості людини. Вихваляли також учинки, результатом яких було благо для навколишніх. Хвалебна мова такого типу повинна була пробудити в слухачів почуття захоплення, подяки, тріумфу, гордості, радості. Однак епідейктична промова, за поняттями древніх, могла викликати й інші, іноді прямо протилежні почуття. Аристотель називає їх «хула», тобто осуд. Хула була спрямована на збудження настільки ж сильних, але негативних почуттів. Засуджувалися боягузтво, несправедливість, пороки, уластиві людській натурі, скупість тощо. Але навіть осуджуючи, епідейктична промова викликала не почуття зневіри або безнадійності, а бажання виправити негативні якості людей [4, с. 285].

1
Античний ритор


Теоретичні засади розвитку епідейктики як жанру розробляли Аристотель та Цицерон. На думку Цицерона, джерелом епідейктичних промов є оцінювання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти треба гідне в людині: родовитість, красу, силу, вроду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність. Особливо люблять люди слухати про доброчесність, яка є благотворною для всіх, а не тільки для тих, кого прославляють. Цицерон описав типи похвал для кожної доброчинності. Терпіння в нещасті, стійкість, гідність – це також предмет для похвал [12, с. 185].

Похвальна промова має не тільки переконати, а й захопити. Тому предмет похвал треба звеличити й ушляхетнити. Традиційно прийнято звеличувати Бога, божества, героїв, воїнів, захисників вітчизни, правителів і керівників. Високе виявляється в інтелекті, благородності почуттів і вчинків. Для того щоб усе це зазвучало, оратор має досконало володіти художніми засобами – тропами.

Аристотель у книзі «Риторика» [4, с. 296] розглядає предмет риторичної науки в системі інших наук, називає три види (роди) промов: дорадчі, або політичні, епідейктичні, або урочисті, та судові.

Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові – звинуватити або виправдати, епідейктичні – хвалять або гудять. У всіх своя мета: у політичних (дорадчих) промовах – користь або шкода: вони спонукають до кращого або закликають до гіршого. В урочистому красномовстві може бути прекрасне й ганебне, у судовому – справедливе й несправедливе.

2
Аристотель


Цікавим є спостереження Аристотеля над темпоральними ознаками промов: дорадчі промови кличуть у майбутнє, судові повертають позовників у минуле, епідейктичні промови завжди звучать у теперішньому часі, вони зорієнтовані на теперішнє, й у найбільш загальному вигляді їхню мету можна визначити через поняття «похвальне – ганебне» («прекрасне – потворне»).

Епідейктична промова як жанр регламентувалася низкою правил:

  • хвалити потрібно те, що найбільше цінується в суспільстві;
  • закони епідейктики вимагають посилення й перебільшення (наприклад, оратору потрібно було показати, як герой мужньо боровся з непереборними труднощами, стражданнями, перешкодами і як зумів усе подолати; при цьому перебільшення – не лестощі, а закон жанру);
  • оратор має використовувати порівняння дій тієї людини, яку він восхваляє,із діями звичайних людей, щоб виділити на цьому тлі його заслуги [9, с. 84].

До епідейктики відносяться і промови, що мають предметом ганебне. Сюди належать викривальна мова й один із видів мітингової промови, мета якої вичерпується формуванням в слухачів емоційного ставлення до подій або явищ. Кращий варіант хули – мова-викриття, яка має на меті виявити в предметі (людину, явище) негативне (ганебне), представити його на суд слухачів, затаврувати ганьбою й сформувати в слухачах відчуття справедливого презирства, обурення й навіть бажання протистояти злу [3, с. 402].

3
Цицерон


Специфіка епідейктики як жанру виявляється й у мовному втіленні. Зміст урочистої промови – оцінна інформація – передбачає використання епітетів, оцінної й експресивної лексики, порівнянь, метафор та інших тропів і фігур – усього арсеналу засобів урочистого, високого стилю. І нарешті, епідейктичнаурочиста промова вимагає в міру урочистій тональності виголошення. Мова має вимовлятися з теплотою, щирістю. Цілком неприпустимою є іронічна інтонація щодо предмета мовлення, але можливий жартівливий тон, якщо згадуються веселі події. І звичайно, неможливо уявити собі урочисту промову прочитану з папірця.

Епідейктика як жанр має бутинайменш політичною з усіх трьох родів. «Дорадча» мова звертається до зібрання з тим, щоб порекомендувати або, навпаки, відрадити від чогось, що має відношення до майбутнього. «Судова» промова звертається до членів суду заради захисту чи обвинувачення; вона має справу з минулим. Епідейктична промова адресована, говорить Аристотель, не громадянину або судді, глядачеві, увагу її звернено не до майбутнього або минулого, до теперішнього, і тільки «маючи на увазі справжній стан речей», автор може черпати аргументи з минулого чи майбутнього, із точки зору слухача результатом такої промови будесудження глядача про можливості, талант самого оратора [3, с. 404].

Унаслідок війн із північними варварами Римська імперія занепадає, риторична думка на певний час завмирає. А всі набутки античної риторики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.

Риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком і джерелом культури [11, с. 215].

Гомілетика – християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду [10, с. 121]. Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуваєрис греко-римської риторики [2, с. 260].

4
Августин Аврелій


Основна відмінність візантійської риторики від античної в тому, що поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально змінюється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон – Декалог Біблії («Закон», або «божественне право») починає превалювати над юридичним.

Друга відмінність полягає в тому, шо для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б суперечка. Усю риторичну аргументацію будували не шляхом посилання на авторитети, а на певних міркуванях. Для християнського оратора існував абсолютний авторитет – Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо. Для християнського мислення – це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти якомога швидше. Усе розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як «марноту», суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов’язані зі спасінням душі [2, с. 189].

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стрижневим моментом. Проте священики як оратори спиралися й на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов’язково, головне – дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю. Світське красномовство – академічне, судове, побутове – перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Аристотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.

5
Середньовічна проповідь


У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокрема, на апостольській думці про те, що «одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом…» (1 Кор. 12:8) [7, с. 27].

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об’єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.

Церква вбачала основне завдання проповідника – так уплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших й облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- й трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання. Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов’янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце посідає антонімія. Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів розмови) у конфесійних текстах є експліцитне (виражене) чи імпліцитне (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відповідно всі теми проповідей висвітлювали через антонімічне зіставлення й протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію й градацію.

Промовець має дбати про те, щоб високий зміст Святого Писання донести до звичайних мирян (часто – невірців), не понизивши його. Для цього він удається до використання синонімних й антонімних можливостей мови та до використання риторичних фігур – антитези, порівнянь, перифраз, епітетів і метафор, повторів і паралелізмів [5, с. 144].

6
Володимир Мономах


Першим гомілетом у повному розумінні цього слова став блаженний Августин. Погляди Аврелія Августина на предмет риторики можна звести до п’яти основних положень[1, с. 203] :

  1. Існує так звана загальна риторика, у тому сенсі, як розуміла цей предмет античність. Вона є корисною, але не обов’язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові – коментувати писання з погляду догматичного та морального.
  2. Але й для проповідника, і для ритора важливо мати мудрість, яка важливіша сама по собі від хисту красномовства. Отож, зміст важить набагато більше від форми навіть для ритора-язичника.
  3. Говорити красиво бажано, оскільки й апостол Павло, і старозавітні пророки, і святий Амвросій Медіоланський, один з Отців Церкви, мали гарний склад мови.
  4. Із часів античної культури функціонують три стилі мовлення (високий, середній та низький), яких варто дотримуватися.
  5. Власний погляд Августина полягає в тому, що він розрізняє в гомілеті натхнення Святого Духа (яке осявало проповідників у минулі, апостольські віки) та допомогу Благодаті Божої, що спостерігається пізніше та є чимось меншим, порівняно з першим. Тобто, замість святих тепер у церквах проповідують люди звичайні (або переважно звичайні). Також великими майстрами проповідництва у греків були Іоанн Златоуст, Василь Великий, Іоанн Богослов.

Значного розвитку красномовство набуло на Русі, де воно стало дуже поширеним починаючи з XI – XII ст. У Київській Русі гомілетика започаткувалася з прийняттям християнства й спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже 1056 р. з’явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остромирове Євангеліє», а 1092 р. – Київське Євангеліє.

Відомий історик української церкви та української мови Іван Огієнко (митрополит Іларіон) переконливо довів, що з часів прийняття християнства сформувалася Українська церква та українська проповідь із виразними національними відмінностями (у догматах, виборах духовенства, богослужінь, чинопокладаннях, требах, місяцеслові, святах, ікономалярстві й храмовій архітектурі). Українська церква виробила свій «лаврський наспів» й уславилася особливими партесними хорами. Із часу прийняття християнства Українська церква користувалася старослов’янською мовою, але виробила свою, українську вимову її, як й інші слов’янські церкви [8]. Але українська риторика мала більше рис античної епідейктики, аніж візантійської гомілетики. Спираючись на багатовікову традицію античності, таке красномовство носило практичний характер. Воно вимагало від автора глибини змісту, знань загальної культури.Це були різного роду «повчання», «бесіди», або «слово»: «Повчання Володимира Мономаха»,«Слово про закон і благодать» [6, с. 20].


Список використаної літератури

  1. Августин Аврелій. Християнська наука або Підстави святої герменевтики та церковного красномовства. – Київ: Типографія Києво-Печерської Лаври, 1835. – 355 с.
  2. Аверинцев С. С. Риторика и истокиевропейскойлитературнойтрадиции. – Москва, 1996. – 488 с.
  3. Анисимова Т. В., Гимпельсон Е. Г. Современнаяделовая риторика. М.: Воронеж, 2004. – 432 с.
  4. Аристотель. Риторика. Пер. Н. Платоновой // Античные риторики. – Москва, 1978. – 352 с.
  5. Колотілова Н. А. Риторика. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 232 с.
  6. КрасноречиеДревней Руси (IX – XVII вв.). – Москва, 1987. – 444 с.
  7. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 311 с.
  8. Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – Київ, 1995. – http://litopys.org.ua/ohukr/ohu.htm. – Станом на 14 травня 2015 р.
  9. Риторика: Курс лекций. Ред. Л. А. Муриной. – Минск: БГУ, 2002.
  10. Словник української мови: в 11 томах. – Київ: «Наукова думка», 1970 – 1980
  11. Уколова В. И. Античноенаследие и культура раннегосредневековья (конец V – начале VIII века). – Москва, 1989. – 319 с.
  12. Цицерон М. Т. Избранныесочинения. Москва: Издательство «Художественнаялитература», 1975.

З питаннями, зауваженнями, пропозиціями прошу звертатись на dymydyuk_da@ukr.net.
Дмитро Димидюк

Автор статті – Катерина Вострецова

Advertisements

One thought on “Епідейктика як жанр середньовічної літератури

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s